Магія без пам'яті - Мiла Морес

Після занять я залишилася в аудиторії, щоб дочекатися викладача, на якого тепер працюю. Увесь день намагаюся перетравити цей факт, але важко. А ще голова зайнята тим, що у мене є реальний шанс мати хлопця на першому курсі. Ці думки заважають мені слухати викладачів, але я не можу перемкнутися.

- Міс Катаріс, прошу підійдіть. Присядьте тут, - містер Нотрил перемістив стілець, поставивши зі зворотного боку столу.

Я сіла мовчки. Руками смикаю сумку. Все дивлюся на двері, сподіваючись, що за ними є той, хто зможе мене врятувати в разі чого. На щастя, двері не зачинені, а широко розкриті. Повз кабінет часто проходять студенти, в щілину помітила, що біля дальнього вікна хтось стоїть.

- Слухаю, містере Нотрил, - дістала з діловим виглядом листочок, приготувалася записувати завдання. Він дивиться на мене з усією увагою, не відводить очей, чомусь хмурить брови. Я підвела очі і відразу їх опустила. Все чекаю, що він надиктує мені доручення, але він мовчить, тільки дивиться впритул.

- Так… дивно, - сказав з веселою усмішкою і відкинувся на спинку стільця, - я ще з таким не стикався.

- Що ви маєте на увазі?

Його розслаблена поза змусила мене напружитися. Мабуть, його робочий день закінчено, і він вважає, що дотримуватися формальностей не потрібно. Якщо закине ногу на коліно, то буде схожий на звичайну людину, яка сидить вдома на дивані з чашкою ароматної кави. Але він дуже гарний для простої обстановки. Я можу уявити його хіба що на райському острові під пальмою з коктейлем.

Думками я відволіклася, а він продовжує дивитися на мене і доводити до ніяковості. І, здається, ще не відповів на моє запитання. Знову напружуюся під його поглядом.

- Чому ви так на мене дивитеся?

Почуваюся мишею, що потрапила в пастку. Напевно, зараз прокручує в голові ті випадки, коли я мала необережність його обізвати. Та ще й як…

Збоченець.

Маніяк.

Прекрасно. Я сама себе привела до цих мук.

Зжере мене. Сподіваюся, швидко та безболісно.

- Я чекаю, коли ви відкриєтеся, щоб ми могли продовжити розмову.

Може він таки про інше думав?

- А що я маю відкрити? - намагаюся згадати, що я забула зробити, що сказати, але ніяк не пригадаю нічого, що було б доречно.

- Голову вашу.

- У мене з головою все гаразд, містере Нотрил, - обурено кажу, а він посміхається.

- Міс Катаріс, ви чуєте щось зараз у голові?

- А що я маю чути? Дивні голоси мене не відвідують, якщо що. Я ще сповна розуму. Ми вже можемо перейти до справи? Мені додому треба.

- Міс Катаріс, ви ж на роботі.

Я розтягла губи, зобразила усмішку. Це, на мою думку, означає щось на зразок «так, точно, вибачте», але вголос не сказала. Я розраховувала, що робота буде у навчальний час, і мені необов'язково ставити батьків до відома.

- Чуєте щось?

- Ваше запитання чую.

- Шурхіт, хрускіт чи щось подібне?

- Ви можете сказати, до чого ви хилите? Я швидше розберуся, якщо зрозумію, про що ми зараз говоримо. Вибачте за прямоту, але зі мною не потрібно як із маленькою.

Містер Нотрил усміхнувся, махнув рукою, і навколо нас утворився прозорий купол.

- Я не хочу, щоб нас чули чужі вуха. А на вас у коридорі чекає хлопець, - останнє сказав якось дивно, ніби роздратовано. - Міс Катаріс, я знаю ваш секрет і розраховую на те, що ви зберігатимете мої маленькі секрети. Я вибрав вас, бо ви з птахів, а з такими магами мені простіше працювати. Котів, як міс Іжевскі, мені й удома вистачає. У мене їх чотири.

- Ого... Зберігати секрети я вмію, - кажу впевнено.

- Добре. Я розраховую на те, що мій особистий помічник не тріпатиметься про мої справи, не розповідатиме про те, що про мене дізнався.

- Я зрозуміла. Ні з ким вас обговорювати не маю наміру. А якщо запитають, відмовчуватимуся. Мені не вперше.

- Прекрасно. На це я й розраховував. А тепер відкрийте мені вашу голову, щоб я міг говорити з вами подумки.

Що-що? Це цікаво. Тільки як це зробити, я не знаю. І виглядати дурною не хочеться, хоча мимоволі такою себе відчуваю в присутності цього чоловіка.

- Прислухайтеся до звуку у вашій голові. І дайте мені дозвіл говорити з вами.

Я заплющила очі. Намагаюся прислухатися, але чую тільки шурхіт з коридору, шум вітру за вікном, подих викладача, що сидить навпроти. Відчуваю на собі його погляд, але очі не розплющую. Я зосередилася, хоч і не знаю, що я зараз намагаюся в собі знайти.

Стривайте, а ось це вже новий звук, дуже тихий, десь у глибині, звучить ніби з іншого світу.

- Чую, як хтось вставляє ключ у замкову щілину. Раз… два… три… а більше нічого.

- Уявіть, як ви провертаєте цей ключ праворуч. Ви повинні почути клацання.

Звук я почула, а от як провернути ключ, якого немає, який я тільки чую? І знову відчуття, що якщо я поставлю запитання, виглядатиму безглуздо. Прислухаюся сама до себе, візуалізую ключ у замку, провертаю його.