Ти - моя пристань - Юліанна Бойлук

Я смикнула Сафіє за руку та, поклонившись Валіде ще раз, помчала із кімнати. Сестра мчала вслід за мною, тримаючи мою руку так же міцно, як і я її. Скажу вам чесно, мати сестру — це прекрасно. Це так же чудово, як і мати брата. А коли в вас є обоє — ви найщасливіша людина на світі.

Відсапуючись у моїх покоях, ми дружно сміялися. Сафіє була наляканою, вона б нізащо не дозволила собі такої поведінки перед матір'ю Султана, однак разом зі мною вона була здатною і на гірше. Чомусь, я завжди славилася сміливістю і любов'ю моїх рідних. Але не всіх, та про це я дізнаюся згодом. Якби щастя вимірювалося сяйвом, то завдяки нам Топ-Капи зараз світився б, як світлячок вночі. Ми мали одна одну, сестру, подругу, з якою можна начхати на ті прокляті славлені правила, бігати, потрапляти в небезпеки — це був наш скарб. Та мою радість обтягало чітке розуміння, що так не зможе бути вічно. Обов'язково знайдуться ті, хто постарається зруйнувати нашу дружбу.

— Мені шкода, що ти ніколи не будеш дочкою моєї матері, Селіндж, — першою порушила тишу Сафіє. Я поглянула на неї, не зовсім зрозумівши, що вона має на увазі.

— Я знаю, Аміра Султан — чудова жінка. Вона дбає про життя своїх дітей. Але вона вчить вас ненависті, вчить сторонитися мене і Ердогана. Я не хочу, щоб так було. Селіндж, я завжди мріяла мати сестру. Я хочу, щоб ти була моєю сестрою. Щоб приходила до нас із Мурадом, якого я люблю не менше Ердогана. Щоб приходила Гевхерхан. Хочу, щоб ми були однією родиною. Щоб наші матері не ворогували, забороняючи нам бачитися...

— Сафіє... Сестро, я навіть не знаю, що сказати. Ти ж добре знаєш, що це дуже складно... Я б теж хотіла, аби все було так, як ти сказала. Та чи дано?

— Я не вірю у долю, Селіндж. Не вір і ти. Якщо хочеш чогось, то бери і роби це...

Я зітхаю. Мені так прикро від того, що Аміра Султан і Дільруба Султан — дві прекрасних матері, але бути ворогами — це їх доля.

Враз у покоях лунає стукіт, а за мить заходить Мелек калфа:

— Валіде бажає бачити вас, Султани.

Ми перезираємось, але виконуємо наказ. Слуги пропускають нас, а ми заходимо в головні покої гарему. Поклонившись Валіде, що сиділа на тахті і щось читала, ми дещо налякано дивимось на неї. Я озиваюсь першою:

— Валіде Султан, ви бажали нас бачити?

Вона повертає голову в нашу сторону і, оглянувши нас з ніг до голови, посміхається та жестом велить сісти поруч, що ми одразу і робимо. Помітивши наше хвилювання, Султана заливається добродушним сміхом.

— В гаремі всі коряться, коли чують моє ім'я. Вороги тремтять із страху. Вони бояться, бо знають, що Валіде Небахат Султан ніколи не пробачає. Всі знають, що я не кидаю слів на вітер. Я — мати Володаря. Але те, що мене бояться мої власні онуки — це нонсенс. Селіндж, ти ж так смілива, що нещодавно кидала мені виклик перед Гюльчічек і Айше. Невже ти теж боїшся?

— Ні, Валіде Султан. Боятися і остерігатися — різні речі. Я остерігаюся вашого гніву не як Валіде Султан, а як моєї бабусі.

— Добре... Хочу розповісти для чого я покликала вас. Це чудово, що ви проводите час разом. Я все життя казала вам, що означає кров Династії. Ви однієї крові і між вами не може бути жодних конфліктів. Чудово, що ви це зрозуміли. Але погано те, що своєю поведінкою, яка не гідна того, хто ви є, ви руйнуєте порядок в гаремі і мій авторитет. Я хочу вас попередити, якщо ще раз відбудеться щось подібне, ви будете покарані.

Я розумію, що Валіде має рацію, але водночас відчуваю, що це останні дні мого безтурботного дитинства, тому так не хочеться їх змарнувати.