Юність Василя Шеремети - Самчук Улас
Вони вже переконані. В розмові з Козенком Василь висловлюється:
– Большовизм і марксизм – ріжні речі, але вони поженилися. Вийшов ідеальний бастард – ленінізм…
Козенко не зовсім "такий". Він уже філософ. Він уміє захоплюватись і "розхоплюватись". Весна впливає на нього "розхоплююче".
– Я дивлюсь на ці речі своїми очима… – каже він і пильно дивиться на Василя.
– І мудро робиш, як каже Гнатюк… Не знаю тільки, які твої очі…
– Мої очі – твої очі, наші очі… Очі всіх.
Василь напружує всі сили, щоб уявити своє вірую. Чого, власне, "він сам" хоче? Думає, слухає, міркує і приходить до висновку: Ні! Він нічого не має проти "буржуїв". Тон, порядок, чистий комірчик, блискуча мова… Їхати першою клясою, в зубах цигара… Це якраз те… Василь бачить себе саме таким… До дідька з пролетарською диктатурою. Революція? Все розбити "до основанія"? Пощо? Василь направду нічого не хоче розбивати. Хай буде!.. Диктатура пролетаріату – працюючого народу, низів? Яка диктатура? Для кого? Недаремно каже йому Шпачук:
– Ти цього не второпаєш!
– То вчи мене! Якого чорта! – вибухає Василь.
Шпачук тоді блідне ще більше і непевним голосом повторює завчене:
– Для цього треба знати закони боротьби клясів…
– Що таке кляси? – перебиває Василь.
– Кляси – це суспільні групи, що мають свої інтереси!.. Промисловці, капіталісти, робітники, селяни!..
– А як у нас нема клясів, – знов перебиває Василь.
– Як нема?
– Та так нема… Де ти їх бачиш. Ми маємо дві категорії людей – трохи освічені і неосвічені зовсім… – говорить Василь.
Шпачук намагається пояснити, що не тільки ми… Ми тільки незначний складник цілості…
– Якої? – кидає своє Василь.
– Якої, якої! – блідне Шпачук. – Людства! Цілого людства! Всіх людей. Капітал є міжнародний. Він визискує робітників. Робітництво мусить організувати оборону.
– Це прекрасно звучить… Чудесно. І ти хоч, щоб я, Василь Шеремета, син батька, який чортовими потами добився до хліба, раптом відцурався всього тільки тому, що десь у світі, невідомо де – у Англії чи Америці – існують міліонери, які визискують пролетарів…
– Не те! – перебиває його Шпачук…
– Ну так що?
– Чого нам йти до Англії… У нас в Україні…
– У нас нема капіталістів…
– Капіталістів нема, бо ми їх вигнали. Тепер ми будуємо владу пролетарів…
– У нас нема пролетарів…
– Робітників, селян… Новий устрій. Знизу… Щоб управляли не багатії, а бідні…
– Знов ті бідні, – перебиває Василь. – На чорта нам ті бідні… При соціалізмі ніяких бідних не має бути.
Не те, не те… Вони обидва знають, що не те. Василь знає особливо. Він просто не може зрозуміти, чому, а нащо? Він не бачить ні капіталістів, ні пролетарів. Для нього є тільки бідні, які можуть бути багатими, багатії, які можуть бути бідними. Є розумні, є нерозумні. Є такі, є сякі… Природа не знає ніде, ні в чому рівності, а все разом добре. Василь по суті вдоволений і не почуває гніву.
– Я тобі скажу, – каже він одного разу Шпачукові. – Щоб перейнятись твоїми думками, треба бути дуже злим…
І ще одної речі Василь не зовсім ясно розуміє, хоча боїться в цьому признатися. Вибрали людей до польського сойму. Добре. Потім поляки почали послів заарештовувати. Василь цікавиться за них. Він читає промови, видрукувані в газетах. Велику частину тих промов конфісковано. В газеті лишаються білі плями. Але з того, що в газеті є, видно, що посли говорять дуже гостро. Всі вдоволені. Навіть Шпачук… Хлопці бігають з газетами і залюбки собі їх читають… – Так! Так їм і треба…
Василь також це саме робить, але не зовсім щиро. Він соромиться своєї байдужості, але думає. "Ну, й нащо вони так говорять?" – питає він себе потайки. Але голос протиріччя одразу йому відповідає: – Як нащо? Нас гноблять… Треба боротись… Але якби вони трохи не так про це казали? Але як? Ну як? Кажи, кажи!.. Василь собі признається: іншою мовою. Є така мова і її треба знати.
Це всі ті "прокляті" питання, їх треба знати. Хлопці ходять попід каштанами і, замість учити кон’югації, морочать голову… Вперто морочать і кожний по-своєму. Василь каже Козенкові:
– Ти тільки збагни! Бились наші мудрі люди за свободу. За свободу! За необмежену свободу людини… Бились і вмирали. І ти мені сьогодні кажеш, що свобода "поняття релятивне"… Диктатура пролетаріату… Че-Ка… Га?
– Все то до старого заліза! Міщанські ідеали. Для вас важливі шукання виходу з положення, для нас боротьба і смерть… – каже філософ Козенко.
Козенко не завжди виключно так думає. Ось одного дня він прибігає до Василя і захоплено оповідає:
– Знаєш? Масляка поляки вислали, і він виїхав до Праги. Є вже лист. Пише: мені тут прекрасно. Тут свобода. цілковита свобода. Була якась маніфестація, йшло п’ять партій. Праві, ліві, скрайні й нескрайні… Поліція тільки стояла і пильнувала порядку… От коли б таке у нас! – захоплено каже Козенко. Але згодом той саме Козенко приходить до висновку: – Ну, що ж… Чехи міщанська нація…
І знов того самого вечора вони обидва довго і вперто кували плани, як би і їм перебратися через Карпати до Праги. Все-таки там свобода. Там є український університет, а у Львові такого немає… І не буде. На світі багато речей, і їх треба розуміти. Особливо тепер, зараз, по війні, по революції, коли живе Ленін, Петлюра, Пілсудський, коли зробили Версаль, коли поділили, розділили, коли одні "виграли", інші "програли", коли одні "перемогли", інші "переможені". Василь Шеремета – українець. Він переможений. Нема України. Він – "русін". Отам далі, за Шумськом, границя. Арештовують послів. За кордоном роблять комунізм. Гімназія "не має права". В Галичині арештовують.
Пробі! Це забагато на одну юначу голову.
А життя йде своєю чергою. Козенко написав до останнього числа "Хвилі" свої міркування на тему "життя". То нічого, що він вештається зі Шпачуком. Він все-таки погодився написати і помістити свій мудрий трактат про життя. "Хвиля" вийшла, її читають, це вже третє число… Як-не-як, а третє, у той час, як Шпачук зі своїми "орлами" не видав ані одного. Василь уважає це за свої досягнення.
Хлопці сповнені оптимізмом. Так думає Козенко. так думають всі. То нічого, що вони в такому ось стані. То нічого. Виростуть. Всі виростуть. Підуть у світ. Будуть горіти, творити, будувати… Буде!
Вечір напередодні розпуску на Великдень. Василь йде попід мурами ліцею. Небо густе, синє. Хочеться бозна-чого в такий час. Клени і липи ще не розвинулися, але вже пахнуть свіжими соками. Василь не звертає додому, а йде далі. Опинився перед будиночком з трьома вікнами. Всі вікна чорні. Василь не торкається похилої фіртки і ходить сюди й туди з надією… Він повний надії… Вийде! Мусить вийти…
Час тікає. Сонце зовсім ховається, у повітрі холоднішає, над містом залягає весняна сутінь. Тільки на Боні замок ще горить, ніби штучно освітлений сильним жовтуватим променем прожектора, і кожний кам’яний зуб на тлі синього вечірнього неба блищить срібним сяйвом назустріч рожевому заходові.
Дарма, мій милий Ромео. Твоя Юлія сьогодні не вийде. Ніщо не показує, що вона десь тут поблизу. Вікна мовчазні, мов очі євнуха. Занавіски непорушні, ніби вони не з перкалю, а з каменю. Василь міцніше стискає своє серце. У таких випадках не залишається нічого, як дійсно здушити все, що там є в тобі, і перемогти себе. Відірватись від місця і тікати. Василь так і робить. Але він чомусь не заходить додому, хоча вже втомлений, і фіртка на подвір’я ось під боком. Простягни тільки руку і ти на подвір’ю. Він не хоче зустрічі з Євгеном. В такий час не треба нікого близького бачити. Буде засипати питаннями, настирливо гудітиме тобі у вуха, мов джміль… Ні!
Василь йде на Широку. Це є той форум, де все знаходить своє місце. І плебс, і патрицій. І черствий камінь, і окрилений фантаст. До речі, кожний вечір у монастирі дзвонять. Це такий приємний вечірній дзвін. "Вечірній дзвін, вечірній дзвін, багато дум наводить він". На Широкій все зустрінеться. Ось йдуть кілька ліцеїстом. Вони елегантні, стрункі. Василеві вони більше імпонують, ніж свої гімназистки. Проходять парами молоді люди різних народностей, говорять різними мовами. О! Василь справді здивований. Що він бачить? Он там проти "Ермітажу" дуже поважно, дуже зосереджено, боячись відірвати від землі зір, шествує Євген. Він все ще у сірому зимовому плащі, комір поетично піднятий, на голові вилиняла "гімназистка"… А біля нього… Хто біля нього? Мира. Вона. Розкучерявлена, мов яблуко рожева, у свойому білому беретику. Яким це чудом? Це, мабуть, Василь спить і йому сниться. А коли так, то це небувалий сон.
Але Василь не спить і йому це не сниться. Це таки Євген і біля нього Мира. Це вони обоє напружені до самозабуття. Вони ось пройшли біля самого Василя і ні він, ані вона його не помітили. Василь повертається. Це, можливо, і негарно, але він не може відмовити собі в приємності пройти кілька кроків за ними і послухати, що власне їх так захоплює. Про що вони говорять? Але даремно Василь наставляє вуха. Від них не чути ні одного звуку. Вони йдуть зовсім мовчки. Євген, здається, не йде, а пливе чи летить у хмарах. Якось так дивно ступають його полатані черевики. А вона, як звичайно, ступає дрібно у своїх черевичках на високих закаблучках, коротка спідничка торкається прекрасних ніжок у тому місці, де вони згинаються, вітерець ворушить ясні кучері. І це все. Дійшли до повороту на Костельну. Тут на хвильку зупинилися. Василь почув голоси.
– Ви направо? – він. – Да! – вона. – Дозволите і мені? – він. – Да! – вона. Повернули на Костельну. Хвилинка мовчанки. – У вас на Білозірці стоять також поляки? – він. – Да, – вона. – Там у вас, здається, гранична сторожа? – він. – Да, – вона.
Потім знов мовчанка.
Мовчанка і мовчанка. Пройшли фіртку до Євгенового мешкання, йдуть далі, повертають наліво і зникають за рогом. Василь лишає їх. Це трохи його розвіяло. Він знов здійнявся вище і бачить. Молодість. На кожному кроці молодість, а це приємно. До всього зустрів Маню. Вона прекрасно одягнута. На шиї жовтий лис. Спідничка гарно обвиває коліна. На литках шовкові панчохи. Вона прошуміла, мов молодий вихор, брязнула фірткою і зникла. Лишився тільки приємний звук її голосу – добрий вечір!..
Василь зайшов до себе. Не світить. Зрештою, смеркання триває. Весна не одразу пускає ніч.
