Йдемо зі мною, Василино - Ольга Островська
А в мене, здається, нерви таки здають. І я несподівано для самої себе роблю зовсім не те, що мала б. От розумію, що треба зобразити цей чортів уклін, але все в мені чинить опір цьому, і тіло на автоматі ухиляється від спонукального натиску куардівської долоні на плечах. І майже одразу я усвідомлюю, що через цю дурну витівку на мене тепер звернена абсолютно вся увага незнайомця, що вільно розсівся на диванчику.
Щось мені погано стає від його холодного оцінювального погляду.
− Василино, − тихо шипить на мене Кайтан, простягаючи в мій бік руку.
− Залиш нас, − наче кам'яну брилу кидає маліксар, продовжуючи уважно розглядати мою застиглу, мов статуя, персону.
Я б позловтішалася з того, як Кайтан блідне, підлабузнюється і поспішає вислужитися перед цим моторошним Хасмієром, але якось не дуже виходить. Работоргівець із ще одним поклоном йде геть. А я лишаюся. Наодинці з цим моторошним до дрижаків куардом. І тепер мене оточує саме його енергія. Колюча. Холодна. Пронизлива. Зовсім не схожа на ту, якою мене несподівано підживив незнайомець, але така ж жахливо величезна. Небезпечна.
− Хто він? – раптом схиляє голову набік маліксар. І побачивши моє розгублення, пояснює, примруживши очі: − Той, з ким ти мене зараз порівнюєш.
Ось це я дурню зробила! Мабуть. Але ж нереально всі свої думки завжди тримати під контролем. От і я не спромоглася приглушити свої враження.
− Я не знаю його. Просто незнайомець у масці, як усі тут, – відповідаю тихо, розуміючи, що відмовлятися марно. Він бачить мене наскрізь.
Невимовне «як і ви» повисає між нами. Чоловік звужує блакитні, мов лід, очі, обдаючи мене хвилею морозного невдоволення… і несподіваного гострого інтересу.
– Дай руку, – наказує рівно, пронизуючи важким поглядом. Цей погляд змушує підкоритися. Здатен завдавати біль, ламати й трощити. І те, що він не робить цього, починає чомусь здаватися милістю з панського плеча.
Цього разу я подаю руку саме тому, що вибору у мене справді немає. І коли на моїй долоні стискаються чоловічі пальці, ледве стримую своє неприйняття і відразу. А наступної миті місцевий правитель тягне мене на себе, змушуючи зігнутися, поки наші обличчя не опиняються зовсім поруч. Я навіть на мить лякаюся, що він збирається мене поцілувати й мимоволі смикаюсь назад, намагаючись вирвати свою руку зі сталевої хватки. Але маліксар навіть у виразі обличчя не змінюється, лише ловить мій погляд своїм, вмить ламаючи волю, здираючи з моєї свідомості та розуму всі хисткі щити й заслони, які я так самовпевнено городила. Голова відразу починає розколюватися від нової порції болю.
− Норовлива, − усміхається з несподіваним задоволенням куард і другою рукою різко ловить мене за потилицю, змушуючи завмерти. Але все ж таки припиняє колупатися в моїх мізках, чи то змилувавшись, чи визнавши побачене достатнім. − Кайтан так старанно намагався розписати, яка ти мила, невинна, тендітна... А я бачу дику кішку, готову битися і дряпатися, аби вирватися на волю.
І не встигаю я зрадіти, що він таку ось мене купувати не захоче, як Хасмієр подається ближче, глибоко вдихаючи повітря біля моєї шиї, мій запах.
− Мабуть, тепер я справді не шкодую, що прийшов. Тебе буде цікаво приборкувати, − гладить великим пальцем мою червону від приниження і злості щоку, і додає багатообіцяюче: − Пікантно.
І лише після цього відпускає. Я кидаюся назад настільки різко, що буквально налітаю спиною на Кайтана, що казна-звідки взявся. Той тут же знову хапає мене за плечі.
− Мене зацікавило те, що я побачив і розкуштував у цій фуенті, − з холодною зарозумілістю звертається до нього Хасмієр. – Можеш розпочинати аукціон. І не варто демонструвати присутнім більше, ніж вони вже побачили. Мені це не сподобається.
− Як накажете, − схиляє голову проклятий работоргівець, і в його голосі я чую переможні нотки. − Ходімо, Василино.
Сподобався роздiл? Чесна оцінка допоможе авторові у написанні книги. Анонімно