Хата - Дудар Євген
Ми виживем. У нас девіз: шукай радості й щастя в тому, що тобі посилає природа, а не шукай чогось надприродного…
– Так ось природа вам послала…
Курочка стрепенувся. Повернув голову. За спиною стояла Таня.
Бувають у житті хвилини, коли тобі здається, що нема на світі ні бід, ні клопотів. Нема в тебе ворогів і недоброзичливців. Нема в тебе ні хвороб, ні болів. А все твоє єство від п’ят і до кінчиків волосин на голові сповнене радістю і щастям. Те, що учора стояло скелею посеред твого життєвого шляху, сьогодні здається тобі порошинкою. Ті, що вчора видавалися тобі кровожерливими драконами, сьогодні все одно, що звичайнісінька мошкара. Й ці неповторні хвилини приносять людям люди.
Курочка так був обтяжений радістю, що під її тиском опустився на траву. І, лупаючи очима, продовжував сидіти. Навіть Хомко здивовано витріщився.
– Я не розумію, – спитала Таня, – це ви так захоплюєтеся чи так обурюєтеся?
– Це я такий щасливий! – сказав герой, спинаючись на ноги. – Давайте сядемо в машину і куди-небудь втечемо.
– Навіщо? – здивувалася Таня. – Ми й так вже втекли.
– Щоб знову хтось не зіпсував настрою.
– Не страшно. Мені вже зроблено прививку…
Було далеко за північ. Вони сиділи в саду на лавочці. Рідне небо кидало закоханим до ніг зорі. Щедра земля наповнювала їх пахощами квітів. Гаврюшин півень витискав із себе усе, на що був здатний його скромний півнячий талант. А Хомко сидів під кущем, дивився і слухав.
– Завтра ж подамо заяву! – казав він.
– Чого так спішно? – питала вона.
– Боюся тебе втратити.
– Невеликий скарб. Досі жив без мене.
– То досі. А далі не хочу. І не зможу…
Хомко відчув цей великий злам у житті свого господаря. І думав: "Диви, як у цих людей все бурхливо виходить. Коли я зі своєю їжачихою познайомився, у нас проходило значно спокійніше…"
Сонце вже ген-ген. А двері Куроччиної хати зачинені. Василина раз по раз витикає свого носа з-за фіранки. І хоч би тобі майнуло щось у сусідському вікні. Майже до ранку шептався з кимось на лавочці. Не розгледіла тільки, з ким. Може, Клавка поночі ускочила. А Мотрона ж учора дала тому композиторові. Ой і молодець Мотрона! Якби отак ще хтось. То, мо’ б, і не витримав, Мо’ б, утік. А тоді, поки хтось новий уселиться, своє подвір’я трохи углубили б… Та й городу шматок, може, прихопили б. Воно йому так той город потрібен, як козі борода. Дерев понатикав. А поміж них – гарбузи. Це ж скільки картоплі було б. Та скільки за неї взяти можна. Та якби в інших ще не вродило. Та й у колгоспі не вродило. Тоді на базар… А жаднючий же який! Не приведи Господи. Це ж молоко йому давала. Так, як іншим дачникам. Як на базарі. Так ніхто ж нічого. А він: "Василино Григорівно, чим я подібний на порося?" – "Таке скажете". – "Чому ж ви тоді мені перегон даєте? Та ще й по ціні молока?" А питається: воно тобі нада? Отой жир? Оті вершки? Щоб тобі печінку розворочувало? Врачі ж не совітують. А в нього ж, мать, печінка. Бо жовтий, як гарбуз… Да ж… Гарбузи. Понасаджав. Такі зародили в тому бур’яні. І солодкі ж. Пару штук прихопила кабанчикові. Так цяскав, аж дякував. То й питаю: "Михайловичу, що будете з гарбузами робити? Мо’ б, мені віддали? Я б кабанчикові. Зернятка собі повитрушуйте. Воно взимку перед телевізором нада щось гризти. А половинкам не пропадати ж". – "А чого це їм пропадати? Роздам. На кашу". – "І ми кашу любимо". – "Ви любіть зі свого городу. У вас його он скільки. А я роздам тим, у кого зовсім нема. Міським. Котрі мусять у вас не тільки гарбузи, а й кропиву купувати…" Ой і злюче ж… Це не дай Бог, якби женився. Та ще й на Клавці. То Мотрона одразу ж город захопила б… Радіо знову про війну балака. Не дай Боже! Це ж скільки горя попотерпіти. Це ж тільки зажили нормально. І хату збудували. І сарайчик справили. Не дай Бог, яка бомба. Кирпич же такий дорогий. І цемент. А шихверу як важко було дістати… І чого то наші з їхніми ніяк зговоритися не можуть?.. Ти диви, й у вікні не показується. І двері не відчиня. Мо’, вмер? Та чи й вона там з ним? Машина стоїть. А тут же бігти треба. Трави трохи прискубти з Тодориної межі. Поки та у місті базарює…
Ти, читачу, здогадуєшся, що роблять двоє закоханих. Коли вони самі в хаті. Коли їм ніхто не заважає. Так, так. Дивляться телевізор.
На екрані заплутана ситуація. Украдено діамант. Детективи ось-ось схоплять кінчик Ниточки. А тут – стук У двері.
Курочка подався у сіни. Відчинив. На порозі стоїть Василина.
– Драстуйте! А я думаю, двері весь час зачинені, може, вам плохо. Чи, боронь Боже, не вмерли…
– Та ні. Як бачите, ще живу.
Василина через плече Курочки намагається заглянути в кімнату.
– А там ще хтось є? Чи ви самі?
– Не сам. Не сам, Василино Григорівно.
– Мо’, вже жінку привели? – аж пече Василині. Чи там Клавка, чи не Клавка? – Мо’, нашу яку? Із села? Чи городську? Панію?
– А так навпростець, Василино Григорівно, ви кого хотіли б?
– Вам таки городську треба! – вибила Василина ще одну цеглину з-під Клавки. – Тільки не таку, що ото в селі народилася, а в місто утекла. А таку, щоб справжня городська.
– Так, – почухав потилицю Курочка. – Проблема. У мене якраз така, що в селі народилася…
– Хто? Може, Клавка? – не стрималася Василина.
– Поки що секрет…
У Василини все опустилося. Мать, таки Клавка там. Бо ці всі учора сіли в машину… Побіжу до Мотрони. Розвідаю. Чи, бува, не приїхала…
Пішла Василина.
Не встигли детективи добре схопитися за ниточку, як прибігла Мотрона.
Курочка її зустрів на порозі.
– Михайловичу, прийшла вибачатися за вчорашнє. Не думала я таке скоїти. То дід Санько мене настроїв. І того прапора сам вималював. Тільки спідниця моя. Він такий. Він же сидів. То від нього усього чекати можна. Це ж прийшов і каже: "То твою Клавку катав, то вже якихось інших чекає на завтра". Звиняйте, Михайловичу. А Клавка, Михайловичу, в надії… Каже, що від вас…
У Курочки потемніло в очах. Мотрона вже зникла у хвіртці. А він дивився на сонце. Воно чомусь світило так сумно. І будило в його музичній душі таку розпачливу мелодію, аж вити хотілося…
* * *
Ряба відчула якісь переміни. У них на комплексі зняли з підлоги решітку. Робили нормальну долівку. "Ратиці не будуть ламатися", – подумала Ряба.
Хоч ратиця й не головний орган у коров’ячому організмі, проте вона також для чогось дана природою. А вчений, який проектував комплекс, очевидно, бачив перед собою тільки коров’яче вим’я. Та й ті, що приїжджають, частіше тільки на вим’я дивляться.
Одного разу якийсь зайшов. Голова його супроводжує. Той пройшовся поглядом по наших хребтах. Тоді опустив на вим’я Строкатої.
– А ця, – каже, – що, у вас художньою гімнастикою займається? Що це за вим’я?
Голова відповів:
– У мене на комплексі працюють оператори машинного доїння, а не відьми. Щоб чарами у корови молоко піднімати… Таких ось "гімнасток" у нас на комплексі двісті. Просив, щоб дозволили здати на м’ясо. Поки вони жирні. Не дозволяють. Здам на весну. Коли будуть худі. І з’їдять за зиму той корм, який мали б з’їсти ті, що дають молоко… Ось вам ініціатива. Командують моїм господарством усі. А питають тільки з мене. І догани чіпляють тільки на мене…
Ряба згадала свою молодість. Було їй п’ять місяців, коли її віддали в інше господарство. Тоді, через півтора року, коли вже ходила з телятком, повернули сюди. Ще суперечка тоді виникла. Її тодішній хазяїн сказав до теперішнього хазяїна:
– За оцю корову – дві тисячі.
– Ви що, збожеволіли? – обурився теперішній хазяїн.
І тодішній хазяїн почав підраховувати, скільки вони доклали до тої п’ятимісячної телиці, якою я була, коли прийшла у їхнє господарство. Господи-Боже мій! Чого він тільки не говорив. Чим тільки мене за ті півтора року не "годували"! А я, крім солом’яної січки, майже нічого не бачила. Довго не могла зрозуміти: чого мене з цього господарства продавали туди, а з того – сюди? Та коли була на польовому стані, почула розмову. Голова колгоспу розповідав кореспондентові:
– От, наприклад, у нашому районі створили комплекс по виробництву молока, комплекс по відгодівлі великої рогатої худоби і комплекс по вирощуванню нетелів. У найважчому стані той, хто виробляє молоко. Телят, що народжуються, ми в двадцятиденному віці маємо віддати у комплекс відгодівельний. Щоб вони не пили молоко. А керівник відгодівельного комплексу каже: "Ні, я їх від вас не прийму. Відгодуйте до кілограмів вісімдесяти-дев’яноста. А тоді – будь ласка". Кормова база нашого комплексу на двадцять процентів нижча, ніж у нього. Бо він годує на м’ясо. Йому всі карти в руки. А в мене – тільки молоко. Потім він ще хімічить. Скупляє худобу в населення. Хорошу, вгодовану. Дописує собі, нібито він довів її до певної кондиції. І отримує від держави премії. Треба воно, таке господарювання?
– Не треба! – каже кореспондент.
– А районне керівництво підтримує його. Бо для району основне – виконати плани… Або ж візьмімо вирощування нетелів. Я здаю теличку на комплекс. Через півтора року її повертають. Я плачу чималеньку суму. Але не знаю, що я купую… То чи не краще, щоб був закритий цикл? Щоб я у своєму господарстві і вирощував теличку на корову. А я вже знав би, яку зоставити, а яку здати на м’ясо. І бичків годував би та здавав би.
– Краще! – погодився кореспондент. – Було б менше дармоїдів.
Приїхав якось до нас один. Питаємо: де купити ухналів? Довго шептався зі своїм помічником. Поки той не з’ясував у дядька, що таке ухналі. А тоді відповів:
– Бачите, статистики підрахували, що в країні шість мільйонів коней. І при плануванні хтось допустив помилку. Всі коні мають по чотири ноги. А ухналі планували тільки на дві… Ой, дармоїдів розвелося.
– А в мене в полі на чотири тисячі гектарів землі сімдесят п’ять дідів працює. По три трактори на одного діда. Через кілька років вони підуть на пенсію. Хто сяде на трактори?..
Тоді Ряба усе зрозуміла. Але що вона могла сказати кому. Вона ж корова.
Стоїть Ряба. Згадує. Думає. І раптом побачила того композитора, який склав на її честь кантату. Він ішов із завідуючим комплексом. Тримав у руках газету.
– Товариші! – гукнув завідуючий до всіх, хто був у приміщенні. – Давайте всі у червоний куток. Геннадій Михайлович Курочка зараз проведе з вами політінформацію. Про утворення аграрно-промислових комплексів…
* * *
Дільничний уповноважений міліції лейтенант Затуливітер ретельно збирав усе, що стосувалося нового мешканця Вільхівки Бабаєва Абдули Абдуловича Баба.
