Диво для генерального - Аріна Вільде
Поки Олексій допомагає матері з організаційними питаннями, офіціанти сервірують стіл на задньому дворі, а музиканти налаштовують інструменти, я піднімаюсь на другий поверх. Іду до кімнати, яку нам зазвичай виділяють із чоловіком, коли ми гостюємо у його батьків.
Мені і раніше не було комфортно серед показної розкоші, а зараз тим паче.
До початку заходу ще година, тож вирішую провести його подалі від чужих очей.
Коли починають прибувати гості, мені таки доводиться спуститися до чоловіка. Я підтримую розмови, обмінююсь короткими банальними фразами. Почуваю себе обманщицею, коли награно усміхаюся його матері та родичам. Потім ми сідаємо за стіл і починає звучати низка привітань та побажань. Я ж не можу ні шматочка їжі в себе заштовхнути, усміхаюся, наче лялька, коли хтось жартує, і п'ю апельсиновий сік, коли відчуваю, що в горлі зовсім пересохло.
Раптом відчуваю, як на моє стегно лягає важка долоня чоловіка, а вуха торкається жаркий подих.
– Ти сьогодні дуже гарна. Я сумував за тобою. Може, втечемо раніше?
Льоша, здається, заразившись атмосферою веселощів, зовсім забуває про що я його просила лише кілька годин тому.
Я зло скидаю з себе його руку.
- Я відійду до вбиральні, - повідомляю йому і піднімаюся зі свого місця. Він окидає мене похмурим поглядом, невдоволено кривиться від моєї реакції і киває. На щастя, за мною не йде.
Мені дуже хочеться втекти звідси. Мої думки далекі від розлучення, і від цього свята. Я сьогодні дізналася, що скоро стану матір'ю, які можуть бути веселощі? Я вже не частина сім'ї. І ніколи нею не буду. Я закриваюся у вбиральні на першому поверсі, роблю кілька глибоких вдихів.
Підфарбовую блиском губи, потім просто дивлюся на своє відображення у дзеркалі.
Хвилин десять проводжу далеко від шуму і чужих очей, тільки зараз розумію, наскільки сильно втомилася. Варто повернутися, повідомити чоловікові, що свою місію я виконала, послатися на погане самопочуття перед гостями, викликати таксі та поїхати. Точно, так і зроблю.
Я виходжу з вбиральні, на ходу намагаюся знайти в сумочці телефон, перед собою взагалі не дивлюся і злякано вигукую, коли налітаю на матір Льоші. Сумочка випадає з рук та її вміст вивалюється на підлогу.
- Ой, вибачте, не помітила вас, - кажу я і опускаюся навпочіпки. Щоки відразу ж обпалює полум'ям, а серце в грудях гуркоче з подвоєною силою.
Серед жіночих дрібниць на білому мармурі маячать два позитивні тести на вагітність.
Я швидко згрібаю їх у сумку, але надія на те, що мати Льоші їх не помітила тане відразу ж, як ми зустрічаємося з нею поглядами. Посмішка на її обличчі розпливається, в очах спалахує радість. Я тяжко ковтаю. Відкриваю рота, щоб сказати банальну фразу: «Це не те, що ви подумали», але Ганна Сергіївна мене випереджає.
- Господи, Алю, яке щастя! Ходімо, - вона хапає мене за руку і тягне до розсувних дверей, які ведуть на заднє подвір'я.
Мій мозок погано фкнкціонує, я ніяк не можу видавити з себе жодного слова, а свекруха тим часом бере все в свої руки.
- Ви не уявляєте, який подарунок мені діти сьогодні зробили! - голосно заявляє вона, ледь переступивши поріг, і звертає на нас загальну увагу.
- Ганно Сергіївно, підождіть... - намагаюся запобігти катастрофі, але не виходить.
- Я скоро бабусею стану! Яка ж радість! - Перебиває мене жінка, а я каменію.
Я заплющую очі. Секундна тиша, а потім з усіх боків летять привітання. Тільки Льоша вирячився на мене з недовірою, потім він повільно піднімається і починає йти в мій бік.
Ганна Сергіївна помічає його реакцію, і що усмішки на його обличчі немає. Тому охає і швидко додає:
- Ой, ти хотіла Олексію сюрприз зробити, а я все розбалакала, так? - винувато дивиться на мене.
У мене починає все плисти перед очима і паморочиться в голові, Ганна Сергіївна обіймає мене, у неї проступають сльози радості. Вона думає, що я під серцем ношу її онука чи онучку, а насправді ця дитина їй ніким доводиться. Я не знаю, що сказати, розгублено верчу головою на всі боки і хочу провалитися крізь землю. Це сюр якийсь, честне слово.
Тим часом мій чоловік швидкими кроками впевнено насувається на мене, збираючись вияснити правдивість новини.
Я не витримую. Не можу більше брехати. Відступаю і, поки Льоша не встиг до мене дійти, голосно вимовляю:
- Ми з Льошею розлучаємося, дитина не від нього. Вибачте.
І під повну тишу тікаю зі свята.
Сподобався роздiл? Чесна оцінка допоможе авторові у написанні книги. Анонімно