Магія без пам'яті - Мiла Морес

- А що це ти за нього заступаєшся? Сподобався?

- Не заступаюся я. Кажу очевидний факт. А ти взагалі чому ще тут? Давно б удома сидів.

- Я на тебе чекав. Проводити хочу.

- Куди? До виходу із академії? - Сміюся, скоса дивлячись на ділового Рокса.

- Давай сумку допоможу донести.

- Та не треба мені допомагати, - вириваю ручки сумки, яку він мав намір у мене вихопити. - І проводити не варто, я сама дорогу знаю.

- Лаурі, можна тебе ще на пару слів, - в голові пролунав голос мого боса. Я обернулася, подивилася на двері, з яких нещодавно вийшла. Попередила Рокса, що мені треба повернутися.

Я увійшла в аудиторію і побачила викладача стоячи до дверей спиною, він дивиться за вікно, одна рука в кишені.

- Так, містере Нотрил, - після мого оклику відразу повернувся всім тілом і зробив кілька кроків назустріч.

- Візьми, будь ласка, це половина твоєї зарплати. Друга буде у середині місяця.

- Ні-ні, навіщо? Я ж тільки почала. Раптом не впораюся? - Відступаю назад, на гроші в руках роботодавця не дивлюся.

- Впораєшся, візьми, - простягає стопку.

- Краще в середині місяця першу половину і наприкінці другу, - я не здаюся.

- Лаурі, припини сперечатися. Ти забула перший урок, який я дав дівчаткам, які виконали завдання невчасно? Ти маєш слухатися моїх вказівок і чітко виконувати поставлені завдання.

- Не люблю я слухатися, - буркнула під ніс, опустила очі.

- Я це вже зрозумів. Візьми.

Все-таки доведеться робити так, як наказують, якщо хочеться самостійного життя. Я простягла руку і взяла папірці. Наші пальці трохи зіткнулися, і мені захотілося різко відсмикнути руку, як від вогню. Купюри надто шорсткі і якісь колючі. Мабуть, таке відчуття, бо вони ще не мої.

- Це неправильно, - смикаю гроші в руках, вони ріжуть мені пальці. - Я їх ще не заробила, отже, вони не мої, і витрачати їх я не можу.

- Лаурі. Вони твої. У будь-якому разі, назад їх я не попрошу. Але сподіваюся, що ми з тобою спрацюємося. Ми чудово один одному підходимо.

- Справді? – перепитала зі сміхом.

- Ми – птахи. Я це мав на увазі.

- Дякую, містере Нотрил. І за довіру у тому числі.

На виході із аудиторії вирішила пропустити викладача вперед. Старший все ж таки, мій бос з недавніх пір. Він галантно махнув рукою вперед, давши зрозуміти, що я можу пройти.

- Взагалі-то ви – викладач і старший за мене, так що це я повинна вас пропускати вперед.

- Лаурі, - він важко зітхнув чи мені здалося? Ні, не здалося. Вважає мене дурною дитиною. - Насамперед я – чоловік. Проходь.

Він на щось натякав? Не подобається мені все це. Ще й дивиться крізь ці підозрілі окуляри. Чомусь знову опустив їх на ніс і посміхається. Він так знущається з мене?

- Я б воліла, щоб ви були насамперед викладачем.

Його реакцію я не відстежила, сховавши гроші в кишеню, вийшла в коридор до Рокса. Від запрошення в кіно та кафе відмовилася, бо й так надто затрималася на навчанні. У батьків виникнуть запитання, а що відповідати поки не знаю. Не можу зізнатися, що знайшла собі роботу в академії. Або змусять кинути, або відберуть зарплату, так що мовчатиму.

З Роксом обмінялися телефонами. Я наполягла на тому, що ми поки що не у стосунках, але спробувати дружити можна, а далі як піде. Він начебто погодився, але таке відчуття, що залишився при тій самій думці. Вважає, що я вже його пара. Ще й висловив припущення, що ми можемо бути призначені один одному.

Я вирішила, що він дурниці несе, а вдома була можливість знову повернутися до цієї думки. Навіть на консультацію до Алі сходила. Мені не дає спокою те, що надздібність мого магічного вихованця виявилася у мене в ранньому віці. А якщо вірити твердженням моєї ж птиці, яку я, як і раніше, вважаю енциклопедією, то ці сили повинні були проявитися при зустрічі з призначеною парою або в зрілому віці (мається на увазі приблизно сто п'ятдесят років). Може Рокс – і є ВІН?

Та ні… Не може бути.