Ти, часом, не вампір? - Аліна Гончарова

- Здається, твій братик у шоці, - констатувала Маша, натискаючи на педаль.

– Попереджала: він мені не брат.

Маша здивовано подивилася на мене і посміхнулася.

- Здається, ти на нього запала.  Ну, до того як зрозуміла, що він і є Олександр Миров.

Я зміряла подругу обуреним поглядом, боячись зізнатися собі в цьому.

Саша мені трохи подобався ще й до того, як я його зустріла сьогодні, але він постійно мене принижував.

Коли ми приїхали, Сергій із мамою вже були вдома, тож Громова довелося повертатися до себе.

Варто мені зійти на поріг будинку, як почалися звичайні крики та лайка.

І, вгадайте, кого лаяли?  Мабуть, мене улюблену, найдобрішу і найневиннішу в цій будівлі (ну, майже).

- Ксенія!  Де ти була?  - кричала мама, виразно сунувши мені під ніс годинник, на якому було пів на третю ночі.

А годинки відстають.  На моїх уже сорок хвилин, між іншим...

- Гуляла.  Але ж Саші теж немає.  На нього ви кричати не будете...

- Не хвилюйся, будемо, - втрутився Сергій.  – А тепер іди спати.

Показавши язика мамі (що розлютило її ще більше), я з гордо піднятою головою, як шляхетний птах корелла, вирушила до себе в кімнату.

Тішило мене зараз лише одне: Мирову теж не поздоровиться.

Скоро будуть глави від обличчя Алекса, сподіваюся вам сподобається.