Академія Червоної корони. Навчання - Анна Мінаєва

Інформація про турнір з'явилася наступного дня після того, як Кову порталом відправили до імператорського палацу. Триватиме змагання мало три дні, а бестіологам випало жереб виступати найостаннішими. Студентам та їхнім кураторам виділили кімнати у замку, і ось на цьому моменті я збунтувалася.

Жити в місці, де дуже великий шанс зустрітися з правителем або лордом де Лавіндом, мені зовсім не хотілося. Зіанар мене зрозумів і не образився. Ельф прийняв запрошення імператора, а я зупинилася вдома. Перші два дні турнір відвідувала на кілька виступів, щоб відзначитися у списках. Третього дня чекала з тремтінням. Чомусь погане передчуття стягувало горло зашморгом щоразу, як варто було подумати, що незабаром ми покажемо заготовлений номер двору Імвалара.

— Мила, не можна так переживати, — тато увійшов до вітальні з підносом.

— Ми ж знову можемо дозволити собі слуг, — усміхнулася я йому, відкладаючи книгу, яку читала.

— Хіба це повинно завадить менi випити з тобою ароматного м'ятного чаю? — поцікавився він, розставляючи і наповнюючи чашки. Батько опустився в крісло навпроти. — Розповідай, як твої справи? Викинь із голови всі проблеми. Час, щоб вирішити їх, ще не настав. Ти тільки собі цим шкодиш.

Я вдячно йому посміхнулася:

— Дякую за підтримку.

— То що, тобі є що розповісти старенькому? — сміючись, спитав лорд Атрікс.

— О, тату, мені стільки хочеться тобі розповісти, — не втрималася я. — Та тільки боюся, нервуватимешся тоді ти.

Батько прикрив очі:

— Якщо ти скажеш, що попри все перебуваєш у безпеці, то обіцяю не переживати.

— Ну, дивись, ти сам це сказав, — засміялася я, зробила ковток чаю і заговорила.

Розповідала про прокляття, яке набула на балу. Про те, як змогла його зняти. Говорила про незвичайну студентку з громади орків, про цікавого студента Нерсі. Про тренування з невгамовним Зіанаром. Розповіла про наші пригоди у диких землях. Кратко згадала того самого некроманта, який став проблемою, а потім порятунком. Який справляв на мене подвійне враження. А потім запнулася і доторкнулася пальцями до лівого передпліччя.

— Є ще щось про що ти маєш знати, — промовила я, піднімаючи рукав.

Тато мазнув поглядом по моєму татуюванню та спокійно поцікавився:

— Думаєш, що це допоможе?

Він не розлютився, не став ні в чому мене переконувати. У його голосі чулося лише легке занепокоєння про мене. І від цього серце зрадливо стиснулося.

Ох, тату. Скільки ти зробив, щоб захистити нашу сім'ю. Скільки разів підказував дорогу та вибір. І тепер ти не лаєш нас із братами, коли ми вибираємо стежку самі. Не кажеш, що ми помилилися та йдемо не туди. А підтримуєш та допомагаєш. Це дуже важливо.

— Це шанс, — прошепотіла я, голос здригнувся. — Ріхтан фон Логар, цей некромант, за свої послуги попросив імператора узаконити орден на території імперії. Папери вже у правителя. Як тільки Горейн Евуд поставить під ними свій підпис, це буде моїм порятунком. А поки що ніхто не повинен знати.

— А як не підпише?

— Тоді я вийду з ордену, — я знизала плечима. — І шукатиму інший вихід.

— Ти ніколи не здавалася перед труднощами, люба, — тепло посміхнувся батько. — Завжди підштовхувала братів на авантюри, а потім сама їх з них і витягувала.

Я кивнула, згадуючи усі наші пригоди з дитинства. Щоправда, тепер авантюри самі знаходять мене.

— Був час. Як вони зараз?

Тато замовк, опустив погляд. Потім хмикнув:

— Пишуть мені обоє. Мунд навчається, збирався якраз приїхати після сесії. Ти ж будеш удома?

— Звісно. Я скучила за ними.

— Не злишся на Аніра? — акуратно спитав він, ніби боявся почути від мене позитивну відповідь.

— Ні, — я сказала чисту правду. — Він імпульсивний, емоційний. Впевнена, він вчинив так із добрих намірів. І від безвиході.

— Він також мені писав, — підтвердив тато. — Вибачався за свої слова. Декілька разів. Запитував, чи сердишся ти на нього.

— І що ти відповів? — Я підштовхнула собі подушку під спину. Диван тихенько заскрипів.

— Ще нічого, лист надійшов учора.

— Напиши, що я не злюся, — попросила тата. — І що дуже хочу зустрітися з ним.

— Напиши сама. Так буде краще.

— Ти маєш рацію, — я посміхнулася. — Ти завжди маєш рацію, тату.

В його очах промайнула тінь смутку. І не потрібно мати таланд то телепатії, щоб знати про що він зараз думає.

— Облиш, — попросила я, вставши з дивана і ступивши йому назустріч. — Ти завжди робив усе правильно. Так, як підказувало тобі серце та обов'язок. Ти колись сказав одну фразу… щоб бути щасливим…

— … треба ризикувати, — тато кивнув і теж підвівся. — Лорі, ти так виросла, люба.

На очі навернулися сльози:

— Ти все життя ризикував, щоб ми були щасливі. Нехай були помилки. Нехай ми всі десь оступалися. Але ж ми сім'я, так? Справжня сім'я.