Проклята наречена і таємниці Пагорбів - Олена Гриб

Поки тітонька не наважувалась наблизитися ні до А Лі, ні до його напарника, вершники оточили карету. Дженджик у мундирі полковника спішився і, сяючи усмішкою, повідомив, що розбійників затримано, хвилюватися нема про що, відтепер шановна пані наречена князя під надійним захистом.

– Та невже? – скривила губи Меліса. – Ви справді думаєте, що хтось повірить, ніби каліка і обірванець промишляють грабежами?

Її запевнили: розбійники були справжнісінькі – якісь гастролери заглянули в князівство, та й знайшли тут небо в клітинку. А панів, що трапилися приїжджим, ніхто ні в чому не звинувачує. Багато хто з полку їх давно знає.

Чоловік у солом’яному капелюсі – Ан Ді Шин, також відомий як Спритник Шин, – найкращий збирач податків у Пригір’ї. А хлопець – внук відьми Шесси, яка кілька років тому врятувала шлюб самого полковника від краху. Милий юнак, у якого все валиться з рук, уже став притчею во язицех.

А Лі на «милого юнака» не образився, бо стояв стовпом, витріщався на карету і чув оточуючих дуже нечітко.

Наречена! З Валесії! Руда, як шеські відьми, лінива, з поганими манерами… Навіщо вона Джі Лін Рі? Адже всі знають: за ним сохне Майва Аноза – розумна, гарна, добра, інтелігентна, чарівна, працьовита. Вона зробила для Пагорбів стільки, що можна їй пам’ятник поставити! І що з того, що вдова? Тут, на кордоні, де земля просякнута кров’ю давніх війн, це не вважалося пороком.

В умах жителів Пригір’я Майва була долею князя. Це сприймалось як факт. На відміну від дурних дівчат, що, бувало, бігали за ним як навіжені, вона гідна титулу княгині. А тут на тобі – невідома наречена.

Божевілля якесь!

Потім свідомість А Лі опрацювала ще одну новину, і любовні справи людей, яких він бачив лише здалеку, втратили значення.

Спритник – збирач податків? Дядько, чиї успіхи на «тіньовому» шляху бабка вихваляє більше, ніж подвиги Великого, працює на державу?! Та не просто працює в нудній конторі, а займається тим, за що не так давно простий люд міг і в болоті втопити? Яка ганьба…

«Це не гірше, ніж розбій, і набагато прибутковіше», – зауважив здоровий глузд, але душу рвала образа за предків і прислухатися до голосу розуму не хотілося.

– Дядьку… То ти це… Знущався?!

– Жартував. – Спритник насторожено стежив за пухкою жінкою, дивний капелюшок якої міг ненароком позбавити його другого ока. – Замість того, щоб копилити губи, збігай до рівнинних. – Він показав на упряжку з осликом, що виднілася вдалині. – Не бійся, вони ввічливі.

– Дядьку! – Але як пояснити, що краще дістати батогом, ніж почути поряд із дівчиною-Мрією (нехай і тимчасовою, всього на кілька годин) принизливе: «Не бійся»?

– Не дядькай, а займися справою! – Пані Руденс якраз вправляла вивих, тому Спритник помітно нервував. – Не можна, щоби рівнинні з горянами зійшлися, біда буде. Гайда!

Стало прикро по-справжньому. Так, напарник, який уже не напарник, а, схоже, начальник та наставник, має повне моральне право командувати. Навіть грубіянити може – своя кров, як-не-як. Але що заважає у присутності сторонніх спілкуватися по-людськи?

Он і жінка, що нахилилася за якоюсь маззю, несхвально хитнула пишними формами і стукнула склянками, змусивши Спритника почервоніти і відвести очі. Так йому і треба! Нема чого на племінника кричати перед пристойними людьми. А ця Руденс пристойна, як-то кажуть, до непристойності. Обличчя випещене і ніби позбавлене віку, руки доглянуті, зачіска як з перукарні – ні волосинка не вибивається. Сивини немає, зморшок зовсім мало – як у дам із рекламних плакатів, що висять біля аптеки і обіцяють вічну молодість.

«Я не можу облажатися. Нізащо. Тільки не зараз», – наказував собі А Лі, прямуючи до ослика.

Забрати гроші простіше простого. Дві тітки, що їх привезли, товсті й усміхнені. Такі вилами нишком не штрикнуть, отруйну гадюку в обличчя не кинуть. І, погляньмо правді в обличчя, не наздоженуть раптом що.

– Ой, який молоденький! – Передчуття не обдурило – вони не ховали камінь за пазухою. – І худенький, ой-йой-йой! З’їж пиріжок, солоденький, і розкажи, що там за безсоромна фіфа лащиться до нашого Спритника?

– Не фіфа, а цілителька столична. Тітонька княжої нареченої, між іншим. Дядько… Спритник ногу вивихнув, то вона відразу допомогу запропонувала, – трохи покривив душею А Лі, якому Ереса Руденс нагадувала добродушну викладачку малювання з Лісового училища, а тому хотілося показати її у виграшному світлі. – Вибачте, а можна ще пиріжок?

Наступні пів години начисто вилетіли з пам’яті, бо у селянок знайшлися не тільки пиріжки, а й сир, молоко, м’ятні та медові пряники, качка з яблуками, ще теплі вареники, м’ясний пиріг, сирна запіканка, крижаний квас, дуже міцне вино та інші смаколики, перед якими було неможливо встояти.

– Їж, солоденький, їж, – припрошували жінки. – І розказуй, ​​що там за наречена?

– А я… Ну… Це ж не хабар? – Крихітний черв’ячок сумніву натякав, що люди не носять із собою купу їжі просто так і не пропонують її першому-ліпшому незнайомцю. – Я нікого не об’їдаю?

Селянки переморгнулись і залилися сміхом.

– Тільки дядечка свого, та його, мабуть, столична фіфа сьогодні нагодує. Ти, хлопче, гроші візьми, щоб дядько не лаявся, і повідай-но, що у світі коїться. Князь наш одружитися надумав? Зважився-таки? І що пані Майва? Рідню з Валесії покликала на свято?

Якби А Лі хоч трохи уявляв, наскільки швидкий і впливовий пліткарський «телефон», він би подумки попрощався з апетитними наїдками і скоріше накивав би п’ятами. Але в жінок були такі добрі очі… І запіканка ніби благала відкусити шматочок!