Академія Червоної корони. Навчання - Анна Мінаєва

Чи варто говорити, що першим, що мене чекало після повернення до академії, це виклик до кабінету ректора. Діт Варанд сидів за столом, розправивши плечі, насупивши брови. Виглядав як справжнісінький бойовий голем. Мені довелося зібрати в кулак всю свою хоробрість, щоб не злякатися і не почати виправдовуватися з самого порога.

— Лорейн, з вами не скучиш, — сказав він, підводячи очі до стелі. — Присядьте. Думаю, розмова буде довгою.

У його ясновидінні я навіть не сумнівалася, тому зайняла місце в кріслі і приготувалася отримати свою першу догану.

— Вiверну вашу поселили в ангарі, — промовив чоловік. — Об'єднали два загони для неї… Королівська віверна, тільки подумати. Як?

Він не сформулював повністю останнє питання, мабуть, не знав, що саме запитувати. Як нам удалося її знайти? Утихомирити? Перемогти?

Тому я почала свою розповідь із самого початку — з того, як зникла майстер Юнара та група студентів. Кілька разів архімастер перебивав мене, уточнював деталі та кивав власним думкам.

А під кінець сказав:

— Ви ж розумієте, що це звучить дуже незвично.

— Навіть не буду сперечатися, — усміхнулася я. — Але хто може похвалитися, що в його академії є королівська віверна в ангарі для бестій? Більше того, ми з її допомогою зможемо увійти до десятки найкращих на турнірі академій.

— І ви нарешті отримаєте звання майстра, — досить усміхнувся чоловік.

Я кивнула, але щастя від цієї думки було недовгим. Тут же згадалося, що я все ще наречена Хамарта де Лавінда, і що позбутися його у мене не вийде. Принаймні, доки імператор не підпише папери Ріхтана фон Логара. Отже, і моя робота в академії під великим питанням.

Кабінет ректора я покинула ще через півгодини. Розповіла деякі подробиці, дала обіцянку стежити за віверною та вийшла в коридор. Діт Варанд відпустив мене без догани та читання моралі, що виглядало дещо неправильно. Якби я була на місці архімайстра, я б собі таку головомийку влаштувала, ух!

— Лорі! — Вів'єн чекала мене в коридорі, зробила крок від вікна і спіймала під руку. — Це що, правда? Ти в академію королівську віверну притягла?

— Уже знають усі? — Запитала я в неї. — Імваларський двір здивувати не вдасться?

— Не все, — заспокоїла мене подруга. — Я з пари поверталася, коли відкрився портал і з нього… Найвища матерія! Та розкажи вже, що сталося!

Я повторила все те, що кілька хвилин тому доповідала архімайстерові. Подруга охала, ахала та клялася, що так не буває. А насамкінець попросила познайомити її з королівською віверною.

— Вона не дуже людей любить, — спробувала я відговорити цілительку.

— Плювати! Я хоч подивлюся на неї! У книжках лише бачила!

— І добре, — пробурмотіла я. — Тому що зазвичай такі віверни дуже небезпечні.

Але відмовити її не вдалося. І в результаті надвечір у ангара зібралася досить різношерста компанія. Зіанар, Вів'єн, Ріхтан і навіть Діт Варанд. Мене галантно пропустили першою. Я тільки закотила очі, показуючи, що боятися їм нічого, і поспішила всередину.

"І довго мені тут сидіти?" — замість привітання поцікавилася Кова, розтягнувшись на підлозі за ґратовою огорожею. Я тільки підійшла і навіть зніяковіла на мить від такого тону.

— Політати хочеться? — Уточнила я в неї.

Віверна кинула погляд у бік виходу. Через прочинені ворота виднівся зелений парк, яскраве блакитне небо і косі промені вранішнього сонця, що розсипалися по землі.

"Та якось не завадило б", — буркнула бестія.

— Насправді не так довго, як ти пробула в диких землях, — заспокоїла я її. — Ми маємо час, щоб ви з Зіанаром спрацювалися. Нам не можна його отруїти, а тебе поранити. Тож завтра почнемо репетирувати наш номер.

Судячи з тих емоцій, що я вловила від Кови, такій заяві вона була не дуже й рада. Але сперечатися не стала. Все ж таки умовляння є умовляння.

— Вона така гарна, — видихнула Вів'єн, роблячи обережний крок до бестії.

Королівська віверна зиркнула на мою подругу з недовірою, а потім демонстративно підняла чубчик. Заслужила широку усмішку від цілительки, а потім не дуже й тактовне питання.

— Лорі, а вона дозволить взяти трохи отрути для роботи над нею? Я хотіла б спробувати винайти протиотруту.

"Прибери її від мене", — стомленим тоном попросила Кова.

— Вiв, та отрута, якою плюються віверни, вже сотню разів вивчали. А щоб видобути чисту речовину… кхм… віверна для цього має бути мертвою.

Подруга тут же підняла руки і обернулася до бестії:

— Нічого такого не мала на увазі. Але якщо ви плюнете в спеціальну чашу, я дякуватиму вам до кінця свого життя.

"Головне щоб стояла подалі від чаші, а то життя її буде недовгим", — смикнула коротким хвостом віверна. — "Скажи, нехай тягне свою тарілку. Плюну так, що їй до кінця життя отрути для вивчення вистачить”.

Вів'єн я передала лише останню частину сказаного. Пискнувши від щастя, цілителька обійняла мене, сказала, що з радістю потискала б і Кову, та боїться. І поспішила за своєю спеціальною тарою.