Хата - Дудар Євген
Треба заборонить…
Дід Саня скривився:
– Ти як той собака: його блохи кусають, а він на місяць гавкає. Причому тут власті? Власть, може, ще буде тобі диктувати, в яких ти штанях маєш ходити? Голова тут винна. Якщо голова дурна – то й власть безсила.
Гаврюша не погоджувався:
– Голова? Дак у Михайловича, що, дурна голова? Він, брат, інститут чи консерваторію закінчив.
– То що, Михайлович малюється? – здивувався дід Саня.
– Дак я не про те. Я про те, що він з Клавкою…
– "Дак, дак", – передражнив дід Саня. – Ніби в розумну голову не може ускочити дурна думка. Можна подумати, що ти б відмовився. Якби був молодий.
– Ге, скаже таке, – посміхнувся Гаврюша. І кинув оком, як на це зреагувала Василина.
Та нічого не чула. Бо, примруживши очі і склавши, як до молитви, руки, уявляла, що то було б, якби Курочку посадили. Поки прийшов би новий хазяїн…
І раптом зупинилася машина. З вікна висунулося довгоносе обличчя Курочки:
– Здрастуйте, сусіди!
Василина так дригнула, ніби побачила воскреслого покійника:
– Свят! Свят! Свят!
– Довго щось вас не було, – сказала баба Груня. – Чи не хворіли? Так схудли…
– Нічого, бабцю! – тримався оптимістично Курочка. – Були б кості, м’ясо наросте.
Коли у Курочки ставало важко на серці, він сідав за кермо. І їхав. Будь-куди.
Сказати, що сьогодні на серці у нашого героя важко, це нічого не сказати. Сьогодні у нього серця ніби нема. Ніби там порожньо.
Кілька днів тому к Спілці були збори. Розглядали його персональну справу.
Що таке персональна справа? Це справа персони, яка цікавить усіх. Якщо твоєї справи не розбирали хоча б раз у житті, ти про себе не знаєш нічого. І сьогодні наш герой був абсолютно переконаний, що розгляд персональної справи так же необхідний в житті, як здобуття освіти, підвищення кваліфікації.
Курочка ніколи б не міг подумати, що в нього стільки друзів і доброзичливців. Одні не давали йому ступити на слизьку дорогу аморальності. Другі відвертали його погляд від матеріальних зваб. Треті стримували його творчий порив во ім’я його ж творчої репутації. Четверті – просто тримали за чуба. Про всяк випадок. Аби він ще кудись не опустився.
І всі одностайно вирішили: раз Курочка постарався дитини, він повинен її виховувати.
Створили комісію. Для контролю за виконанням рішення. І ось сьогодні в присутності членів комісії він має забрати з пологового будинку матір і немовля.
Зрізав гладіолуси. Складав їх докупи. Ніби готовив букет на власні похорони. Глянув на скособочену хату, що скидалася на корабель, який сів на мілину. Сів знову за кермо. І поїхав…
Члени комісії вже були на місці. Настрій у них піднесений. Як то завжди буває, коли люди відчувають насолоду при виконанні громадських доручень. В одного з них на грудях висів фотоапарат. Такі хвилини в житті колективу трапляються не щодня. Їх треба фіксувати.
Курочка постояв трішки перед входом. Вдихнув повітря, як перед зануренням у воду. Рішуче ступив у проріз дверей. Через кілька хвилин знову з’явився в дверях. З немовлям на руках. З букетом гладіолусів позаду ступала Люня.
Член комісії з фотоапаратом на грудях скомандував:
– Хвилинку уваги!
Курочка і Люня завмерли у сімейній позі.
Клацнув замок.
Щасливий голова комісії підійшов до батьків. Поздоровив їх від імені колективу. Представниця комісії кивнула на новонародженого:
– Ну, як воно?
Курочка тремтячою рукою підняв покривальце. І очі його закотилися під лоба. У пелюшках солодким сном новонародженого спав смаглявенький, як дозріваюча слива, кучерявенький, як новонароджене ягнятко, плід кохання.
– О! Весь у папу! – констатувала представниця комісії. Так і зоставшись з розтуленим ротом…
