Юність Василя Шеремети - Самчук Улас
Він ходить сюди, туди, посміхається. Це він думає про Євгена. І гарно. Хай він бодай один раз має втіху. цілу зиму він тужить за нею. Він має право на той шматок щастя.
Надворі грюкнула фіртка. Враження, ніби її рванув раптовий вихор. Василь не встиг підскочити до вікна, як так само брязнули з завісів двері до кімнати. Це Євген. Буревій, а не Євген. Вулкан, що вирвався з кратера. Він найперше кидається на шию Василеві.
– Васю! – виривається з нього. – Прекрасно! – стогне він. Лишає Василя, зриває шинелю, кидає її на Василеве ліжко, біжить кругом стола і повторює: – Люблю, люблю, люблю! Да, Василю. Я люблю! І вона також. Я ось допіру був з нею. Ось так, як з тобою. Говорив!..
– Але, Євгене! В чім річ?
– В чім річ? Ти не розумієш? Я щойно бачився з Мирою. Я проводив її від самого Хмелюка до Туніцького цвинтаря. Сама підійшла. Розумієш?.. Сама. Я йду з Нуждіним… Розумієш? Я йду… І от навпроти Хмелюка вона… Розумієш? Вона раптом підходить до нас, йде з другого хідника просто на нас… Розумієш? Я кажу Нуждіну вибач і зупиняюсь. Нуждін пішов. А вона підходить до мене… Розумієш? Підходить, перепрошує. Я хотіла з вами поговорить. Будь ласка, кажу. Дуже прошу… А серце прокляте – як таран. Мало мене не розтрясе. І я помітив… Знаєш, що я помітив? Вона мене любить! Розумієш? Вона також любить.
– Вона тобі сказала? – питає Василь цілком поважно.
– Ні. Вона не сказала, але я відчув. Розумієш? Відчув… Та це ж можна одразу відчути. Вона любить мене, ти це розумієш? Ага! Був би забув!.. Вона передала тобі оцього листа… Казала передати тобі або Приході…
Євген передає листа. Руки його тремтять. Він все ще бігає навколо столу.
– А про що ж ви з нею розмовляли? – питає Василь, підходить до вікна і читає на конверті напис: "До редакції "Хвилі"… Перший лист до редакції "Хвилі". Василь дуже зацікавлений, розриває конверта.
– Ну, про що говорили?.. Про все. Багато…
– І про поляків в Білозірці також? – не видержав нарешті Василь.
Євген, мов скажений, кидається на нього.
– Василю! Ти чув? Ти нас бачив? – викрикує Євген.
– Розуміється. Пройшли мені під носом і не помітили…
– А як ти!.. А як ти!.. Зі своєю Настусею. Думаєш, не бачив? Попід заборами, – кричить далі Євген.
– Це вже ти вигадуєш!
– Під забором Гуляницького… Вигадую? Да. Вигадую…
Але Василь вже не слухає. Він вже читає листа. Які лапаті, виразні, вперемішку криві і прості літери. Рожевий, полотняний папір. Кілька чорнильних плям. Лист писаний російською мовою, і ось його переклад:
"Шановний Пане! Ви завжди такий надутий, і я знаю чому: Ви пишете вірші. Не бійтесь… Ми з Мирою не такі вже дурненькі дівчатка, як ви собі гадаєте. І коли ви вже конечно хочете знати, то пробачте, але я також пишу вірші. З усіх поетів я найбільше люблю Надсон. Ви смієтесь, бо це вже поет не модний. Тепер всі за Блоком. Але пощо я маю невідомо що вдавати. Я в такому віці, що Надсон мені дуже подобається…
Натомість Блок, а особливо "Дванадцять" з Ісусиком в рожевому віночку нічого мені не каже. Мирочка цього ще не розуміє. Вона більше цікавиться фільмовими артистками і сама себе такою уявляє. Як виросте, каже, піде до Голівуду. Але повірте – і вона цілком розумна дівчина. Шкода, що Ви такі недосяжні і зарозумілі, а то і я щось могла б дати до Вашої недотепної "Хвилі". Кира".
Зовсім, зовсім лапате "Кира", мов кілька жуків нараз…
– Кому вона дала цього листа? – питає Василь.
– Мені.
– Розумію… Але для кого?
– Для… Приходи… Ні. Скорше, для тебе. Вона сказала або тобі, або Приході. Скорше, тобі. Тобі, Василю… Це від Кири… Васька! Підемо завтра разом… Як тоді… Розумієш? Цей лист зовсім виразно переданий для тебе… Для редакції. Відповідь можна мені передати… Передам. Від кого лист? Можна прочитати?
Василь нічого не має проти того. Ось які вони дістають листи. Будь ласка. "Недотепна Хвиля"… Нічого! Витримаємо.
– Кира! – викрикує Євген. – Ясно! Це до тебе! Василю! Це, напевне, для тебе… Ти уяви, коли б це не було для тебе – нащо вона передавала б це мені? Вона ж знає, що я з Приходою не зустрічаюсь. А вона виразно сказала для тебе. Прихода тут ні при чому. Завтра, Василю, йдемо! Разом… А ти, Василю, направду… Ну, не сердься… Ти таки справді став надутий. Колись був хлопець, мов шовк, а тепер… Ні, ні… Це хай Прихода, але тобі таке не личить. Вона має цілковиту рацію. І звідки ти взяв, що вони дурні дівчатка? Ну. зрівняй з іншими. Котра в гімназії зрівняється з Кирою?.. Або… з Мирою? Ну, котра? Все то корови, а не дівчата… Одна Лавінська, але то лід… Не дівчина – лід. Заморожене масло! Що, ні? І ластовиння – ніби побризкана чоколядою… Але Кира, а Мира… Ти знаєш? Ти розумієш? Ти все розумієш!..
Євген ще довго гомонів, а Василь одразу сів писати відповідь. Засвітилась бронзова лампа, відбилось світло у похилому дзеркалі на стіні, освічуючи нагнуту Василеву спину. Він сидів, ніби прикутий ланцюгом до столу, він мучився всіма муками, але що до біса ясного написати? От клята дівчина. Вона собі сіла і написала. А що напишеш їй? Зрештою, чи варто їй писати взагалі? Пощо? Які там у біса в неї вірші? Надсон. "Только утро любві харашо". Якісь занавісочки серпанкові, цвіт безу під вікнами. Ні. Василь не пише. Встав. Зім’яв написане і викинув до самовару за дверима.
– Ти не пишеш? – з острахом питає Євген.
– Не можу! Не виходить! – з серцем говорить Василь.
– Чому не можеш? Ану спробуй!
– І на якого біса я маю їй писати?
– Ну, Василю! – з повним докору голосом говорить Євген. Це йому не підходить. Він би мав завтра причину ще раз заговорити з Мирою. Він передав би листа, нав’язалось би те й друге… – Ні. Василю!.. Це вже вибач. Це не чемно. Панна пише до тебе. Ти уяви собі її положення. Уяви себе на її місці. Ти щось задумуєш. Ти довго, довго з тим ходиш і не знаєш куди з тим… У воду чи під землю… То-то бо й є, що ти. Василю, таких речей не розумієш… От коли б ти так проболів цілу зиму – дні і ночі, тоді б ти повірив, що то є.
У сінях хтось застукав, і Євген утих. Він одвернувся. На його обличчю благання, радість, неспокій і безліч інших переживань.
– Та ти почекай. Ще напишу, – лагідніше проговорив Василь. Двері відчинились, і на порозі – Валя Лискевич.
– Здоров, – буркнув він і хрюкнув. Він має звичку хрюкати. У нього щось у горлі. Молодшого брата зовсім не помітив. Не скидаючи кашкета, одразу проговорив: – Васька, урх! Збирайся!
– Куди?
– Та збирайся, грх… кажу! – він знизує по черзі обома плечима, голову має нахилену вперед.
– Куди? Ну кажи…
– Васька! А ти признайся, грх… Завів я тебе коли в погане місце? Ану признайся, грх… – За кожним разом, як тільки він хрюкне, киває одночасно головою.
– Але я хочу знати куди, – вперся Василь.
– Побачиш… Одягайся… Каєшся ти, що пішов тоді до Настусі? Ні. Закохався ти до неї? Закохався. Ходімо і тепер… грх!.. Не будеш каятись.
Євген сидить на своїй твердій канапі, заклавши ногу на ногу. Тонкі кортові штани тісно облягають його молоді стегна. Він мовчить, і тільки погляд його просить: "Ні. Прошу, прошу… Не йди". Василь його розуміє.
– Ні, Валентине! Я сьогодні без Євгена не йду…
Щойно тепер той помітив брата.
– В-іі-н? Та куди з ним? У нього ще молоко на губах…
– Давно воно висохло у тебе, – ображено відповідає Євген.
– Ну, от… Подивись на нього. Він весь у милі… Куди з ним?
– Ні, ні, – твердить Василь своє. – Я без нього ні кроку…
– Василю! Як хоч – йди. Мені з ним також немає ніякої приємності…
– Ні! Сьогодні всі разом. Як йти то йти… А ні – сидимо дома! Кінець. Крапка!
– Ну так бери й його, – погоджується нарешті Валя.
– Ну, Євгене? Йдеш? – звертається Василь до Євгена.
– Ні, не йду! – каже той, але непевно. Василь бачить, що йому хочеться йти.
– Е! Що там… Одягайся! Кінець третини, розпуск, прощання… Йдемо!
Якось зібрались. Вийшли. Гарний темний вечір. Небо чисте. Зорі. Приморозок. Вже на хіднику Валя шепче Василеві:
– Знаєш?.. Приїхав Круп! Вперся і давай, давай Шеремету! Я сюди, я туди – не виходить. Без тебе, отже, не буде випивки, а він продав сьогодні віз пшениці. Уяви! Перед Великоднем… Віз пшениці!..
У Хмелюка в задній півтемній кімнаті справді Круп. На голові у нього сокільська рогатівка. Побачив Василя.
– А, от… Нарешті. Величність! Прошу! – і показав біля себе місце. – А тепер кличте Мотю, – звернувся він до Валі. – І Женька тут? Прекрасно. Ви, Женьку, здорово того… Витягнулись. Голите вуса?
– Ще ні, – соромливо і просто відповів Євген. Розмова точиться по-російськи. Увійшла кругленька Мотя, принесла насамперед пляшку чистої і поставила серед столу.
– П’ять шклянок! – скомандував Круп.
– Будуть, будуть, – сказала Мотя. – Зараз. А що на закуску?
– Тепер піст, – кинув Круп. – Чогось під піст… Огірочки, синя капуста, грибки в маринаді… Щось такого. А найперше оселедець! З молочком. В маринаді. Зрозуміло? Так, Женю. От ви й виросли. Ну, і що ж далі?
"А мір, как пасмотріш с халодним вніманьєм вакруг,
Такая пустая і глупая шутка"…
Повірте мені. Я вже давно голю свої вуса, у Котовського воював.
– Я за далі не думаю, – каже Євген.
– І мудро робите, – підхопив Круп. – Один африканський філософ говорить: жити і думати – значить не жити. Живе лише те, що співає… Пташки там, всякії павіяни… Навіть жаба в болоті чується краще, ніж Кант, коли він заліз у свої теорії. Ну от. Чудесно. Так, наливай, Валю! Мотю! Так де ваш брат? – звернувся він до Моті.
– Який брат? Я не маю ніякого брата…
– А от той, високий, худий… Що був за буфетом.
– То мій хазяїн…
– А я думав – брат.
– Чому?
– Бо він протилежність вам. Ви во, – і він показав руками щось округле, – а він во, – і показав свій стек.
– Ну так, Василю… Женю, Валю… Ваше здоровля! – всі підняли чарки і впили.
– Пішло, – сказав Круп. – А я боявся – загрузне. Признаться, місяць не пив. Учився, мов семинарист. Бабка майже повірила, що і з мене вийде дворянин.
Пили. В таких випадках п’ється. Василь і Євген сп’яніли після першої чарки. Тим більше, що ті чарки справді були малими скляночками. Євгенові очі посоловіли. Василеві також. Міцніше тримався Валентин і то з двох причин: із звички і зі страху не виявитись перед Крупом недосконалим піяком. – Е, ми вже й не такі види бачили, – казав він. Василь цього не міг сказати, хоч і йому доводилось. Зрештою, всім доводилось.
