Юність Василя Шеремети - Самчук Улас
Але не зрадь основного, що маєш ти, що мав і має твій міцний батько і що, напевне, мали багато предків твоїх – бажання вічно бути. Не впасти крізь драбини великого воза життя, не впасти під його страшні колеса і не бути ними розчавленим. Це та заповідь, яку ти набув у спадщину і яку ти маєш у собі. Цього ніколи, ніколи не зрадь!..
І ось він, Василь Шеремета. Вона мене кохає, говорять ясні, сині очі. Вона мне кохає, повторює високе, гладеньке чоло. Вона мене кохає, сміються соковиті уста. Ціла від низу до верху постать промовляє: вона мене кохає. Вона, прекрасна, юна дівчина, з чарівним поглядом. Василь направду виростає на очах. Йому вже хочеться подумати, що він є він, що варто жити таким, який він є, без зайвого нарікання на ту чи ту долю.
Він старанно зачісує своє неслухняне вихорясте волосся. Він старанно чистить не зовсім елегантні чоботи. Він старанно защіпає гудзики. Він хоче почуватись, мов натягнута тетива – той наш спокійний, м’який Василь. Коли він виходить рано з Євгеном, кожної хвилини може побачити підтвердження своєї певності. Але його натура борониться зловживань. Він іде вперед, навіть тікає, бо чує таку велику силу почуття, що мусить її заперечувати.
І від цього стало йому якось вільніше, просторіше. Він чувся більшим на плянеті. Ось він іде до школи. Він вже не тиче себе конче в якийсь кут. Він є там і там, де треба. Зустрічається з Гнатюком. – Здоров! – Здоров! – Що? Вчора хильнули? – Хильнули. Аж позеленіло! Труснули руками і далі. Зустрівся на вулиці з Приходою. Він вже не влазить з головою в плечі і голос його не так запинається. – Коли видаємо другий нумер?
Вони вже знають, що то за нумер. Це їхній журнал. Добре. Сходяться, приносять матеріял і видають. Просвіта улаштовує лекцію на тему "Кирило-Мефодіївське братство". Хто візьме цю тему? Василь голоситься. Бере, зносить стоси брошур, читає, пише. Йому ще багато коштує прочитати це перед публікою. Він хвилюється, язик заплутується, голос зривається, проте поважне завдання виконано. Ще минулого року він нізащо не ризикнув би на таке. У кооперативі роблять виклад про "Сонячні кларнети" Тичини. Це щось нове, щось незрозуміле, якийсь футуризм. Василь там, сидить серед маси, натягає шию, слухає…
Він, можливо, перший розуміє, що і до чого. Відбуваються загальні збори Просвіти. Василя чомусь пропонують у секретарі. Він ще навіть не є справжній член, але його пропонують і він погоджується. Він сидить на сцені поруч з поважними громадянами. І тут його зраджує не раз язик, і тут він пітніє, мов миша у пастці, але все-таки він дивиться на масу голів згори. Шпачук у той час вже шаленіє між членами Просвіти, шаленіє, мов буря, заклинає їх усіма знаними закляттями своєї релігії. Він конче хоче потягнути їх за собою, скинути ненависну управу, вибрати для нього приємну, свою, справді працездатну. Він шарпається, мов очманілий. Його викидають, він пручається, він погрожує п’ястуками…
А Василь в той саме час сидить у президії і щиро дивується: чого, властиво, хоче Шпачук. Чим Кравчук, за якого розпинається Шпачук, більш пролетарський, ніж дотеперішній діловий секретар Крук. І той, і тамтой з одного гнізда, з одного тіста, з одної плоті і з одної крови. Тільки що Крук більший на зріст і на розум. Оце і все. Василь дивиться і спокійно посміхається. Він ще не збагнув і не усвідомив, що й тут точиться боротьба, але вона здається йому дурною.
"Вам потрібний спокій, розвага і шукання виходу з положення, а нам боротьба і смерть!" – сказав Шпачук після того, як Василь висловив свої думки. Це дуже героїчно, подумав Василь, але нащо смерть? Нащо смерть? Смерть не мине і так нікого. Немає чого боятися. А боротьба, то це гарно, але хіба можна боротися з муром, себто бити в нього головою з наміром розбити?
– Це міщанські міркування, – казав Шпачук, і він мав рацію, бо що розуміє Василь у таких справах. У справах природи, психіки, духовного наставлення.
Зустрічі з товаришами. Це переважно вечори при лампі у Приходи. Шеремета, Прихода, Козенко. Тріумвірат. Мозок гімназії. Найвищий ареопаг. Лампа горить, по кутах залягає морок, тіні трьох чітко вимальовуються по стінах. Голоси пристрасно гомонять. То той, то другий, а між ними все частіше й частіше чути голос Василя. Прихода не завжди тепер говорить до Козенка. Василь з ролі слухача переходить на роль проповідника миттьових засад. Козенко все ще шарпається між двома мішками вівса, мов той нерішучий осел. Раз він тут, раз там. Раз він з Приходою і Шереметою, раз зі Шпачуком. Ну, хай би так і було, дідько його бери. Але у нього роздвоєна думка. Він розбивається морально. Василь одного разу йому сказав: "Ти, Козенку, мов блоха на припоні. То сюди, то туди. Вибери вже щось, до дідька ясного!".
З цього приводу між Василем і Козенком відбулася довша розмова. Це сталося десь перед масницею. Василь вертався з Козенком від Приходи. Дійшли до вулиці Костельної.
– Чи не провів би мене далі? – каже Козенко.
Василь не має до нього великих сентиментів. У ньому все ще тліє іскра образи за все, що він дістав від Козенка. Кпини, глузування, прикрощі. Справа зі щоденником… Але сьогодні Василь чується на голову вищим від тих дріб’язків. Більше того: йому хочеться цілком свідомо переступити ті справи. Хай собі Козенко думає, як думає, але Василь не буде занечищувати своє серце і свою душу іржою дріб’язкових згадок про чиюсь слабість. Хай собі думає, що він дурний чи слабий, чи недотепа.
Василь пробиває і ламає фальшиву гординю, робить крок вперед. Без єдиного слова проводить далі Козенка, мовби нічого між ними не було. Доходять до повороту Зеленої вулиці. Ось колодязь з великим колесом. Василь не зупиняється. Йдуть далі, доходять до похилої фіртки, входять до хати. Козенкові не віриться, що це Василь. Він так старанно обходив його мешкання. Увійшли до кімнати. Темнота і міцні запахи кожухів. Повітря стиснуте, тяжке. Козенко світить свою лойову свічку.
– І в мої чудові твори лойову вгорнули свічку, – цитує при тому Cамійленка. Василь каже:
– Ти, Козенку, в моїй уяві будеш вічно зв’язаний з лойовою свічкою. Чому не заведеш лампи?
– До лампи не маю звички.
– При лампі легше шукати мудрість. І Діоген мав лампу.
– Вибач, Діоген мав ліхтарню. У нас, українців, твориться традиція свічки. От наприклад: "І остання догоряє в нього свічка лойова". Це наш студент в Петербурзі. А бачив ти такий портрет Шевченка? Сидить Шевченко ще не лисий, у кучерях і тримає свічку. У мене свічка виконує ролю ока, яке після кожного заходу сонця дає мені спроможність дивитися і бачити. Бачити не тільки ось цю безподібність, – і він показав на кімнату. – Тут повно всього, тільки не потрібного. Але й бачити речі інші. Я тут розтопив безліч свічок. Вечір і свічка, вечір і свічка! Полічи за два роки. Тут я досить прочитав. І знаєш про що читаю зараз?
– Мабуть, оце, – сказав Василь, оглядаючи книжку, що лежить на брудній цераті. – "Отрєчєніє Савінкова".
– От був типок, – говорить Козенко.
– Мейд ін Москау. Ні?
– Просто з "Бєсів" Достоєвського.
– Знаєш його "Конь чорний" чи "Конь блєдний", як то там?
– "Конь вороной".
– Прекрасна штучка в розумінню декадентства.
– Яка екзальтація почувань.
– Істерика іноді має ріжні вигляди. Психіатри ще не все тут відкрили.
– Так. Це були люди, яким потрібні великі потрясіння.
– Коли б це тільки "були". А зараз їх немає?
– Без них історія була б все одно, що виклади Річицького.
– В загальному так. Але я говорю зокрема. Що дало це, скажемо, самому Савінкову?
– Приємність бути повішеним в революційній тюрмі.
– Добав: з колючим дротом на шиї. Замість тернового вінка на чолі. "Грустно і скучно", сказав би Нікітін.
– Не Нікітін, а Лермонтов.
– Не все одно хто – Лермонтов, Надсон.
– Так, – сказав Козенко. Він заложив руки в кишені і ходить по кімнаті. Як бракує йому ще гострої борідки. Це був би Троцький. – Так, – повторив він ще раз. – Ціле життя робити революцію і від неї задушитись… Паршива роля.
– Хто робить чад, не може сподіватися, що з нього вийде одеколон.
– То ти проти революції? – твердо сказав Козенко і підступив до Василя. У нього погляд, мов у тхора.
– Революцію робив не тільки Савінков. Робив Троцький, робив Ленін.
– Яка ж тут ріжниця?
– По-мойому – разюча. Один робив її для неї самої. З жиру, як кажуть росіяни. З глупоти, сказав би я. Інші мають виразну мету. Це і є ріжниця.
– Ціль Савінкова і ціль Леніна була та сама. Революція.
– Революція. Розуміється… Але сам ти бачиш, що Савінкова вже немає. Він повісився. Його повісили. Його викинули до помийної ями. А Ленін на царському троні. Значить, не те саме.
Козенко на хвильку задумався. Василь продовжував:
– Це є якраз до того, про що ми згадали у Приходи.
Козенко підняв голову. Троцький. Викапаний. Доробіть йому тільки борідку. Він гостро глянув на Шеремету. Говори, мовляв. Як би тобі спокійніше сказати? Пруться бути одного разу викинутими до помийної ями. Хтось, десь робить своє діло. Хтось, десь планує. Комусь потрібно те чи те. Можливо, це визволення… пролетаріату… Робочого народу. А може то щось інше в тому. Але що це може обходити нас?
– Нас? – гостро сказав Козенко.
– Нас.
– А ми з тобою – що? Не трудовий народ? Буржуйські синки, яких десятинки…
– Революція вже перейшла цей перший ступінь. Не про буржуазію тут мова.
– Психологічна буржуазія жива ще далі.
– Крім поняття буржуазії, у нас ще є й інші справи.
– Хочеш сказати: жовто-блакитні?
– Ні. Наші. Мої, твої, Шпачукові. Справи нашого Я. Нашої крови, предків. Бути чи не бути. Нашої честі. Нарешті нашого горла, черева, як хочеш розуміти матеріяльно. Кажу тобі: не є ті справи наші або Лєнінові.
– Чому?
– Чому? Не розумієш ще чому? З наказу Леніна пішли до помийної ями не тільки Савінков. Цілі легіони. Таких, як я, таких, як Шпачук. Борців за революцію, за пролетаріат, за визволення трудящих. Це всі були такі. Всі вони співали так само Інтернаціонал. Всі вони хилили голови перед Марксом. Всі до одного. Били себе в груди, що вони і тільки вони. А Петлюра? Не був соціал-демократ? А Винниченко? Не віддав їм все, що мав? А Грушевський? Не є ще й зараз правовірний борець за визволення? А всі оті, що зараз з ними не за страх, а за сумління стоять у їхніх рядах, у чека, по урядах, у Кремлі…
Для яких немає батьківщини, бо "вони пролетаріат", бо вони за всесвітні ідеали, за визволення геть усіх аж до останнього людожера на Гвінеї.
