Йдемо зі мною, Василино - Ольга Островська

Мене продали. Продали!

Більше не маючи сил триматися, я обхоплюю себе руками за плечі, щоб хоч якось угамувати тремтіння. І з гіркотою відводжу погляд від нового хазяїна. В його очах надто багато переможного блиску майнуло при останніх словах Кайтана.

Який би не був він м'який зі мною сьогодні – якщо це взагалі не якась хитра куардівська гра, під назвою «заспокой фуенту і буде тобі смачно» – все одно він справжнісінький куард, для якого я рабиня і тепер його власність. Нехай цінна і нечувано дорога – мені навіть думати страшно, наскільки – але все одно лише річ. Капіталовкладення у майбутніх сильних спадкоємців.

Про це мені Фарха все докладно розповіла і пояснила. Буквально по поличках розклала, чому куарди так цінують земних фуент – дівчат, здатних брати енергію з навколишнього світу та давати її своїм чоловікам та дітям. І, що ще важливіше, без особливої ​​шкоди для свого здоров'я приймати енергію у відповідь від цих самих чоловіків.

З її слів я зрозуміла, що особливо сильні представники їхньої раси мають настільки потужну енергетику, що здатні просто випалити жінку, зробивши її пустою, по суті, інвалідом за мірками цього світу. А якщо не випалить сам куард, це зробить його дитина. Сильними у таких батьків народжуються лише первістки.

А ось таким дівчатам, як я – хоч це й досі не вкладається у моїй голові – така доля не загрожує, якщо чоловік правильно зв'яже енергетичні канали зі своєю фуентою, щоб це не означало. І наскільки я зрозуміла, це найкраще робити під час сексу. В момент найбільшої близькості. Саме для такої цілі мене й хотіли придбати всі ці великі шишки Лайтазі. Саме тому за мене вивалили такі шалені гроші.

І ось тепер цей у тюрбані, напевно, вважає, що має повне право творити зі мною все, що забажає. Зв'язувати ці чортові канали, брати, запліднювати.

Поки я трясуся на сцені, він прямує до неї, як криголам, впевнено змушуючи всіх забратися зі шляху. Непорушно, наче господар тут.

І це явно не подобається Хасмієру. Он як недобре стежить за кожним кроком конкурента, що переміг його.

«Господар» підіймається сходами, не зводячи з мене погляду. І на ходу навіщось розстібає свій піджак. А коли підходить до мене, зовсім знімає його, залишившись в елегантній чорній сорочці, і, на мій величезний подив, накидає цей піджак мені на плечі, загортаючи, як у пальто. Обволікаючи несподівано теплом, деревним, трохи терпким ароматом своїх парфумів і ледь відчутним, але чомусь дуже бентежним, чоловічим запахом… надто приємним, як би не прикро мені було це визнавати.

− Потерпи ще кілька хвилин, маленька, − посміхається м'яко, затримавши руки на моїх плечах. − Зможеш?

Я тільки й можу, що розгублено кивнути. Гра в турботу продовжується? Але ж це добре, мабуть? Знаходжу в собі сили закутатись у його піджак щільніше та абияк змушую свої неслухняні губи зобразити вдячну посмішку.

− Розумниця, − хвалить він, погладивши мої руки вище ліктя. А потім обертається до застиглого за кілька кроків Кайтана. Вимагає недбало і холодно, я навіть сказала б, зневажливо: − Ваш рахунок?

– Звичайно, шановний сай, – тепер уже перед ним улесливо вислужується цей жалюгідний мудак і дістає з кишені пласку чорну картку, схожу на наші банківські. – Прошу.

Куард, що купив мене, простягає руку і проводить над карткою широким браслетом, виконаним з металу, схожого на той, що і на моїх зап'ястях зараз. Мабуть, розрахунок відбувається безготівково, тому що работоргівець задоволено посміхається і шанобливо схиляє голову.

– Дякую за участь та вітаю з придбанням, шановний сай. Нехай принесе вона вам радість володіння та продовження сильного роду.

От і все. Мій «господар», не давши собі клопоту навіть відповісти що-небудь Кайтану, відвертається від нього, як від порожнього місця, крокує до мене і раптово підхоплює на руки, легко, як пушинку, притискаючи до своїх широких грудей.

Я від несподіванки ледве стримую зойк і судомно стискаю поли його піджака. Видихаю, змушуючи себе розслабитися хоч трохи. Ну подумаєш, на руках вирішив поносити. Ще б клубочком згорнулася і розплакалася. Все. Зовсім нерви здають. Сподіваюся, це тимчасово.

Куард за кілька кроків досягає краю сцени й починає спускатися сходами до зали. Внизу нас зустрічає його товариш, принаймні мені здається, що це саме він. По посмішці впізнаю. І підморгує знову.

– Вітаю, – з іронією посміхається брюнет, блиснувши у прорізах маски очима кольору стиглої вишні.

– Дякую, – хмикає той, що мене тримає.

Але я відразу відчуваю, як він напружується. Піднявши погляд на його обличчя, помічаю, що дивиться він кудись убік. І розумію, на кого, ще до того, як наважуюсь подивитися у тому напрямку.

До нас неспішною ходою господаря світу прямує Хасмієр. Від його пронизливого холодного і відверто злісного погляду мене буквально мороз пробирає, і я несподівано для самої себе заплющую очі та втикаюсь обличчям у плече свого «господаря». Раз купив, хай захищає. І так само несподівано раптово відчуваю від нього хвилю задоволення. Він навіть притискає мене до себе сильніше.

Он воно що? Подобається, що я шукаю у нього захисту? Це... це... треба обміркувати.

− Дозвольте вас привітати, шановний сай, − вимовляє маліксар, підходячи до нас. − Ви отримали справді неоціненний скарб.

– Дякую… шановний сай, – спокійно киває мій «господар». Без найменшого натяку на догідливість або шанобливість. Як рівному. Ще й останню фразу виділяє, показуючи, що знає, з ким говорить. А от місцевий «цар і бог», схоже, не може похвалитися такою самою обізнаністю. І це його явно дратує.

– Цікаво, але більшість присутніх тут я легко можу впізнати й назвати по іменах, попри маски та вжиті ними заходи екранування. А от про вас не можу сказати того ж, − з неприхованим натяком промовляє Хасмієр, відверто розглядаючи свого опонента. І питає зовсім уже в лоба: − Ви з Лайтазі?

− Ні, не з Лайтазі, − з холодною усмішкою визнає "мій" куард.