Ти - моя пристань - Юліанна Бойлук
І ось ця мить... Крок. Ще крок. Зараз. Вже майже... Моє серце зрадницьки стукає, немов хоче видати цю тривогу. Ні, я, дочка Великого Падишаха, не злякалася знайомства з якоюсь там принцесою. Однак, вся ця таємничість і погане передчуття, немов з цієї миті зміняться наші життя... Мені боязко, хоч пояснити цього і не можу. Ми в покоях. Широко розкриваю очі, гордо піднімаючи голову, та підходжу, аби стояти на однім же рівні з Падишахом. Вона стоїть прямо перед нами, кланяючись якось по-чужеземному. Так, зізнаюся, це молода і вродлива жінка. Струнка, приваблива, хоч я і у цьому розуміюся погано. Її очі, мов у кішки, сяючі і проникливі. Чорні пасма густого волосся розкинулись по плечах, а на голові щось на зразок дамського капелюшка з чорною сіткою. Це ж треба. Ця мила особа одягнута так, наче її вчора вечором украли з резиденції Папи Римського, хоча сама живе багато років деінде, зокрема й у Туреччині.
— Султане Мехмете...
При цих словах вона спершу дивиться на Володаря, а потім переводить свій зацікавлений погляд на мене й чисто по-жіночому починає розглядати кожну деталь моєї зовнішності і одягу. Я ж навпаки збираю всі свої сили, аби тримати кам'яне обличчя, хоча її поведінка мене і нервує. До речі, я нічого не сказала про її голос. Ота коротка фраза, сказана нею, прозвучала так солодко і пафосно, що мені стало аж досадно. Володар же не придає жодного значення тому, що вона, як шуліка, розглядає моє вбрання, та почтиво каже, наче на світському заході:
— Принцеса Марія, дозвольте відрекомендувати мою улюблену доньку Селіндж Султан Хазрет Лері.
Чорнявка поклоняється ще раз, певно, спеціально для мене. Я, хоч цього мені і не бажалося, злегка киваю головою, граючи у саму привітність.
— Її високість Султана прекрасна і надзвичайно схожа на вас, Повелителю, — щебече ця нагла дівка. Скільки пафосу і брехні! Я занадто мало маю схожості з батьком, аби про це говорили. Зате в мені живе моя матір і хай Принцеса краще не рипається, поки хвоста їй не притиснули.
— Султано, познайомитися з вами велика честь. Я багато чула про вас, вашу красу і розум. Саме тому просила Повелителя познайомитися з вами особисто.
— Вітаю, Принцесо. Як вам Стамбул? — питаю з ввічливості.
— Прекрасне місто, але бачила його мало, на жаль...
— Селіндж, займи нашу гостю, в мене тут є ще деякі справи... Залишаю вас самих.
Після того, як двері за Повелителем зачинилися, а ми піднялися з поклону, я стала відчувати себе набагато простіше. Тепер то зможу випитати в неї все, що бажаю... Минувши Принцесу, я іду до дивану та граційно сідаю на нього. Слідкуючи за мною, вона мнеться на місці, не знаючи, що їй робити. Я жестом наказую сідати, Марія слухняно виконує.
— Отже, ви належите до родини Папи? — підіймаю одну брову.
— Це правда, Султано.
— А що робите у нас?
— Переховуюсь...
— Тобто? — а мені ж батько розповідав інше... Цікаво...
— Мене викрали ще у дитинстві. Я жила в іншій сім"ї, подорожувала, зустріла своє кохання. У мене все було, як у звичайних людей, однак це приносило мені щастя. Я дуже щасливою дівчиною була, Султано. Та в переддень мого весілля Папа дізнався, що я вціліла. Він послав своїх людей знайти мене. Я ж не бажала повертатися, втеча — стала порятунком. Я кинулася в порт. На щастя, мені згодилися допомогти. Яку радість я відчувала, коли берег зник з горизонту. Корабель ніс мене в інше життя... Проте сталося лихо. Однієї ночі мене розбудив шум, здавалося, по палубі мчали сотня слонів і тисяча солдатів. Я злякалася, Султано. Дуже злякалася. Вибігши з каюти, я зрозуміла — корабель тоне, а люди в паніці рятуються, як можуть. Мені пощастило, що я вціліла. Схопившись за шматок дверей, я чекала порятунку. І він прийшов. Мене знайшов корабель якогось турецького Паші. Власники корабля, батько і син, дуже гостинні люди. Вони вислухали мою історію та привезли до Падишаха. Володар пообіцяв мені захист від Папи. Далі ви знаєте.
Слухаючи історію, я змінювала свою думку про Принцесу.
Можливо, вона і справді зовсім не нахабна панянка, а жертва долі? Та в ту ж мить згадую слова батька: "Вона — наш козир у війні проти Папи"... Що ж, політика — гра без правил. Я вже давно усвідомила цю істину.
— Співчуваю вам... Ви сильна жінка...
— Дякую, Султано. Сильними не народжуються, ними стають.
— Згодна... Ви хотіли познайомитися зі мною? Навіщо? — це те, чого я зовсім не розумію... Вона ж, почувши запитання, посміхається:
— Про вас говорять у народі. Мені хотілося побачити вас на власні очі...
— І що ж говорять?
— Про красу легенди складають, про очі, які зачаровують кожного, хто в них загляне. Одні кажуть, що ви копія батька. Інші — що перейняли від матері дар чаклувати. Хоча це, звісно, маячня. Ви — найстарша із дочок Володаря. Його улюблениця. Звісно, про вас говоритимуть. Всі погляди направлені на Шехзаде, а ви завжди поруч. Однак, прошу вас, не зважайте на людей.
Я дзвінко засміялася, вислухавши усю цю нісенітницю:
— А роги в мене не ростуть раптом? Чи може третє око є на чолі? Люди завжди охочі до байок... Та все ж дякую. Давно мене так щось не веселило...
Посміхнувшись, вона звернула увагу на моє нове кольє й поспішила зауважити:
— Чудесна прикраса. Дуже вам личить...
— Дякую. Володар подарував, він зробив це власноруч для мене..
— Він вас дуже любить, люди правду кажуть. Так красиво.
— Бачили б ви, які прикраси він робить моїй Валіде! Ледь не щовечора дарує... — так, це мій звичний хід, який я вивчила і удосконалила на Дільрубі і тепер використовую у розмові з усіма жінками, навіть свого роду. Хай не забувають, хто така Аміра Султан!
— Вашій Валіде?
— Моїй матері, — гордо підіймаю голову, лукаво блимаючи очима.
— Впевнена, вона чудесна жінка. Повелитель кохає її сильно... А інші жінки? — здається, Принцесу щось непокоїть... Може лише здається?
— Які інші? — наче не зрозумівши, перепитую.
— Гарем... У Султана ж є гарем?
— Звісно. Там десятки жінок. Всі вродливі до безмежності. Але Володар давно не звертає на них увагу. У його серці лише образ моєї матері.
— Це чудово. Вона щаслива жінка... Здається, я чула про ще одну кадину?
— Так, Дільруба Султан теж мати спадкоємця.
— Вони конфліктують між собою? Адже ділити одного чоловіка важко...
— Ми не можемо обговорювати гарем Падишаха світу, Принцесо! — різко обриваю їй мову. Що за нахабство таке у мене питати?
— Звісно, я розумію... — чомусь на її обличчю з'являється лукава іскринка. — Султано, я б хотіла вас про дещо попросити...
— Слухаю... — знову майстерно підіймаю брову.
— Прошу вас, приїздіть до мене частіше... Мені тут сумно, а вам я буду потрібна. Я багато розуміюся на політиці і житті. Я зможу вам допомагати. Хотілося б віддячити за гостинність...
— Звісно. Я приїздитиму...
— Ви ощасливили мене...
Що ж, для першої розмови досить. Час знайти Володаря і повертатися. Вставши з дивану, я ввічливо попрощалася з принцесою і хотіла йти, але мене зупинили:
— Султано... — вона ласкаво посміхається. — Для того, щоб укріпити на вустах народу своє ім'я вам слід займатися благодійністю. Найкращим способом було б взяти один із фондів покійних Султанок під своє керування. А з часом створите свій фонд. І починайте налагоджувати стосунки з Пашами. Хто, де, коли — вам усе потрібно знати. Вибачте, що втручаюся. Я не можу вам давати поради, але це від чистого серця....
— Я розумію. Дякую, Принцесо, матиму на увазі... На все добре... — з цими словами я покинула покої. Дивно, з чого б вона така хороша, щоб давати мені поради? Хоча з іншого боку поради і справді цінні. Треба придивитися до цієї особи. За сьогодні я не змогла зрозуміти, на що вона здатна і ким є насправді...
— Селіндж, ти вже закінчила розмову із принцесою?
— Так, Володарю. Мила панянка, — кого я обманюю? О небеса!... Він посміхається.
— В мене ще є справи в іншому місці. Відправляйся в палац. Охорона поїде з тобою.
— Дякую, Володарю, — нарешті!
Я кланяюся і мчу до свого золотогривого Фенікса, а заскочивши на нього, мчу вперед скільки є сили. Де ж Топ-Капи? Я ж не встигаю на зустріч з Арманом! За раховані миті дісталася палацу, ледь не загнавши коня на смерть. Однак, не хвилюйтеся, Фенікс — дуже сильний і тому гідно витримав випробування, що на нього зійшли з небес, точніше, з Топ-Капи в образі невгомонної господині. Я мало пам'ятаю, як мчала мармуровими сходами палацу і як вбігла в гарем, злякавши своїм виглядом усіх присутніх. Мені сьогодні сильно не щастить, я казала це? Якщо ні, то, певно, ви вже мали б здогадатися. Саме в той час гаремом прогулювалась моя сестриця Гевхерхан. Пощастило, що не Гюльчічек Султан чи моя мати. Побачивши мій вигляд, вона одразу запитала, показуючи все своє здивування:
— Селіндж? Що трапилося?
— Нічого... — ледь видавила я, намагаючись приховати своє часте дихання від бігу сходами.
— Не обманюй мене, — хитро-хитро поглянула дівчина, підійшовши до мене ближче.
— Гевхерхан, не маю часу розповідати. Я поспішаю.
— Куди ж це?
— Розумієш... Я... Як тобі сказати... — намагаюся викрутитися, але в голові пусто, мов у казані. Одне лише слово "благодійність" зачепилося в моїй голові і крутиться там, крутиться, б'ючись у порожні стінки. Жодного варіанта відповіді, жодного...
— Селіндж, Гевхерхан, мої милі Султани! — раптом почувся дуже знайомий голос прямо за моєю спиною. Я хутко розвернулася і завмерла, побачивши її. Валіде Небахат Султан. Поруч з нею стояла Дільруба, мило посміхаючись. Ще її тут тільки бракувало! Я вже мовчу про бабусю. Все, пропала... Гевхерхан, глянувши на кадину, злегка скривилася, однак тут же зраділа, зрозумівши, що тепер я від питань не відкручуся.
— Та ось, Султани, розмовляємо з Селіндж. Вона вбігла в гарем, задихана, замучена, а не каже, що сталося...
Я важко зітхаю, поглядом, яким можна вбити, глянувши на сестру-зрадницю.
— Справді? У чім річ, Селіндж? — переводить погляд Валіде. Я молю небеса, щоб підлога піді мною розступилася і мене поглинуло вічне забуття.
