Юність Василя Шеремети - Самчук Улас
І Євген тягнув не зле, як на свої шістнадцять років. Він вже роз’їхавсь, то правда, але причиною цього не сама чиста, а… Про це краще тут не згадувати. Він скоро розійшовся, почав говорити, намагався співати своїм гнилим голосом. Його перебивали, але він, наслідуючи студента з "Днів нашей жізні" Андреєва, завивав диким голосом:
– Але ж я хочу співати! Мене розпирає щастя!
– Женю! Співайте, тільки не з нами. Я чув, що коні мають твердіші вуха.
Василь завів розмову з Крупом. До цього, власне, мусіло прийти. Коли Круп бачить перед собою Василя, він мусить говорити. Так і тепер. До всього ще й п’яний. Весь повернувся до Василя, боком до Валентина і боком до Євгена. Лівою рукою він все підливав.
– Ви, Василю, ростете, як з води. Ще вчора ви являли собою не більше не менше як порядного орангутанга. Ви мені вибачте. Я людина проста, як каже моя бабця, фрейліна двора його імператорської величності, – що на язиці, то і на пиці. Я вам шпурляю правду межи очі. Розумієте? От на днях я вступив у одно місце. Якийсь добродій подає мені український журнал, а в нім стаття про Толстого. Я читаю. Мені, зрештою, Толстой ні сват ані брат. Той лаптєвий апостол може собі бути, чим хоче, мені байдуже. Ханджа, позер, амбітник. Але та каналія в журналі пише, що він не художник. Ви розумієте: оце вам ваші представники культури.
І тому мене ніщо сьогодні не дивує. Кажуть, посадили до тюрми якогось там посла до сойму. Той добродій з вусами і в шароварах виліз на бочку і ненько-українським тоном почав громити Польщу. Це серед ярмарку – кругом дядьки, жиди… Наша ненька-Україна страждає під ярмом, її ляхи душать… Не маємо школи… Ну, знаєте… Яка там та Польща… Два аршина з половиною довжини, але все-таки… Та ви знаєте, що я такому послові зробив би? Коли б він був у Росії? Я б його повісив у стайні за одну ногу, як здохлу ворону. От що б я з ним зробив.
Ні, брате! Боротися за право треба, але не так. Чому ось я ношу оце на голові? – він зірвав і кинув у кут свою рогатівку. – В соколи записався. І всі там зі мною говорять по-російськи. Чому? Питаю. Чому не говорять вони там з українцями по-українськи? Я один, а їх там безліч… І все-таки по-російськи. Я вам скажу. Бо ми і росіяни маємо того самого Толстого. Одного, другого, третього. Толстой є скрізь Толстой. Так само в Мексиці, як і в Індії, як у Нью-Йорку! Що він там не говорить, але він це говорить стома мовами. Що можете ви проти того поставити. Статтю того пана з журналу?
От, наприклад, Шевченко. Можливо, він і направду поет. Я його не читав. Але що може зробити поет? Віршем? Ні. Віршем багато не втнеш. Потрібна тяжка артилерія. Роман, музика, малярство. Треба публіку за чуба взяти. І то не тільки ненько-українівську, а цілу, всю, як є земна куля… Ви думаєте – чому знають Росію? Тому, що вона на карті від о-о-о до о-о-о? – він розмаєним помахом руки закроїв чималий простір. – Ні. Не тому… Тому, що має вона Толстого… Того самого недотепу Толстого. А потім Чайковського… А потім Рєпіна. От, наприклад, Достоєвський. Здається, патологія. Але спитайте ви кожного дурня Європи в циліндрі і в краватці, хто такий Достоєвський, і кожний вам відповість…
Кого поставите ви на місце Достоєвського? А шароварний посол вилізе на базарі на бочку і кричить: ми їм покажемо! Ми маємо право на своїй землі! Звідки той осел знає, що таке право? Право є от… – І він показав нігтем, як б’ють вошу. – Права немає. Є чуб. Чуб і є право. Я взяв за чуба – моє право. Мене взяли – їхнє. От і все. І нічого тут брикатись, мов підрізане теля. Так, так, Василю! А тепер давай ще дьорнемо! Євгешка вже весь, як шкло.
І він знов налив. Всі не сиділи, а гойдалися, мов тирса. Василь нахилився вперед. Він, мов риба, викинута з води, намагався вловити більше повітря, щоб щось відповісти Крупові. Але не знаходив справжніх слів, язик утік, поламався, очі перестали світити.
– Це все правильно, Крупе, – переплітав він язиком. – Що тут казати. Ти,Крупе, герой, тільки от на відході. А шкода. Останній з могікан. Скільки століть царствували твої предки на святій Русі?
– Від Івана Грозного, – сказав той, вирячивши сірі очі.
– Ну, от… Від Івана Грозного. А тепер відходите. Скидаєте шапочку і "до свіданія". "Стоїть буржуй, как пьос галодний".
Так, мій милий Крупику. "Как пьос галодний"… Як знак запиту… А от я, Крупику, щойно виходжу на арену. Мої предки були раби. От воно як. Твій дід мав право сікти мого діда на стайні. Глупо, страшенно глупо!.. Але то все дурниці. Все дурниці. Очевидно, мої предки на краще не заслужили. А шкода, що ви пасуєте.
Блакитна кров… Жаль, жаль… До побачення, до побачееееннння! – шепелявив зовсім п’яний Василь і вдавав, що він з кимсь прощається, що підходить до ручки і цілує її.
– Валю! – кричав він. – Вал… Валь! Правиль… но я цілую ручку мадам її іммпераааторського… "Биистри, как волни все дні нашей жізні!" – раптом заспівав Василь, а йому підтягнув Валентин. Але пісня не клеїлась. Вони перейшли на щось інше. Василь шумів. – Моя господиня… мадам Цимбаллл каже… Я, каже, не українка… Я ніяка українка… Я… Я імператорська малоросіянка Богом-Христом роджена! – кричить він в саме вухо Крупові. – А ви Достоєвського тичете… Та розумієте ви, звідки взявся ваш той самий – ек! ек! – Достоєвський? Не понімаєте? Я вам – ек! – скажу. З Ро-росії, що гине і розкладається!
"Русь, і тиии билааа прекрасной,
А тєпєр гнійот твой дух…
Бєєезобразний труп ужасний,
Посінєл і весь рас пух… пух… пух!" –
заспівав знов Василь.
– Ти, Василю, брешеш, як каналія, – озвався нарешті Валя. – Але Круп! Добре, сучий син, бреше! Навчився! А ще недавно я вчив його до ручки підходити…
Круп мовчав. Він підпер голову рукою, вперто дивився в одну точку. Мовчав. Твердо і вперто мовчав. Василь у п’яному тумані дивиться на нього і йому видається, що у Крупа на чолі морщиться шкіра, розпирається череп. Він його розуміє. Василь зовсім не хотів так сказати. Само сказалося. От сказалося і все. Круп тут також винен. Щось він у ньому також зачепив, і Василь не зостався в боргу. Потім устав і, хитаючись, пішов у похилі двері до виходу…
Коли вернувся, у роті було терпко, губи злипалися, гикав. Годі! Досить того…
– Підемо. До побачення всі… До побачення… Йдемо, Євгене!
Круп ще залишився. Василь з Євгеном викотились під зоряне весняне небо. Вулиці були порожні. Ліхтарі світились тьмяно і самітньо. По дорозі, коли вони трохи відсвіжились, Євгенові також захотілося говорити.
– Ти, Василю, йому сказав добре… Але ти сказав мало… Треба було йому просто в пику кинути: ми ще молоді. Ми ще ростемо… У нас також буде Толстой… Ще більший від Толстого… У нас ще буде…
– Ех, Євгене! Нащо там губу паскудити. І так все зрозуміле!..
– Ні, Василю! Тут ти не маєш рації! Він…
– Що там він? Від нього це залежить? От проп’є останні десятини і… набік! А ми все-таки одного разу світ догори ногами перекинемо і кінець…
Вдома господиня сердилась, але хлопці не зважали. Євген ще раз пристав до Василя.
– Але ти все-таки напишеш? Листа напишеш? Напиши, Василю!
– На якого біса буду їй писати? Надсон, серпанки… Зустріну колись і скажу…
– Ні, Василю! Я тебе ніколи не просив, а зараз прошу: напиши! – голос його затремтів. Він підійшов до Василя, обняв його і справді розплакався! – Ти цього не розумієш… Я, Василю, не можу… Я її люблю! Я готовий за нею в пекло… Я цілу зиму її кохаю… Сьогодні перший раз зустрівся з нею, і ти… мені не хочеш допомогти…
– Ну, досить, Євгене! Напишу. Завтра напишу! Для тебе!
Вони ще довго гомоніли, вовтузилися, роздягалися, вкривалися і все говорили. Господиня вже двічі стукала в стіну… Але все-таки час спати. Вони згасили лампу, вкрились, і кімнату залила ніч.
________________________________________
Примітки
Туніцьки сади. Туники – село, нині частина м. Кременець.
Ніцше Фрідріх (1844 – 1900) – німецький мислитель.
Вечірній дзвін – російська пісня О. Алябьєва на слова І. Кощзлова (1827).
Блок Олександр Олександрович (1880 – 1921) – російський поет.
Только утро любві харашо – поезія С. Надсона.
А мір, как пасмотріш – перифраза поезії М. Лермонтова "И скушно и грустно": "И жизнь, как посмотришь с холодным вниманьем вокруг – Такая пустая и глупая шутка!".
Дні нашей жізні (1908) – п’єса російського письменника Леоніда Андреєва (1871 – 1919).
Стоїть буржуй – цитата з поеми російського поета О. Блока "Дванадцять" (1918).
Биистри, как волни – російська пісня (сер. 19 ст.) на основі поезії А. Сребнянського.
Русь, і тиии билааа прекрасной – джерело цитати не встановлене.
Справи, справи
Ранок зустрів їх сонцем. Повно сонця. Господиня заявила, що сьогодні виймають другі рами. Сусіди вже давно повиймали. Вона тільки чекала, коли вже поїдуть ті лобурі. І справді. Хлопці ще не встигли відійти до школи, як вікна вже виймаються. Приходить старший син з обценьками та молотком, відгинає цвяхи, відриває приклеєні газетним папером рами, викидає вату, вугілля. У кімнаті стає ясніше, більше простору і шум з вулиці чути виразніше.
Василь та Євген йдуть до школи біля години дев’ятої. Сьогодні немає викладів. Треба тільки відібрати свідоцтва та вислухати "отченаша" від Варвари Сергіївни. Вчорашній вечір поклав на них свою лапу. Обличчя їх трохи нагадують стеарин. Перед відходом Євген не витримав. Він довго кріпився, довго крутився біля Василя, але Василь не звертав на це уваги. В голові у нього і те, і друге, і розмова з Крупом, і свідоцтво, яке, напевно, не буде ідеальним, і Настя, яку мусить бачити. Євген трохи соромиться вчорашнього. Особливо ті прокляті сльози. І який дідько їх навіяв? Ніколи він не почував себе аж таким шматком клоччя. Але ось Василь вже збирається, шукає щось. Чекати далі нікуди.
– Василю! Ти ж мені обіцяв, – звертається Євген до Василя. Дивиться на вікно, а там син господаря, говорити одверто не можна.
– А! – пригадав Василь. – Ну, добре. Зачекай. – Взяв шматок паперу, конверта, присів на кінець столу і, не думаючи, почав писати:
"Шановна Панно! Одержав Вашого листа. Не міг передати його на адресу, бо мій товариш Прихода сьогодні від’їжджає. Другим разом прошу передавати йому безпосередньо. Не знаю Ваших віршів, але коли вони під Надсон – зрезигнуємо з них наперед…
Що ще? Підняв голову.
