Академія Червоної корони. Навчання - Анна Мінаєва

Я слідувала за стражником, не до кінця розуміючи, про що він взагалі каже. Яке рішення? Що змінили? Зіанар не переміг? Горейн Евуд передумав?

Всі ці питання роїлися в голові й гули, як рій бджіл.

Ріхтана попросили залишитись, бо на розмову запросили тільки мене, як куратора студента. Некромант явно залишився незадоволеним таким застереженням, але виду не подав. Сказав лише, що дочекається Зіанара та привітає його з перемогою. Я кiвнула і поспішила за стражником.

Де були темниці, я не мала жодного уявлення, але приблизно розуміла, що побачу. І не помилилась.

Велике підземне приміщення, заставлене великими та маленькими клітками. На стінах порожні кайдани, столи для розтяжок та знаряддя тортур у кутку. Останні буквально блискучі, начебто ним користувалися годину тому.

— Сюди, — гвардієць настільки галантно, наскільки взагалі було можливо в цій ситуації, відчинив переді мною наступні металеві двері.

За ними починалися камери. І ось вони вже виявилися аж ніяк не порожніми. Чоловіки і жінки в брудному і розірваному одязі, з синцями на обличчях і тілах. І стільки безвиході було в поглядах, якими вони мене проводжали, що сумніву не залишалося — на всіх на них чекає смерть.

— Найвіддаленіша камера, — промовив стражник, зупиняючись. — На вас чекають, леді Атрікс.

У горлі різко пересохло, подих перехопило. Я і звідси відчувала кількість магії, якою вкрили останню камеру. Місце, де весь цей час утримували Кову.

Вибач мені за це… Я повинна була передбачити, що віднесуться до тебе тут не як до гостя.

А ось другим неприємним сюрпризом стала людина, яку я б із величезним задоволенням викреслила б зі свого життя назовні.

— Леді Лорейн, — мій наречений стояв, притулившись спиною до кам'яної стіни і відверто нудьгував.

Поруч із ним за товстими прутами ходила невдоволена віверна. На її лапах знову красувалися магічні кайдани, намордник затягли настільки сильно, що загнулося кілька шипiв на голові.

— Мені сказали, що ви хотіли зі мною поговорити, — якомога спокійніше сказала я.

— Бачу, що без наказів ви й кроку в мій бік не зробите, — гидко посміхнувся герцог. — Як вам це місце, леді Лорейне? Подобається?

— Ви хотіли щось обговорити, — натиснула я, відчуваючи, як терпець починає закінчуватися, а татуювання на лівому передпліччі — свербіти.

Хамарт де Лавінд пропалив мене невдоволеним поглядом, відштовхнувся від стіни і різко ступив назустріч, обдаючи холодним повітрям. Його пальці вп'ялися в шию, але я навіть не здригнулася, витримала його погляд.

— Коли я говорю, ти мене не перебиваєш, — процідив він крізь зуби, стискаючи моє горло. — Чи ти ще не вивчила цей урок?

— Лорд де Лавінд, ми відійшли від теми, — холодно промовила я. — Гвардієць його імператорської величності сказав, що якесь рішення змінили. І попросив мене піти за ним на розмову. А я зараз бачу тут суцільні погрози. Так от, — я відштовхнула від себе руку герцога, — у такому тоні ви зі мною зможете розмовляти тільки якщо обряд заручення все ж таки пройде успішно.

— У цьому можеш не сумніватися, — скривився він. — Але запам'ятай цю розмову... вона ще тобі озветься.

Я впилася нігтями в долоні, щоб стримати емоції, що рвуться назовні. Щоб не скористатися магією проти цього виродка.

— Ну що ж, — лорд де Лавінд знову начепив на себе маску неупередженості, — так, рішення змінили. Імператор забирає цю бестію собі у подарунок.

— Що? — Видихнула я і перевела погляд на Кову.

Королівська віверна тихо й утробно загарчала, дивлячись на герцога. Але той і бровою не повів, надто довіряючи місцевим захисним чарам.

— Я неясно висловився? — скинув він брову. — Його імператорська величність, Горейн Евуд побажав залишити цю бестію собі як подарунок. Ви не можете відмовляти самому імператору, леді Лорейн.

Мій тато відмовляв. То чим я гірша?

Піднявши підборіддя, я якомога недбаліше сказала:

— Ця бестія надто небезпечна. Вона може завдати непоправної шкоди його імператорській величності. Ми збиралися повернути її назад у дикі землі, де вона нікому не зможе спричинити зла.

— Це я чув, — герцог відмахнувся. — Але рішення вже ухвалене, і воно не зміниться. До того ж, наші бестіологи явно краще розуміються на монстрах, ніж ваш студент. З однією крилатою рептилією вони вже точно впораються.

— Чи можу я поцікавитись? — Запитала я, кинувши швидкий погляд на Кову. — З якою метою його імператорській величності знадобилася королівська віверна? Адже це не єдиноріг, яким можна похвалитися перед гостями.

— Це надто нетактовно з вашого боку, леді Лорейн, — холодно відповів чоловік. — Але можу припустити, що з цього монстра вийде чудове опудало.

У мене перехопило подих, долоні похолонули.

Я мушу щось зробити. Я мушу звільнити виверну. Але як? Нижча матерія, як протистояти слову правителя?

Татуювання на моїй руці засвербіло. Їй потрібна моя допомога. Але що я можу?

— Лорд де Лавінд...