Вибач та зрозумій - Катя Кірініна

Це навіть дивно, як можна було думати, що я зміг би її забути?

Олеся була єдиною дівчиною, яка торкнулася мене. Дівчиною, яка бачила мене справжнього, і я не міг у неї не закохатися, не тоді й не зараз.

Я вперто проводив роботу над своєю поведінкою і намагався відповісти на найголовніше питання: як я сука, міг опуститися до зради? Як взагалі міг проміняти цю ніжність у її очах, заради чого? Заради того, щоб забутися?

Господи, як би мені хотілося повернути час назад і запобігти тому, що трапилося, але це неможливо, як і неможливо те, щоб я зараз її відпустив. Це сильніше за мене. Але знаю точно, що все це в минулому, я нарешті зрозумів, що своєю зрадою, не тільки плюнув їй у душу, я зробив це передусім, собі.

– Що трапилося? – Дивлюся на Олесю, потім повертаюся на Дашу. Донька дивиться телевізор за кілька метрів від нас і тримає в руках якусь іграшку. – Ти переживаєш за наші стосунки з Дашею?

– Ні, що ти? Все нормально, дивись як вона до тебе тягнеться, мабуть, справді усвідомила, що ти її тато. Ні. Справа взагалі не в цьому, – сумно зітхає вона.

– А в чому? Тільки не кажи, що ти сумніваєшся в мені, тому що я люблю тебе, люблю вас, і ні в чому не був такий впевнений, як у тому, що ми маємо знову бути разом.

Мені важливо донести все це до неї, породити в її серці й в її голові зерно надії, яке впевнений, зможе воскресити наші стосунки.

– Андрію, – Олеся втикається мені в груди й ледве не схлипує. – Я все ще думаю, що нам доведеться  зробити величезну роботу, над твоєю поведінкою, але якби я сумнівалася, то ми не були б тут прямо зараз.

Добре, стало трохи простіше, але все ж таки існує якась невтішна новина, що затьмарює мою прекрасну дружину.

У моїх думках, я все ще називаю її своєю дружиною, і мені було начхати, що в наших паспортах написано інакше, і начхати, що скажуть усі наші знайомі, включаючи мою матір.

Мені просто хочеться ось так, проводити кожен вечір нашого життя, щоб ми змогли знову побудувати майбутнє, та виховати Дашу гарною дівчинкою.

Я хочу знову на ній одружитися, почати життя з чистого аркуша, дати нам другий шанс, і довести моїй Лисичці, що я все ще вартий її, нехай навіть у якийсь момент і облажався. У моїй душі тліла примарна надія, що якимось чудовим чином у нас все вийде, і Олеся не згадуватиме мого вчинку. Тут багато що залежало від мене, але не менше від неї. У цю гру грають двоє.

– Тоді, що тебе турбує, поділишся? – Заправляю пасмо волосся їй за вухо і повертаюся до млинців.

Олеся кілька секунд прикидає з чого почати, я бачу, як вона вагається, але потім, закусивши нижню губу, відкидається на спинку стільця, готова до розмови.

– Обіцяєш, що вислухаєш і не робитимеш поспішних необдуманих вчинків? – Запитує вона стурбовано.

– Олесю…

– Ні, Андрію, пообіцяй мені, будь ласка. Мені важливо, щоб твоя голова була холодною і розважливою, адже від цього залежить багато чого, – наполягає вона, а мені вже страшно уявити, що вона таке розповість, що я можу злетіти з котушок розсудливості.

– Гаразд, обіцяю, – я здаюся, але в глибині душі відчуваю, що візьму свої слова назад.