Юність Василя Шеремети - Самчук Улас
Бо вони не визнають ніяких жовто-блакитних, ніяких Україн, ніяких рідних мов, ніяких куркульських батьківщин. Безліч, безліч таких, як наш Шпачук, що рветься, мов баский кінь, зі шкури, щоб тільки вирвати нас всіх з того "міщанського", на його думку, розуміння справи і запровадити нас всіх під стяги Леніна.
А що про вас думає Ленін? Щоб нам скрутити шию! Оце і все. Для нього ми лише курчатка, яким треба скрутити шию, підсмажити і обгризти кісточки. Бо ми йому не потрібні. Бо ми не роджені для нього. Бо йому потрібна велика Росія. Розуміється, не царська. Він сам є цар. Лиш не верхів, а низів. То був цар у горностаєвих тогах, а цей у пролетарському піджачку.
– Ти страшенно скреслюєш дійсність, – промови нарешті Козенко. – Навмисне дивишся через криве дзеркало. Не хочеш розуміти того, що є. А коли говориш про нас, то що ж ти думаєш? Росія отак візьме й відмовиться від нас. Мовляв, бери собі, пане Петлюро, ту Україну і роби з нею, що хоч. Що ж ти думаєш, що хто б не сидів у Кремлі, чорт чи Люципер, не однаково він буде за єдність імперії? І коли ми будемо шарпатись, то щось поможемо справі? Буде тільки шарпанина. По наших землях будуть тільки проходити Муравйови, Котовські і тільки всього.
– Так що ж по-твоєму?
– У кожному разі не Крути.
– Так піднести руки.
– Чого піднести руки? Шукати способів. Обійти пряму небезпеку.
– Отже, обдурити? І одночасно робити чужу роботу. Та знаєш ти, голубе, що значить те, що ти кажеш? Ти думаєш, що ворог цього не враховує?
– Знайти спільну точку інтересів. Урівноважити відносини. Виключити взаємне поборювання. Вести чесно і правдиво наш спільний корабель.
– Це вже Шевченко дуже гарно окреслив:
"Бо ліпше одурить
себе таки, себе самого,
ніж з ворогом по правді жить
і всує нарікать на Бога".
– А що ж тоді по-твоєму? Боротьба Москви й Києва? Там всесвітні ідеали, тут куркульська республіка? Повстання? З рожнем на сонце? Чекати інтервенції? Що? Що? Василю, що? Дай ясну відповідь. То ж Росія нас не зрічеться! Це ясно. Самі ми проти Росії нічого не вдіємо. Це ясно. Росія нас не з’їсть! Це ясно. Ми не перестанемо бути українцями. І це ясно. І де розв’язка? До зарази ясної!..
– Рости з нутра! – сказав спокійно Василь.
– Це як, по-твоєму? З живота, з печінки? – саркастично промовив Козенко і блиснув гнідими очима.
– Прекрасно ти мене розумієш. Рости культурно. Чекай. Розумію, що ти думаєш. Не лякайся цього слова. Культура це не тільки папір. Культура також вища форма людини. Більша, дужча, монументальніша. Що є ми? Тут, над Дніпром, в Галичині? Що є ми? Питаю, Козенку: що є ми, що можна нами отак коверзувати, кидати сюди-туди, висилати, стригти, мов баранів, водити за ніс, куди кому заманеться. Усамостійнитись, – ричав Василь. – Усамостійнитись! Це те, що нам треба. Вирости. Усамостійнитись передовсім перед нами самими. Бути незалежними в поглядах! – Василь почав вирікати істини одна за одною, ніби вони у нього розложені по всіх кишенях. Він уже все знає, що нам треба. Йому це ясно. Ось тільки неясно Козенкові.
Але Козенкові також все ясно. Він також уже все знає. Він несподівано вирікає таке:
– Ти кажеш: вирости! Як вирости? Тож нас підстригають. У нас тільки хтось підросте, одразу його – чик і немає. Це вічний остракізм! – викрикнув він з усієї сили, ніби Василь його не міг почути.
Які вони обидва поважні, як світяться їхні очі. У цій півтьмі вони почувають себе мало не справжніми вершителями світових дій. Вони довго, мов два змагуни, пручаються серед кімнати. Ні той, ні другий не має бажання піддатися. Тупцяють, розмахують руками, стрясають волоссям, підступають один до одного, то знов відступають.
– То ти цього не розумієш! – по півгодині кричить Козенко, весь червоний. – Ти ще прочитай Кропоткіна. Там на сторінці…
– Що мені твій Кропоткін! Такий саме руїнник, як і всі інші йому подібні! – з серцем відповідає Василь.
Зриваються вже за Кропоткіна. Один намагається його підняти, другий затоптати. Василь більше схиляється до власного почування, до свого розуму, до своїх потреб. Козенко б’є на літературу. Василь знов і знов цитує Шевченка. "Коли б ми вчились так, як треба, то й мудрість би була своя". Козенко не може сперечатися з самим Шевченком, але він знаходить інші виходи. Своїм розумом завжди жити не можна. Треба його і у інших часом позичити. Тоді Василь робить позу професора, розставляє ноги і, показуючи перстом на передню стіну, кричить:
– В такому разі не будемо позичати розуму в Кропоткінів. Там для нас школа! – Він навіть не є певний, чи це західня стіна, але має на увазі захід.
Обмірковують безліч комбінацій, можливостей, метод, як, де і в чому "наше спасіння". Час тікає, і десь вже перед дванадцятою за стіною чути рейвах і гупання в стіну. Козенко знає, що це таке. Голос його стихає, і так само стихає голос Василя. Але це не значить, що вони до чогось договорили чи скінчили. Вони розігнались і кожний хоче досягнути мети. Але вони вже розмовляють спокійніше. Вони перебрали всіх Кропоткінів, всіх Герценів. Вони вже безліч разів згадали Леніна. Не забули Писарева чи Добролюбова. Згадували не раз Драгоманова, зверталися до Грушевського… Просковзнуло також ім’я Донцова. Василь цитував пів Шевченка. Впало кілька важливих пророцтв.
Козенко не оминув пригадати, що все одно, а большовики підуть на Європу, зметуть старий лад. Вони, мовляв, у потенції, а інші тільки в слабій обороні.
Василь знов кинув дуже переконано, що це нас не врятує. Служи їм, мовляв, не служи, а дяка та сама – Сибір. І після того всього обидва приходять до одного: їм конче треба йти на захід. У даному разі Прага. Там їх чекає все. Ось вони скінчать, пошиють добрі, сірі модні європейські вбрання, до задньої кишені по револьверу, і гайда через Карпати. Границі їх ні до чого не зобов’язують. Вони тих границь там не клали і не їм їх респектувати. Як воно все легко, гарно, просто.
Але Василь має одну журу. Він ще не був у Києві, він ще не бачив Дніпра, він ще не був на могилі Шевченковій. Без цього не можна йти на захід. Найперше "святим горам Києвським" поклонюсь. Найперше віддам шану тому, хто похований на могилі, де "реве ревучий"… А тоді вже можна йти слідами Сковороди на Рим, на Париж, через океани, туди, де є або б’ють джерела справжньої європейської культури. Але як це зробити? Просто. Піти і край. Піти туди, піти назад, прогулятися і вернутися. Нащо мають вони молодість?
Пізно, пізно розходяться. Козенко ще проводить Василя. До самого колодязя вони розв’язують якусь проблему, а біля колодязя у темноті, бо ліхтарі вже згашено, міцно потискають один одному руки і обіцяють іншим разом продовжувати почату розмову.
Василь йде додому майже п’яний. Такий він розбурханий, що не може втихомиритись. Як все-таки добре, що вони так поговорили. Вони знайшли багато такого, чого зазвичай кожний самостійно знайти не міг би. Кожний піддав якусь думку, другий її підхопив, з’явилась третя, та породила четверту, і думка по думці дала суму конкретних поглядів на речі. Ось, наприклад, один тільки раз між ними впало слово "остракізм", але воно вбилось їм у тямку. Василь його сприйняв і зрозумів.
Куди не піде – понесе і його з собою. Перед ним, мов на екрані, мигає образ історії. Бачить "народ" – самітній і залишений… І стоїть він німий, мов пень, вгрузлий глибоко у твердь земну. І рветься молодий Василь, щоб стати на пень, щоб злитись і прорости та возвеличитись до ясних, білих хмар, до синяви небес, до Божих брам…
________________________________________
Примітки
Кирило-Мефодіївське братство – прийнята в науці назва групи українських інтелігетів (М. Костомаров, М. Гула, Т. Шевченко та інші; 1846 – 1847).
Сонячні кларнети – збірка поезій Павла Тичини (1919).
І в мої чудові твори – перифраза поезії Володимира Самійленка "Горе поета" (1886): "Як? в мої чудовні твори / Лойову вгорнули свічку!".
І остання догоряє – цитата із поезії Степана Руданського "Студент" (1858).
Шевченко ще не лисий – мається на увазі "Автопортрет зі свічкою" (1845).
Савінков Борис Вікторович (1879 – 1925) – російський соціаліст-революціонер. Дія роману відбувається в 1923 році, тому згадка про смерть Савінкова – маленький анахронізм. "Конь блєдний" (1909), "Конь вороной" (1923) – назви книг Савінкова.
Нікітін – мабуть, Іван Савич Нікітін (1824 – 1861), російський поет.
Лермонтов Михайло Юрійович (1814 – 1841) – російський поет.
Надсон Семен Якович (1862 – 1887) – російський поет.
Муравйов Михайло Артемович (1880 – 1918) – російський командир під час російсько-української війни 1918 р.
Котовський Григорій Іванович (1881 – 1925) – кримінальний злочинець, пізніше більшовицький командир.
Кропоткін Петро Олексійович (1842 – 1921) – російський революціонер-анархіст.
Герцен Олександр Іванович (1812 – 1870) – російський революціонер.
Писарев Дмитро Іванович (1840 – 1868) – російський літературний критик.
Добролюбов Микола Олександрович (1836 – 1861) – російський літературний критик.
Донцов Дмитро Іванович (1883 – 1973) – український політичний мислитель.
Напровесні
Приємно мати вісімнадцять років. Приємно чутися повним. Кожна кістка на свому місці і кожний м’яз не працює, а бавиться.
Як це жорстоко і несправедливо. Де сидять мізки учителів. Скільки разів доводилося, що Бога нема, але дорослі вірять у нього. Вірять, будують храми, кадять і співають пісні. Радять вам обережність… Кому і на що вона? Зробити великий вчинок, просто йти, плюнути з презирством на небуття і вмерти. Вчинки героїв творять історію.
Реформації, визволення, нерівності… Минають віки, і все дорослі радять світом – тупі, без відваги і розуміння суті речей. З неба сміється велике життя, а земля лишається землею…
Вісімнадцять років. По плянеті в той час ходить янгол. Він ходить до школи і дістає одиниці. Він також танцює на балях, і молитись до нього, безкрилого і чарівного, найбільше щастя.
Приходять великопісні дні. Один з них несподівано порушив звичайний порядок в природі. Якось того дня інакше зійшло сонце… Воно вийшло з-за Туніцьких садів як звичайно, але промінь, що прорвався через серпанкову з квітами занавіску із статуеткою Толстого. Занавіска, ніби ткана із срібних ниток. Дзеркало сяє розливно і яскраво.
