Ти - моя пристань - Юліанна Бойлук
— Якого мені порадиш ти? — оцінювально кидаю погляд.
— Вороного. Він найслухняніший, вже старий. Він точно не заподіє тобі лиха, я ж пообіцяв тебе оберігати.
Я проходжу далі, оглядаючи усіх...
— Я хочу оцього... — показую на молоденького ледь обкатаного жеребця. Красень посміхається:
— Селіндж, він...
— Я чудова вершниця! — хочу сказати, що виграю у самого Шехзаде Мурада, однак вчасно прикушую язик. Це буде занадто. Він посміхається ще ніжніше...
— Я тобі вірю, але не хочу втрачати. Прошу, просто повір мені...
— Готуй вороного, — приречено зітхаю, послухавши все ж Армана. Він задоволено моргає мені та іде готувати коней. Я ж гуляю конюшнею далі. Раптом помічаю прекрасного білосніжного жеребця у крайній стайні. Такий гарний! Я навіть сплеснула в долоні від захвату. Першим моїм бажанням було підійти ближче, а потім ще ближче та врешті погладити його. Усе це я і одразу ж виконала. Кажучи чесно, спершу мене злякала його реакція. Надто вже Сніжок, як я його назвала, був настороженим і навіть налаштованим проти мене. Та здаватися мене не навчили.
— Конику, красеню... Я не ображу тебе, не бійся... Дозволь підійти... Ти такий гарний, такий розумний... Тебе, певно, всі-всі люблять... Як же можна не любити таку красу! Ти мій хороший... Справжній скарб... — щебетавши до коня, я ніжно гладила його шию та розчісувала довгу розкішну гриву гребінцем, що знайшла тут. Я й не помітила, як за мною спостерігав збентежений і ошелешений Арман:
— Селіндж, — звернувся він, як тільки я затихла, — Як ти це зробила?
— Ну як... Отак.. Ти не знаєш, як розчісувати коней? — не зрозумівши нічого, здивувалася я.
— Я не про те. Кінь. Як ти пройшла? Швидко ходи сюди...
Я, дивуючись, виконую прохання.
— А в чім річ?
— Він не підпускає нікого, крім мого батька... Вперше бачу, щоб він був таким спокійним при комусь...
— Треба вміти шукати підхід, — байдуже кажу я, хоч здивована не менше нього, та виходжу з конюшні. Він іде слідом за мною. Надворі нас чекають два прекрасні жеребці. Я схвально посміхаюся:
— Хто швидше?
— Хто швидше...
Підбігаю до свого вороного красеня та спершу знайомлюся з ним. Тоді ж без сторонньої допомоги застрибую в сідло та чекаю, коли Арман теж буде готовим.
— Уперед! — жваво командую та мчу, щодуху. Вже вдруге за день! Юнак не уступає мені, однак, я все ж попереду. В останню мить щось пішло не так і Арман все ж наздогнав мене, буквально за метр до кінцевої точки. Ну я ж казала, що мені катастрофічно не щастить! Та що поробиш... Ні, я не засмутилася... Все ж цікавість мене все одно здолала б. Яке бажання вигадає юнак? Хутко скочивши з коня, він одразу ж підбіг до мене з ціллю допомогти. Немов пушинку, його міцні теплі руки зловили мене і поставили на землю. В отому безкрайньому морі, отих бездонних колодязях тепла, його очах, сяяло щире захоплення.
— Я вражений тобою, Селіндж. Ти дивуєш мене вже втретє за день. Де ти навчилася так їздити?
— З братом вчилася разом, — ніжно всміхаюся.
— Ти перемогла. Ти справді виграла!
— Ні, ти першим досяг фінішу. Переможець ти, Армане. Все по-чесному.
— Але всю дорогу перемагала ти.
— Не важливо. Все одно ти перший... Я не хочу, щоб до мене ставилися поблажливо, як до дівчини. Програла, отже, програла. Яке твоє бажання?
— Хочу побачити тебе знову... Це для початку, — лукаво посміхається.
— Гадаю, нам не потрібно було змагатися за це бажання. Я і так прийду... Але не знаю коли... Чекатимеш?
— Чекатиму, Селіндж. Чекатиму...
Я щасливо посміхаюся, борючись із собою, щоб не обняти його.
— Тобі час іти? — важко зітхає.
— Так.. Проведеш мене? — зітхаю і я, повертатися в Топ-Капи немає ні сил, ні бажання...
— Звісно. Знову на базар?
— Ага, — гмикаю, потираючи руки. В повітрі стає холоднувато. Осінь все ж... Помітивши це, він хутко одягає на мене свій каптан, хоч я і намагаюся запевнити, що це не обов'язково:
— Та що ти, я зовсім не змерзла...
— Хто сказав, що ти змерзла? Просто діти його немає куди, от і на тебе накинув... — я посміхаюся, він же бере мене за руку. Знаєте, в нього дуже теплі руки. Просто гарячі... Дорога назад здається мені занадьо короткою. Прощатися не хочеться. Та попри мої бажання, ми вже на базарі. Проходячи повз торговців, вони запрошували нас купувати щось. Однак, найбільш запам'яталася фраза одного чоловіка:
— Гей, Ефенді! Купи дружині браслети, сукню купи! Твоя дружина така красуня, заслуговує на шовкову сукню!
Не знаю чому, та ми зупинились, переглянувшись. Арман посміхнувся продавцеві:
— Що у вас є?
— Дивись яка сукня! З чистого шовку! Самі Султани не носять такого. Порадуй дружину, Ефенді!
Тут не витримала я:
— Ходімо, любий, спершу треба забрати корону з крамниці...
Арман вирішив підіграти:
— Якщо хочеш, кохана, то і сукню купимо. Для тебе не шкода золота.
— Дякую, рідний, ти так мене балуєш. Але ж нам вже привезли сукні з атласів та шовків заморських. Сама Селіндж Султан брошки подарувала до них..
— Так, пам'ятаю щедрість Султани, мила. Ну добре, ходімо тоді додому.
— Спершу в крамницю... По корону, — ледь стримуюся, щоб не засміятися. Арман згадує про корону і вже не в змозі щось сказати, хитає головою.
— Лише швидше, коханий, ходімо...
— ...Дитина вдома чекає, — підхоплює і продовжує красень.
— Діти, — переправляю я і тягну його далі, бо вже стримуватися не має снаги. Ви б бачили обличчя торговця. Нещасний аж побліднув з подиву, особливо, коли почув ім'я дочки Повелителя. Відійшовши на кілька кроків, ми обоє вибухнули сміхом.
Повірте, мені давно не було так весело. Я взагалі давно не почувалася такою вільною і щасливою. Опанувавши себе, ми вже йшли і розмовляли, як тут ще якась жінка перепинила нам дорогу:
— Ви подружжя? — тихо запитала вона. Я помітила лагідний Арманів погляд на мені, коли цілком щиро відповіла:
