Ти - моя пристань - Юліанна Бойлук
— Валіде, все було не зовсім так... — подаю здавлений голосок, і тут:
— Невже Султана може бігати в гаремі? Хтось хоч раз бачив таке? Певно, Гевхерхан вирішила, що Селіндж бігла тому, що в неї пришвидшене дихання, — я мало не знепритомніла в ту мить, однак Дільруба стала мене захищати перед Валіде. Саме ця жінка, яку ненавиділа моя мати, а я сама відверто зневажала, стала мені на захист перед самою матір'ю Падишаха. Я дивлюся у її глибокі очі — там немає зла чи насмішки. Навпаки, поглядом вона просить мене заспокоїтись. Все ж, ця чорнява кадина вища за нас усіх. У ній є добро...
— Чому дихання пришвидшене? — ніяк не вгамується велика Небахат.
— Так вони ж з Володарем сьогодні гуляли. Верхи каталися, я сама бачила, — спокійно і твердо продовжує Султана.
— Так, ми наввипередки змагалися... — уже цілком переможно підіймаю голову, кинувши на сестричку лукавий погляд. Вона притихла, не стане сперечатися з Султанами. Без слів, поклонившись, іде.
— Селіндж, ти поспішаєш до себе? Іди, тобі треба переодягнутися у свіжу сукню і відпочити. Певно, ти стомилася. Накажи прислузі не пускати нікого до себе, поспи трохи... — знову дбає про мене Султанка, непомітно підморгнувши. Я вдячно їй посміхаюся, на кілька секунд стулюючи повіки — це мій жест подяки.
— Ви маєте рацію, Султано. З вашого дозволу, Валіде... — я присідаю в поклоні не так перед бабусею, як перед кадиною вперше у своєму житті, та іду з гарему. Які дивні повороти! Рідна сестра підставляє, а на допомогу приходить ворог... Певно, я не правильно розподілила людей по статусах... Дільруба... Чому вона допомогла? Адже могла просто помовчати, спостерігаючи за тим, як я топлюся без єдиної надії вхопитись за соломинку. Однак, вона сміливо кинулася до мене, простягнувши руку. Я не могла цього зрозуміти... Дива та й годі... Однак, час не стоїть, мені потрібен Кіраз ага.
— Сельмо! Сельмо Хатун! — кличу дівчину, яка проходить повз. — Де Кіраз ага?
— Пробачте, Султано, я не знаю...
Біжу далі. Хоч би знову на вінценосну Династію не натрапити інакше мене вже ніхто не врятує. В коридорі з'явилась ще якась постать. Навіть не придивившись, я кличу її до себе.
— Султано... — молоденька калфа здивовано дивиться на мене.
— Кіраз ага де? — зовсім безпардонно запитую, так наче ця дівчина заховала Кіраза і не віддає. Вона лише стискає плечима... Не маючи часу розбиратися, я мчу далі, перебираючи в голові всі місця, де любить бувати мій вірний слуга. Тим часом перед мною нова жертва моїх допитів. Придивляючись, я впізнаю одну з безіменних дівчат моєї свити.
— Ти бачила Кіраза агу?
— Ні, моя Султана... — зітхає вона.
— Ніхто не бачив! Його ворони на крилах понесли? — починаю сердитись я. Ну що за день? Мене ж там Арман чекає, хіба ви не розумієте, люди!
— Може він на кухні? — ця худенька біленька дівчина видає першу розумну фразу за увесь день. Кухня! Як я одразу не здогадалася?
— За мною! — хутко скерувавши Надією, так звати одаліску, я лечу знайомою дорогою у храм всіх любителів поїсти. Бідолашна служниця ледь за мною встигає. Різко зупинившись перед дверима, я звертаюся до Хатун:
— Іди ти. Якщо є Кіраз, то скажи, що я чекаю його негайно. А я тут почекаю...
— Але чому ви... — побачивши мій погляд, дівчина опускає голову і йде до дверей кухні. Певно, в мене сьогодні дуже багата міміка. Отож стою в коридорі і мимовільно слухаю все те, що відбувається всередині. Заходить Надя:
— Кіраз ага, ти що тут робиш? Тебе Султана по всьому палаці шукає!
— Я їм, Хатун. Їм. Скажи Султані, що скоро прийду, — а це Кіраз, в якого напакований рот м'ясом, мабуть, тому дикція жахлива, ледь розбірливо, що він каже. Я уявляю, як мій ага зараз валяється на дивані та смакує соковитим шматком телятини. Від цього стає дуже смішно.
— Та ти що здурів, ага?! Сказати Селіндж Султан, щоб почекала? Тобі жити набридло? Султана і так зла!
— На мене? Я ж нічого не робив... — лякається він і вже встає з місця.
— Хутко, не нервуй мене! — злиться дівчина. Ага схоплюється та біжить в коридор, ледь не збивши мене з ніг. Я стою прямо на його шляху, переплівши руки перед собою. Нещасний Кіраз, угледівши свою Султану і зрозумівши, що я все чула, пополотнів зі страху. В іншу мить я б розсміялася, однак, сьогодні мені не до того.
— То мені чекати поки ти їси?
— Султано, я...
— Іди за мною! Крок в крок! — різко розвертаюся і йду до найближчих вільних покоїв, у яких нас ніхто не зможе підслухати.
— Слухай, Кіразе ага, зараз ти допоможеш мені поїхати на базар. Готуй все, але дуже швидко. В тебе є п'ять хвилин.
— Султано, це неможливо.
— Тому, що ти ще не наївся? — кидаю злий погляд, піднісши тон.
— Пробачте, Селіндж Султан... Але, по-перше, я не можу так вами ризикувати. По-друге, я не встигну так швидко. І по-третє....
— Кіразе ага, не забувай, кому ти служиш! Негайно виконуй мій наказ, якщо не хочеш вилетіти з палацу, як чайка над морем! — моє терпіння урвалося остаточно. Емоції лилися через край, спершу ця Принцеса, потім Гевхерхан, Валіде, Дільруба. Правдами і неправдами я намагалася вирватися, щоб помчати туди, куди мене тягне душа, однак цей ага сміє мені заперечувати! Сьогодні всі проти мене! Видно Кіраз злякався моїх погроз, адже схилив голову.
— Як бажаєте, моя Султано...
— То що було, по-третє? — вже трохи спокійніше дивлюся на нього.
— По-третє, я не підведу вас... — схиляється в поклоні і зникає. Я лиш злегка посміхаюся.
— Хатун, іди сюди, — натомість підкликаю дівчину, — зараз підеш в мої покої і замкнеш там двері з середини. Лише ти одна залишишся там. Джем хай стоїть біля дверей в коридорі і всім, хто приходитиме до мене, казатиме, що я сплю, бо втомилася на прогулянці.
Відкриєш двері лише тоді, коли я постукаю.
— Але навіщо, Султано?
— Роби, що кажу... — лиш тоді, коли служниця зникає за поворотом, я полегшено зітхаю. Однак, одразу стараюся непомітно покинути палац. Цього разу мені справді щастить і я нікого не зустрічаю. Поспішаючи садом до Мармурового павільйону, дивлюся на сонце. Вже полудень... Хоч би Арман дочекався...
