Смерть моя, життя моє - Ерато Нуар

– Хлопчик!

– Ну куди ж ти, дивись, який спритний!

– Тримаю!

Пляскання крил та жалібний писк.

Я розплющила очі, намагаючись збагнути, що відбувається.

Знову крізь мене лилася Іньє, розпорошуючи по всьому Драххану та за його межі. Знову я нічого не бачила, не відчувала, не розуміла, де перебуваю, відчуваючи себе всюди одночасно.

Але цього разу мене тримали аж два чоловіки. Один великий і сильний, інший маленький та слабкий. Я така потрібна була їм, що просто не могла піти! Не могла зникнути, розчинитись у цій силі.

– Іві?

І знову першим, що побачила, було обличчя Сольгарда. Схвильовані очі.

– Еллінге, – шепнула, підняла руку, бажаючи торкнутися гладко поголеної щоки. Він схопив її, притиснув до губ.

– Слава силам Прада, ти... повернулася. Знову. Іві.

Короткі фрази, хрипкий голос, гарячі долоні видавали бурю емоцій, яка зараз вирувала в ньому. І очі. Глибокі, сині, рідні. У них світилося стільки кохання та турботи! Стільки перенесеної тривоги та нескінченного полегшення. Щастя.

– Покажіть, – прошепотіла я, посміхаючись чоловікові.

Еллінге відсунувся, відкриваючи Еніра і ще кількох помічників у докторських комбінезонах. Один із них тримав на руках крихітного дракончика, який жалібно попискував і смішно чхав вогнем. Сам лікар прибирав з мого живота залишки візерунка, що стримував оборот.

– Ви так сяяли, дх’ерро Ілес! – вигукнув той лікар, з темно-сірим Маньє.

– Та у вас тут... як це називається... консиліум? – складні слова давалися мені важко, але за ці дев'ять місяців я дуже багато дізналася про історію та цивілізацію драххів.

– Вона ще й жартує! – із захопленням повідомив лікар.

Втім, захват і без того буквально вирував у повітрі. Ще б пак: всі живі! І мати, і дитина! Дивуюсь, як драххи не пустилися в танець і не скликали сородичів з усього острова. А то й Ерсе.

– Ім'я, – промовив хтось, наблизившись до спеціального екрану.

– Наїль Сольгард, – з гордістю озвався Еллінге.

Дочекавшись, поки Енір прибере останній знак, помічник поклав мені на живіт малюка. Безпомічно упираючись лисими крилами та важкою головою, той повільно поповз угору, прицмокуючи. І я підхопила його на руки, піднесла до грудей.

Відчувши моє тепло, малюк обернувся у звичний людський вигляд.

На голові виблискували краплі синього Маньє, трохи світліші, ніж у батька, зплетені зі срібно-золотистою Прадою. Колись, через рік-другий, впевнена, там буде цілий каскад густого волосся.

А зараз я розчулено дивилася, як крихітні губки безпомилково знаходять материнське молоко.

– Дх’ере Сольгарде, – поки я розглядала свого малюка, до нас увійшов ще один драхх.

Еллінге різко підняв голову – на мить здалося, що і він зараз почне дихати вогнем. Тільки, на відміну Наїля, цілком цілеспрямовано. На будь-кого, хто наважився втрутитися в такий священний для драххів момент!

– Вибачте, – зам'явся незнайомець. – Але... тут така річ... Усі візерунки в Драххані зруйновані.

***

А потім почали народжувати ніатарі. Усі, хто завагітніли після того, як із Розлому хлинула Іньє, виживали! Драххи як з глузду з'їхали, а Онагер Альдер і зовсім примудрився випросити в Елінге дозвіл, щоб я була при пологах Анні.

Напевно, йому вторили всі лікарі Драххана, якщо вже чоловік відпустив мене від Наїля.

Втім, сила теж підштовхувала туди, кликала, наполягала. Після руйнування візерунків я почала відчувати її ще краще, і сама вона ніби пішла іншими, новими, зміненими шляхами, приймаючи під заступництво ніатарі.

І я кілька годин вливала Іньє в ослаблу Анні, раз у раз повертаючи її до чоловіка та доньки.

Чоловіки радилися, намагалися зрозуміти, чи потрібно відновлювати мережу візерунків та джерело, або тепер Іньє, Маньє та Прада циркулюватимуть по Ерсе вільно, як колись у їхньому рідному світі.

Сама сила, схоже, прагнула останнього. Звала мене до інших міст драххів.

Перший вихід в Інемар був скромним, під покровом темряви, з великим загоном паладинів – вже не знаю, чим вони могли б мені допомогти.

Але все пройшло чудово. Іньє навпаки, розквітала, рвалася далі, не хотіла залишатися пов'язаною та обмеженою.

Наступного разу ми виїхали офіційно, на відкритій машині – показати людям, що наближаються зміни. Що вони можуть не оплакувати своїх ніатарі.

З того часу нас з Еллінге завжди запрошували на церемонії. Не лише у Вежу, але й у Храм, на повноцінне весілля.

Ніатарі почали потроху дозволяти залишати Драххан, бачитися з рідними. Але вагітним, як і раніше, найлегше було саме тут. Де Іньє просочила, здавалося, кожен камінчик, кожен листочок.

Сюди з'їжджалися драххи з усього Ерсе. Бажали пройти церемонію саме тут. Представляли мені своїх обраниць.

Чоловік змирився, що через мене проходила Іньє. І одного разу зізнався: потай сподівається, що я передам її нашій дочці.

Так, так, через рік після народження Наїля ми чекали на дівчинку. І, схоже, один синій дракон не збирався зупинятись на досягнутому. Принаймні, з ліжка він мене не випускав, як у ті самі перші дні у фортеці храмовників.

Коли підростуть діти, ми з Еллінге планували об'їхати кожне місто драххів. Я вірила, що Іньє підкаже, як краще зняти чи змінити візерунки, щоб ніатарі більше не вмирали ніколи та ніде. Я відчувала, що то моя відповідальність. Моє призначення.

Еллінге зі своїми помічниками та лордами готували нові закони про ніатарі та весілля драххів. Тепер, коли Іньє стало багато, я дуже сподівалася, що рано чи пізно мітити дівчат не буде потрібно. Хоча Еллінге і намагався мені пояснити, що перевірки на сприйнятливість до сили все одно необхідні.

До нас часто приходив Крафф зі своїм сином. Я не змогла врятувати його дружину, як і всіх тих ніатарі, які виявилися нездатними прийняти чисту Інье. Але намагалася подарувати хоч трохи материнського тепла їхньому червоноволосому синочку. Хоча Еллінге бурчав, що за ті погляди, які Ісурд кидає на мене, його треба послати куди подалі стерегти храмовників на периферії.