Ти - моя пристань - Юліанна Бойлук

— Чшш, лежи. Співай, Аміро. Дайте помилуюся вами, хай відпочине душа...

Ми з мамою сяємо прекрасними посмішками. Знову її пісня злітає і осяює наші душі. Володар якийсь час спостерігає за нами здалеку, а пізніше сідає поруч та своїми мужніми руками обіймає нас обох. У ці миті я була безмежно щасливою...

Врешті наступає вечір. Я, чудово розуміючи, що трохи заважаю батькам, знаходжу причину вийти, перед тим міцно обіймаючи обох їх водночас.

Ідучи нескінченним коридором до власних покоїв, я замріяно посміхаюся. Чомусь мені здалося, що хоч би через які труднощі в житті і не пройшла Валіде, та отакі миті є нагородою, заради якої можна боротися. Це і є справжнє жіноче щастя. Я пишалася, що народжена від великого кохання і щиро мріяла відчувати те ж, що у цю саму секунду там, у своїх покоях, відчуває моя мати. Вона поруч з коханим. Я ж не знала, що таке кохання. Не вірила. Але жадала узнати...

Мої вірні слуги ще здалеку побачивши мене, відкрили двері, і я опинилася в своїх покоях. "Нарешті вечір", — думалося мені. Це був довгий день, правди нема де діти.

— Султано, я вас чекала... Я маю для вас новину... — кинулася мені на зустріч Джем.

— Яку новину? Не про заміжжя Айше раптом?

— Так, звідки ви знаєте?

— Звідки знаєш ти, краще скажи. Мені Валіде Султан розповіла...

— А я почула, як Хатідже Хатун говорила Мелек калфі про це, — дещо сумно відповіла дівчина. Видно мріяла принести мені першою таку новину. А вона таки дуже важлива. Я схвально посміхаюся:

— Мені нічого не страшно, якщо такі вірні і пильні люди, як ти, оточуватимуть мене, Джем. Я зустрічала Хатідже, то вона мені не сказала. Якби ж бідолашна знала, що ти підслухала її розмову...

Чомусь мене розсмішила вся ситуація, отож покої залились дзвінким сміхом. Спершу моїм, а потім і моєї подруги.

— Ви будете вечеряти, Султано? — врешті запитала дівчина, на що я категорично відповіла:

— Ні, я в Валіде вечеряла. Разом з Повелителем. Приготуй моє ліжко, я втомилася.

— Як накажете.

Поки вправні одаліски готували ложе, Джем допомогла мені зняти всі прикраси та переодягнутись в нічну сорочку — білу оксамитову сукню, що була не лише гарною, а й зручною. Врешті все було готово.

— Ще щось бажаєте, Султано! — за традицією спитала служниця. Я мовчала, пильно обдумуючи дещо... — Султано?

— Вийдіть всі, залишіть нас!... Так, Джем. Бажаю, — це було несподіванкою навіть для мене, але я відчувала, що зараз, або ніколи. — Але це дуже небезпечно.

— Кажіть, Селіндж Султан. Я заради вас усе зроблю, — перебиває мене Джем, а я радо посміхаюся. Це надзвичайно смілива дівчина.

— Чудово. Я була впевнена. Підеш в гарем, знайдеш там Кіраза агу. Передаси йому оце, — діставши з скриньки мішечок, повний золотими монетами, даю в руки Джем. Вона округлює очі й здивовано стискає це в руці.

— Але за що?

— Це нейтралізатор страху для нашого Кіраза. Ти не знала? — всміхнулася я.

— Що мені йому переказати?

— Даси йому це і скажеш, що настав час. Завтра в обід хай усе приготує.

— Що приготує? — насторожилася бідолашка. — Султано, ви мене лякаєте…

— Він усе знає... Іди вже... — подумавши про те, що самого лише золота буде замало, щоб той страхопуд не злякався, зупинила служницю: — Скажи йому, якщо станеться гірше, я візьму відповідальність на себе.

Вклонившись мені, служниця покинула покої, ідучи виконувати дивне доручення. У мені й справді живе дух моєї Валіде... Жага до всіх цих інтриг та таємниць мені з дитинства знайома. Я глибоко вдихнула повітря і відправилася до ліжка. Вкрившись ковдрою з головою, нарешті зігрілася. Легкі хвилювання стосовно завтрашнього дня приємно непокоїли, тож навіть у сні я перебувала в тривозі, яка приносила мені певну насолоду. Хіба можна жити в вічному спокої? О ні, таке життя не для мене…