Не в красі щастя - Ангеліна Кріхелі

- Жартуєш? З такою зовнішністю?!

- Маришо, але ж ти найкраще знаєш, що я ніколи зовнішність свою не вважала чимось важливим чи головним. Важливіше, що в людини в голові твориться і тут приховано, - ще один виконаний з природною грацією жест, і долоня з витонченими пальчиками торкнулася грудей.

Марина у відповідь усміхнулася. Але посмішка вийшла блукаючою.

– Це, до речі, одна з головних проблем.

- Про що ти?

- Твоя зовнішність. Будь у тебе хоч ім'я Клава, ти надто помітна.

- А що ж тоді робити?

- Ну ось що... Відвертість за відвертість, - рішуче розпочала Марина, - мій наречений тримає свою HR-компанію. Насправді не таку вже й компанію. Так, офіс із кількома кабінетами. Я працюю з ним, звичайно. Власне, ми там і познайомилися... - хихикнула вона. - Так ось. Його фірма займається підбором тимчасових секретарів-рефентів для бізнесменів на час їх ділових поїздок.

- Ескорт-послуги, чи що? - обурено насупилися Аліна.

Зовнішність приносила дівчині більше проблем, ніж радості: якої тільки гидоти та мерзенних пропозицій не доводилося їй відхиляти.

- Я схожа на людину, яка б працювала в такій компанії? - Образилася Марина.

- Вибач, - Аля поспішила загладити свою провину, відрізаючи подрузі ще один шматочок торта.

Втім, на її тарілці ще й перший залишився недоторканим.

- Розумію, - Марина оглянула красуню, що сиділа навпроти, з голови до ніг, і повернулася до ділового тону рішуче налаштованої людини: - Загалом, у нас, як кажуть, швець без чобіт. Сам Макс референта не має.

- Я поки що не дуже тебе розумію...

- Ну дивись! У мене є наречений. Заможний. Вродливий. Розумний. Щедрий, - кожне слово Марина виділяла так, ніби рубала сокирою або пояснювала щось нерозумній людині.

- І?

- І йому потрібний секретар.

- Маріша, говори пряміше, будь ласка.

- Куди вже пряміше! - невдоволено буркнула співрозмовниця. - Я ревную його. І хочу, щоби він був під контролем.

- А чоловіка-референта найняти не можна? - Не стримавшись, Аліна пирхнула.

Ніколи не розуміла ревнощів і стеження, контроль. Почуття або є, або й утримувати людину нема чого.

- На жаль немає. На цьому місці чимало побувало секретарок. Але всі хотіли аж ніяк не на робоче місце, а в ліжко мого Макса. А тут ти, моя шкільна подруго. Тобі потрібна допомога, мені теж... - і вона лукаво посміхнулася.

- Боюся, що стежити і стукати я ні на кого не стану навіть у такому тяжкому становищі, - Аліна вперто схрестила руки на грудях.

- А стукати і не треба! - Поспішно запевнила подруга. - Треба просто не дати дорогу меркантильним ледаркам, зайнявши це місце самій. Роботи багато, нудьгувати ніколи. Тим більше, що попередні дамочки працювати взагалі не морочилися, і один архів, що скупчився, з'їсть у тебе кілька місяців життя.

- Ти так мені довіряєш?

- По-перше, так. Я пам'ятаю, яка ти. Якщо нічого не змінилося, то так, довіряю. А по-друге... - очі Марини блиснули азартом гри, і в грудях Аліни ворухнулося недобре передчуття.

- По-друге, я вже знаю, як ми вирішимо питання з твоєю карколомною зовнішністю!