Ти - моя пристань - Юліанна Бойлук

— Валіде... — вклонившись матері, увійшла до ташлику. .

— Я чекала на тебе, Селіндж, — озвалася ненька і ніжно всміхнулася.

— Що тут сталося? Я бачила Гюльчічек Султан. Кому вона погрожувала? — ледь не на вухо спитала в рідної.

— Не звертай увагу, люба. В Султани новий приступ гніву. На щастя, нам ще не довго її терпіти. А я тут саме даю розпорядження Мелек Хатун щодо речей Шехзаде, — Султана змінила тон з шепоту на достатньо чутний і поглянула на скарбничу, яка саме закінчила сварити наложниць.

— Добре... Я хочу покінчити зі справами щодо гарему Мурада.

Роблю впевнений крок до дівчат, що вже давно стоять у рівнім рядочку та так з надією дивляться на мене і мою матір.

— Ви усі бажаєте того, аби поїхати з Шехзаде. Однак, поїдуть лише найбільш гідні... Саме в цю мить вирішиться ваша доля.

Глянула на Валіде, вона стояла трохи осторонь, слухаючи мою невелику промову. Так, в цю мить вона пишалася мною. Я була схожою на істинну дочку Падишаха, Султаншу від кінчиків пальців на ногах до корони на моїй голові.

— Валіде, відберіть спершу ви тих, хто подобається вам. Потім я зроблю те саме.

Султана погодилася. Проходячи перед рядом з юними наложницями, вона пильно розглядала кожну, ставила їм якісь питання та тим, кого обирала, наказувала відійти в сторону. В гаремі було повно емоцій: хтось почувався щасливим, хтось — розбитим.

Коли Валіде Аміра Султан обрала тих, хто викликав у неї довіру й симпатію, настала моя черга. Всім тим, кого не обрала моя мати, могла дати шанс випробувати долю я. В очах кожної з них сяяла надія. Кожна красива, добре вихована і, звісно, кожна може зачарувати чоловіка. Однак, хто сказав, що я менш вимоглива, ніж моя Валіде? Уже половину з тих, що вибрала вона, я б залишила тут. Просто надто сильно люблю брата, аби ризикувати ним. Що мені до надій цих дівчат, коли на кону щастя мого Шехзаде? Я — Султана, отже, холоднокровність в серці закладена з народження. Минувши вже не одну з цих красунь, я старалася не помічати їх скривлених виразів обличчя. І ось зараз переді мною чорнява дівчина. Так, вона дуже вродлива. Однак, врода — занадто мало. Я не планувала зупинятися біля неї, адже вже давно визначилася кому подарую цей шанс. Однак, в якусь мить вирішила провести експеримент.

— Як тебе звати? — питаю у неї. Вона осяялася надією і радісно прощебетала:

— Вікторія, Султано...

— Скажи мені, Вікторіє, (лише думай добре, від цього залежить твоє майбутнє) в чому секрет успіху?

В цю мить всі присутні здивовано переглянулися, навіть Валіде Султан, що спостерігала за нами з верхньої тераси, і Гевхерхан, яка вже кілька хвилин стояла на порозі, почали вслухатися у нашу розмову. Вікторія, зрозумівши, що може або виграти, або програти, приречено видавила з себе трагічним голосом слова:

— У любові, Султано. Кохання — це сила, яка тримає кожну жінку на світі.

Я кивнула їй головою і ступила далі, ще кілька разів задаючи це саме питання. Дехто погоджувався з відповіддю Віки і визнавав силу любові. Інші придумували свої варіанти, до прикладу: у щасті, у розумі, у силі, у вірі... Я починала зневірюватись в присутності здорового глузду в наложниць. Всі відповіді були правильними, я не сперечаюся. Однак, почути я хотіла інше. Наложниці все більше зітхали, розуміючи, що ця "зарозуміла дочка Падишаха" не допоможе їм. І ось переді мною передостання дівчина. Я примітила її з самого початку. Кучеряве біле волосся смішно стирчить з туго сплетеної кіски. Блакитні очі приховують своє сяйво під страхом, однак крім страху там є і інше щось. Мабуть, сила. Не знаю, але в ній було щось особливе, хоча, на перший погляд, навіть Мелек калфа могла здатися принаднішою. Певно, моя мати так і порахувала, залишивши її серед відкинутих, однак в мене була цілком інша думка.

— Як тебе звати? — стандартно запитую я, спостерігаючи, як зникає рум'янчик на щоках дівчини.

— В Кафі мені дали ім'я Нургуль, хоча насправді я Софія, Султано.

— Ти прийняла мусульманство?

— Ні, мене просто назвали так.

— Скажи, Хатун, у чому секрет успіху, на твою думку?

Вона мить помовчала, тоді підняла на мене погляд, впевнено мовивши:

— У вірності. Немає нічого головнішого за вірність. Кохання зникає з часом, а присяга вірності тримає людей разом. Друзі сваряться, але зберігають секрети через вірність. Увесь світ тримається на вірності. То, певно, і успіх також...

Я вперше задоволено посміхнулася, почувши те, що мені хотілося.

— Якщо я візьму тебе в гарем Шехзаде, а ти народиш сина, до чого ти будеш прагнути?

— Захистити його і його батька, виховати сина так, аби він був гордістю і другом свого батька, Султано. Цього буде достатньо для мене. Я буду вірною вам, Валіде Султан і Шехзаде, бо лише вірність може принести спокій, мир і щастя...

Я посміхнулася, оцінивши відповідь Хатун. Жестом показавши, що Софія — тепер частина гарему Мурада, я поглянула на Валіде. Вона була сильно задуманою, однак побачивши мій погляд, схвально посміхнулася. Більше я не обрала нікого. Знаючи Мурада, я була упевненою в своїх діях.

— Всі ви — гарем Шехзаде! Готуйтеся, адже найближчим часом ви відправитеся в Манісу. Мелек калфа, подбай про все, — гордо мовила моя Валіде та, подавши мені знак іти з нею, покинула гарем. Я, глянувши на Софію-Нургюль, теж зникла в коридорі.

— Вони такі щасливі, Валіде. Вони сяють, — радісно щебетала я, наздогнавши матір. Вона ж суворо поглянула на мене:

— Ти молодець, Селіндж. Але ти впевнена? Ця дівчина... Вона занадто непримітна. Яких красунь ми посилали до Мурада, він жодну не кликав двічі. Думаєш, ця — та кого ми шукаємо?

— Довіртесь мені, Валіде. Якщо хочете, ви готуйте свою, а я свою. В Манісі Мурад сам обере і доведе нам, хто його більше знає. Якщо виграєте ви — я допоможу вам вказати Гюльчічек на її місце. Ви ж самі казали, що у мені ваша сила.

— А якщо виграєш ти?

— Ви виконаєте моє прохання.

— Яке ж це? — передчуваючи щось, Аміра підняла одну брову.

— Ви упевнені, що Софія не закохає Мурада в себе, тому вам не варто хвилюватися.

— Добре, Селіндж. Я згодна. Однак, пам'ятай, ми маємо спільну ціль. Ми не воюємо одна проти одної.

— Я знаю...

— І Мурад не знатиме, — вирішила перестрахуватися Султана. Я посміхнулася:

— Запевняю вас, не знатиме. Все по-чесному... — поклонившись, я направилася в сторону своїх покоїв, залишивши матір наодинці зі своїми думками. Чесно кажучи, я була задоволена собою.