Вибач та зрозумій - Катя Кірініна

Після розлучення кілька місяців оплакував своє життя, в якому більше нічого не буде, намагаючись це усвідомити. Я знав у глибині душі, що не міг залишатися в цьому місті, але я й не міг виїхати, бо досі до останнього наївно сподівався, що Олеся повернеться.

Я знав, що ніколи не зможу її забути, але мені потрібен був спосіб, як упоратися з усім цим, з кожним днем ​​я ніби викорчовував Олесю з себе, мені довелося дуже постаратися, щоб не втручатися в її життя і заборонити собі знайти її.

І повільними кроками у мене практично вийшло, але, мабуть, доля все ж таки існує, і ми повинні були в лоб зустрітися в моєму ресторані, ресторані, який я відкрив через рік після її відходу.

Там, здавалося б, була сімейність, та свята святих, яку ми з Олесею хотіли створити в нашому шлюбі, але яку блискуче зрадив, насамперед я. І якщо зараз мені таки представився другий шанс, я готовий ухопитися за нього мертвою хваткою.

Увечері того ж дня, коли Олеся не відповіла на кілька десятків дзвінків від мене, я вже вирішив, що незворотність, це м'яко сказано, вона так і не змогла переступити межу і пробачити.

Але як же я здивувався, коли повернувшись додому, відчув запах млинців у своїй квартирі. Я навіть втратив дар мовлення.

На кухні, серед мого посуду, Олеся в моїй футболці з нехитрою зачіскою на голові, майстерно перевертала млинці на сковороді, якої до цього моменту в моїй квартирі не було, а Дашка сидить за столом і поїдає ці самі млинці, щось весело белькоче своїй мамі.

Все саме так, як і повинно бути, і я посміхаюся тому, що щастя спіткало і цей будинок.

– Так стоятимеш і дивитимешся? – Застає зненацька голос Олесв. Вона дивиться на мене, і посмішка торкається її обличчя. – Якщо ти голодний, то, крім млинців, є ще плов.

– Не сумніваюся, що плов відмінний, але твої млинці – це саме те, що мені зараз потрібно, – я підходжу ближче до неї й на секунду замислююся, чи можу я її поцілувати, і справа не в присутності дитини, справа в її реакції, на цей здавалося б, простий жест.

Ризикнувши, я все ж тягнуся в її бік і вона лине до мене, з якоюсь відчайдушною потребою, наче я великий і сильний, і зможу захистити її від усіх бід, включаючи, нею ж і надуманих.

Це тішить і лякає одночасно, але я все ж таки обіймаю Олесю, зариваючись обличчям у її волосся.

– Тут Даша, – видихає вона. – Сідай їсти, поки теплі млинці.

Дивлюсь у її очі й бачу якусь нову емоцію в неї на обличчі, точніше, раніше я бачив щось подібне, але вже забув, як це. Це непідробна емоція страху, ніби вона боїться, але сумніваюся, що саме мене, швидше за все, Олесі страшно, що ця картинка на цій кухні, в якийсь момент може розвіятись як серпанок.

– Все добре? – цікавлюся я.

Вона нічого не відповідає, а лише ширше посміхається, відволікшись на сковороду.

Підходжу до Дашеньки й тепер цілую її щічку. Дочка показує мені всі свої зуби, продовжуючи розповідати мамі про якусь принцесу, яку побачила у подружки в садочку.

– Про що вона розповідає? – здивовано питаю я в Олесі.

– Одній дівчинці в садочку, батьки купили нову ляльку, Даша вже пів години намагається мене переконати, що хоче таку ж, – вона сідає з нами за стіл, і підсуває стопку млинців ближче до мене.

– Так в чому проблема? Поїдемо і завтра купимо? – я щедро поливаю млинці згущеним молоком, якого, теж не було сьогодні вранці на моїй кухні, мабуть, Олеся на правах господині, доповнила цю квартиру потрібними їй предметами.

Бачу, як у Даші спалахують очі на слові купимо, і мене це смішить. Малятко дивиться з надією, ніби я вирішив її турботи. Добре, що вона в такому віці, коли покупкою ляльки можна розв'язувати проблеми.

– Ти її балуєш, Андрію, у неї цих ляльок ціла купа, їх і ставити нікуди вже.

– Але наскільки я зрозумів, такої ляльки в неї немає, – прожовуючи шматок, підморгую доньці, вона слухає кожне моє слово. – Тут місця вистачить, а якщо ні, то купимо будинок більше, там навіть зробимо окрему кімнату для ляльок, так сонечко?

– Так, – радісно відповідає Даша, спускаючись зі стільця.

Спочатку підходить до своєї мами, тихо шепоче, що піде пограє, а потім підходить до мене і цілує мене в щоку. Це наймиліший поцілунок, за все моє життя, я навіть не знав, що таке буває взагалі.

Проводжу дочку поглядом, а потім дивлюсь на її маму. Хочу запитати те, що мене мучить цілий день, та що там день, мене це турбує чорт знає скільки часу.

– Ви переїдете до мене? – тихо питаю я. Вона киває.

– А де ваші речі, і чому ти не брала весь день слухавку? – Озираюсь на всі боки, може я чогось не помітив.

– Вибач, у мене був сьогодні важкий день, але завтра-післязавтра, я думаю, ми зможемо зайнятися переїздом, – вона ховає від мене очі, наче щось не домовляє.

Я накриваю її долоню своєю й тягнуся, щоб поцілувати. На моє здивування, вона відповідає і це здорово, її солодкі губи накривають мої й вони відчуваються страшенно добре, страшенно правильно.

Притягнувши Лисеня ближче, я закусую її губу і дивлюся в очі. Мені так не вистачало її всі ці роки, що тепер кожен дотик до неї, відбиває ритм у моїй грудній клітці.