Проклята наречена і таємниці Пагорбів - Олена Гриб
Меліса ненавиділа тряску, правила та примхи.
Тряску – тому що на нерівних дорогах Пагорбів, що петляли поміж охайними селами, безкраїми полями і тінистими дібровами, було неможливо уткнутися в книгу і втекти від реальності. З цим Лисиця не могла нічого вдіяти, лише рахувати хвилини до прибуття в княжий замок.
Правила – тому що дев’яносто відсотків із них вигадали консервативні ідіоти. Наприклад, пристойні дами повинні подорожувати в строгій закритій сукні темного кольору, щоб не бентежити попутників і не спокушати лиходіїв, які обов’язково чекають за порогом рідного дому. У тихих Пагорбах, ага. Влітку, у спеку. В компанії майже лінга, що охоче зав’яже бантиком будь-якого татя. Меліса зневірилася побачити тут логіку і просто ігнорувала розпорядження етикету і пані Руденс.
Примхи – тому що в них Лисиця розбиралася погано. Будь-яка її дія чи бездіяльність мала причину, відмінну від «Я хочу, і крапка». Меліса шукала обґрунтування й у чужих вчинках. Шукала, е-ех… Поки не зрозуміла: дуже часто люди самі не уявляють, що й навіщо роблять.
Спочатку нав’язана королем підопічна здавалася типовою представницею товариства капризуль, але незабаром Меліса помітила: навіть визначні дурниці Айріс робить, керуючись розумом, а не поривами душі. Ця гарненька дівчина відрізнялася від однолітків здоровим цинізмом і практичними поглядами на життя, проте була надто поспішною в судженнях.
Коли вона бачила шматочок мозаїки з оленячими рогами, то миттю уявляла вітальню мисливця і дуже дивувалась, якщо олень зображувався біля водопою. Коли стикалася з несправедливістю, летіла на допомогу, не знаючи деталей.
Пані Руденс запевняла: колись Айріс була милою, тихою, сором’язливою і романтичною. Захоплювалася рукоділлям, полюбляла любовні історії, мріяла про повний дім дітей. Збирала букети з таємним сенсом, потай складала зворушливі вірші, співала романси…
Лисиця не застала ті часи. У житті підопічної вона з’явилася після другого експериментального нареченого, коли Айріс перетворилася на байдужу до всього тінь.
Потім був третій – доморощений революціонер, чиї полум’яні промови біля вівтаря пробудили у «проклятій Міллс» справжні почуття. Негативні, щоправда, але й те непогано!
Четвертий (язикатий нероба, що своєю тупістю ледь не влаштував війну з Книтом, південним сусідом) остаточно повернув Ірису до життя і запевнив: світ – помийна яма, де немає місця доброті та безкорисливості.
П’ятий, гордовитий шахрай зі стажем, підлив олії у вогонь, довівши на прикладах: беззахисність рівноцінна запрошенню до агресії.
Про шостого й говорити нема чого… Пан Берет підтвердив, що вірити не можна нікому, особливо тому, хто цінує репутацію і турбується про честь.
Два тижні минуло, а Айріс досі сама не своя. Меліса розуміла, що з нею відбувається. Вона теж пережила період, коли здавалося, що навколо лиш вороги, і чим сильніше людина намагається справити гарне враження, тим більше гнилі у неї за душею. Але одного разу Лисиця Стау розірвала порочне коло і почала радіти кожному «не лиходію», яких, як не дивно, у світі було достатньо. От би й Іриса побачила, що добрі наміри найчастіше справді є добрими!
Зараз вона на роздоріжжі. Чим це скінчиться? Меліса вважала, що підопічна або переборе злість на несправедливу долю і знайде сили протистояти проблемам з усмішкою, або перетвориться на стерво.
Поки реальнішим здавався другий варіант. Айріс зовсім розперезалась і не реагувала на умовляння. Здавалося, вона щосили намагається щось довести світові і собі – безуспішно, руйнівно і ніяково як для самої дівчини, так і для оточуючих. Це не сприяло зціленню від внутрішніх демонів.
Княжий замок наближався, післяполудневе сонце припікало нещадно, тряска вимотувала, а тому атмосфера в кареті панувала похмура.
Пані Руденс страждала через чоловіка, що, прикриваючись недугою, ледь не зжер її поглядом і напевно у своїй уяві обмацав непристойним чином. Меліса роздумувала про те, хто відправив на тракт незграбного юнака зі сміховинною місією, і чи не влаштує недоброзичливець наступного разу щось серйозне? Айріс уже прокинулася, причепурилась і активно готувалася до зустрічі з нареченим: відпрацьовувала скромну усмішку, милий погляд і вітальну промову.
Якимось дивом (і обіцянкою одного разу відвідати загублені в горах фортецю лінг і храм шесс) Лисиця відмовила її зустріти князя добродушним: «Привіт, покійничку, як життя?». Навіть майже переконала, що Джі Лін Рі – не втілення зла, зради, розпусти, егоїзму та всього того, що наговорив про нього Фабіан у приватній бесіді.
Король, як завжди, бавився, нашіптуючи «шокуючі» факти і нацьковуючи людей одне на одного. Йому подобалося створювати ілюзії. Це нагадувало заголовки бульварних газет. Великий шрифт: «Принц Зіс спав зі своїм найкращим другом», дрібний: «на нудній п’єсі, що приспала половину зали».
На відміну від жовтої преси, Фабіан не морочився з «дрібним шрифтом», а Айріс знала короля надто погано, щоб вловити каверзу. Та й хіба його величність брехатиме? Адже він відомий своєю прямотою і різкістю!
«Неприємний не означає чесний», – подумала Меліса, визираючи у віконце.
Навколо простягалися нескінченні поля якихось злаків, що тішили око синіми волошками, пишними червоними маками та кущистими ромашками. На горизонті темніли ліси або ж густі лісосмуги. Далекі гори ховалися в хмарах і здавалися нереальними, зате озеро, що розкинулося біля Пригір’я, було близьким і, схоже, дуже популярним серед місцевих жителів.
