Загублений ідол Ліни - Катерина Федоровська

Це якось само собою вихопилося. Відвернулася знічено. Невже вона й справді закохалася? Готова навіть ризикнути собою, щоб врятувати його. Як він став за такий короткий проміжок часу настільки дорогим для неї?

- Щоб я колись закохалася? Та ніколи в житті, - бубоніла Яра, також встаючи й обтрушуючись. – Це якесь божевілля. Прокляття всіх людей.

- Ні, Яро, це дар і благословіння, яке не кожен може отримати, - висловив Ендрю і свою думку, голубивши юну демоницю своїми сумними очима.

Поїзд довелося чекати десь із пів години. За цей час Яра ще намагалася вигадати щось інше. Наказувала Ліні, якщо нічого не вийде, а поїзд вже буде занадто близько, то бігом стрибати у траву. Не доводити до критичного моменту.  

- Я кохаю його, Яро, - зізнавалася Ліна, вмостившись на залізних рейках. – Я раптом зрозуміла, яким нікчемним було моє життя без любові. Заради Саміра я готова на все.

Її стійкість не послабилася, навіть коли почула наближення поїзда. Яра та Ендрю сховалися у кущуватих заростях, що простягалися обабіч колії. Ліні було дуже страшно, але ще більшим було бажання зустрітися зі своїм янголом. Вона спершу шепотіла, а потім, із кожною секундою наближення здоровенного залізного монстра, її голос підвищувався аж до істеричного крику. Так відчайдушно та несамовито янгола сьомого рівня, напевно, ще ніколи не кликали.

І вже коли метрів десять залишилося до зіткнення людини й потяга, Ліну якоюсь силою відкинуло в порослу травою канаву.

- Ти геть божевільна! – почувся над вухом сиплий голос.