Проклята наречена і таємниці Пагорбів - Олена Гриб

Вдалині почулося торохтіння воза. Спритник насупив густі кущисті брови і вийшов на перехрестя – туди, де до тракту збігалися ґрунтовки від найближчих сіл. Зупинився, спираючись на сукувату палицю, насунув на самі очі свій незмінний солом’яний капелюх, впер кулаки в боки… Здалеку він нагадував смішну фігурку з традиційного валесійського театру, що приречена на роль статиста в кожній виставі. Але ті, хто придивлявся до нього уважніше, бачили: незважаючи на каліцтво, у Спритнику немає нічого жалюгідного. Він міцно тримався за життя і самим своїм існуванням присоромлював молодих здорових лобів, що байдикували цілими днями і скаржилися на нещасливу долю.

Туман почав розсіюватися. З нього виринув невисокий коник, який тягнув порожнього (не рахуючи його господаря) воза. Побачивши окуповане перехрестя, селянин змінився на лиці і зашарив під оббитою повстю дошкою-сидінням.

– Тримай, кровопивце! – пролунало з такою ненавистю, що А Лі здригнувся і мимоволі втяг голову в плечі. – Погибелі на вас немає, нелюди кляті… Це від Рудої, Великої, Зеленої та Лисячої Гаті.

До ніг напарника впав важкий гаманець, набитий паперовими грошима. Спритник підчепив його палицею і вправно спіймав на льоту.

– Дякую, Гать. – Підняв капелюх. – Як життя?

– Коли таких розбійників, як ти, перевішають, стане набагато кращим!

Кінь, пирхаючи, розвернувся і потопав у туман. Прокляття селянина чулися ще довго – навіть тоді, коли стих цокіт копит.

– Дядьку… – Не такою А Лі уявляв розбійницьку справу. – Всі ці Гаті… Вони так тебе бояться, що платять до пограбування? Тобто замість пограбування? Хіба це нормально?

– Репутація, хлопче, – половина успіху. – Спритник сховав гаманець у міцну сумку і витягнув їжу, зібрану «тату на роботу» його молодшими дочками. – Раніше треба було ганятися за ними, висолопивши язика, і молитися, щоб вони не погнались у відповідь, а тепер бач як? Самі приходять і не спізнюються. Хочеш курку? Поки з рівнин підтягнуться, встигнемо перекусити.

Їсти А Лі хотів завжди: організм, якому доводилося міцнішати на огірках і кабачках, сприймав будь-яку їстівну речовину як делікатес. Але образливі (нехай і справедливі) слова селянина геть-чисто відбили апетит. Щоправда, лише до того моменту, коли Спритник розгорнув промаслений папір і аромат запеченої курятини вирвався на волю.

– Навчи мене, дядьку. – Слина наповнила рот, і А Лі відкинув сумніви. – Можна, я спробую? Що треба робити?

Напарник усміхнувся, почухав заросле щетиною підборіддя.

– Сам як думаєш? – пробасив добродушно. – Вимагати треба. Дивитися в очі, ігнорувати благання і не показувати, що тебе нудить від самого себе. Ось зараз спробуєш. Рівнинні ввічливі, це гірські можуть собак спустити й одяг порізати. Готовий? Та не дивись ти так на цю курку. Їж.

Навряд чи Спритник мав на увазі: «Зжери все разом із кістками», але А Лі забув про манери після першого ж відкушеного шматочка. Дядькова їжа зникла миттєво – на жаль, без участі дядька.

– Правду Шесса каже, прогодувати тебе складно, дурне дитя… Гей! Стій! Не здумай зупиняти цих! Поклади револьвер!

«Я мушу довести, що гідний свого імені. Рід Шин завжди був поза законом. Нема чого шукати легкі шляхи на кшталт каменоломень чи лісопилень. Я стану наступником дядька. Бабуся мною пишатиметься!» – А Лі й не думав слухатись.

Він відчував, що готовий впоратися навіть із горянами та їхніми вовкодавами. Чоловікам із роду Шин під силу будь-яке завдання, а обібрати розкішну самотню карету на безлюдному тракті простіше простого! У кінематографі, що досяг Пагорбів цієї весни і вже не сприймався як чаклунство, таке траплялось регулярно. Головне – натиск, впевненість і нахабна усмішка. Товстосуми тремтять за своє життя і готові віддати все: гроші, коштовності, дружин… Уточнення: про жінок краще не заїкатися. Раптом який ідіот сприйме це всерйоз і позбудеться благовірної? Що тоді? Багаті працювати не вміють, за зайвий рот у родині бабця шкуру спустить.

– Повернися, телепню! – репетував Спритник, якому кульгава нога не дозволяла встигати за А Лі. – Глянь на номери!

– Що з ними не так?

– Те, що вони є! Це валесійська карета! З гербом!

– І що?

– Придворна, довбню! Її не треба чіпати!

Якщо Валесію в Пагорбах не шанували, то Фабіана та його двір відверто ненавиділи. Пихаті індики, що уявляли себе пупом землі, постійно щось вимагали від князівства. То податки збільшили, то полк скасувати захотіли, то кордони надумали відкрити для своєї армії, то пристойний шматок лісу відхопили, посилаючись на стародавні документи… І пам’ять власних предків не шанують – нещодавно пустили вчених у віками закриту від сторонніх королівську усипальницю! Сором і ганьба. А тепер ці безмозкі чваньки роз’їжджають чужим краєм як у себе вдома… Та сам Великий погодився б: їх грабувати можна і треба.

– Малий! Ти все неправильно зрозумів! Я ж просто жартував!

Але А Лі вже стояв посеред дороги і цілився у довгоногих білих коней, знаючи: по-перше, револьвер несправний; по-друге, не заряджений; по-третє, тільки-но розпався на дві частини і тримається в руці дивом; по-четверте, стріляти А Лі все одно не став би; і, по-п’яте, карета зупинятись явно не збиралася.