Йдемо зі мною, Василино - Ольга Островська

Я виконую його команду раніше, ніж встигаю задуматися, чи варто. Підіймаю голову і наші погляди знову стрічаються. Таке почуття, ніби я в епіцентр руйнівної страшної ​​бурі потрапляю, розчиняючись у похмурій синяві чоловічого погляду.

– Покажи мені, як ти потрапила до нашого світу, – чую жорстку вимогу.

Але він не вламується у мій мозок. Чекає, що я дозволю сама. Чи можу я не послухатися? Чи варто? Але впустити у свій розум…

– Навіщо? – видихаю тихо.

− Щоб визначити міру покарання твоїм кривдникам, маленька, − вимовляє куард майже м'яко, схиляючись до мого обличчя. І, мабуть, прочитавши сумнів у моїх очах, додає. – Покажи лише те, що хочеш. Я не проникатиму глибше.

Чи хочу я, щоб Кайтана покарали? О так!!! І за мене, і за всіх, кому ця тварюка принесла біль і приниження, за всіх, кому він зламав життя, мерзота така. Перед цим бажанням тьмяніє навіть гостре неприйняття чужих копошінь у моїх мізках.

І зараз мені дарують можливість помститися. Відмовитись від такого шансу? Нізащо.

Я не маю причин довіряти цьому куарду, крім його доброго ставлення. Я чудово усвідомлюю, що він міг і насильно подивитися і зробити все, що йому потрібно. Але ж не робить із якоїсь причини. Дає ілюзію вибору. Мені ж краще, якщо я зроблю зараз поступку. Заодно перевірю, чи це правда, що добровільно це не боляче.

Повільно киваю, зважившись, подумки упокорюючись і дозволяючи. Нехай бачить.

Це справді відрізняється. І мені справді не боляче, тільки слабкість накочує. Я ніби провалююсь у чоловічий погляд, випадаючи з реальності. Повертаючись своїми спогадами до того вечора, коли вкотре прийшла до клубу, сподіваючись нарешті застати бармена, який міг бачити мою Солю, знову відчуваю той жах, і відчайдушну злість, коли я прийшла до тями в машині з двома незнайомцями. Потрапляю в кімнатку, де сиділа прикута до батареї. І витягаю зі своєї пам'яті той випадок, який досі сниться мені у кошмарах. Не ховаю ні свого болю, ні паніки, ні страху. Ні гидкого приниження, коли собакою повзала за мерзенним виродком Кайтаном.

Цей сеанс читання думок витягує з мене останні моральні сили, прориваючи греблю. І коли куард відпускає мій погляд, я раптом усвідомлюю, що вже вголос ридаю в його руках, слабо розуміючи, де ми й що навколо відбувається.

− Тихо, крихітко, все закінчилося. Ти в безпеці зі мною, − мені здається, що моєї маківки ласкаво торкаються чоловічі губи. І це відчувається так добре, так приємно. І цей голос, м'який, оксамитовий. Заколисливий.

Бути тендітною та вразливою в цих руках зовсім нескладно. І відчувати подяку теж. І шукати захисту, якщо це йому так на радість. Нехай. 

Втома та нервове виснаження беруть своє. А може, і дехто куардистий ще постарався. Хай там як, сльози поступово вичерпуються і моя свідомість починає повільно провалюватись у сон. А мій господар продовжує кудись іти, притискаючи мене до себе. Крізь дрімоту, я чую його голос. Холодний, сповнений влади й стриманої люті:

− Кайтана вистеж і знищ разом з усіма, хто на нього і з ним працює. Ніякої жалості. Гроші твої, як і домовлялися.

− З вами приємно мати справу, Аріде. Зроблю це з величезним задоволенням, – хмикає той, хто, здається, представлявся мені Шадом. Але згадати я вже не можу, засинаючи остаточно.