Хата - Дудар Євген
Ліквідуємо яловість!" Зоотехнік почепив його перед приїздом комісії.
Комісії навідувалися часто.
І зоотехнік завжди щось чіпляв. Або до їх приїзду, або після від’їзду. Але жоден плакат так не хвилював Рябу, як оцей. Коров’ячою інтуїцією відчувала якусь халепу.
Колеги Рябої тинялися по загінці. Чухалися лобами. Словом, проходили коров’ячі будні звичайної комплексівської загінки.
В цей час у корівнику з’явилося двоє. Один розмахував руками і кричав:
– Почистити! Щоб все блищало. Підфарбувати!
Інший відмахувався:
– Фарбуємо щотижня. Чистимо щодня. Не блищить. Бо це ж корівник, а не медпункт. Худоба є худоба. Ось стоїть. Лупає очима. Хіба ти знаєш, що у неї в голові?..
Той, що розмахував руками, кинув погляд на плакат, перед яким стояла Ряба:
– Що вона читає?
– Про ліквідацію яловості.
У цю хвилину Строката, що стояла позаду Рябої, вискочила їй на спину.
Строката завжди любить кататися на чужих спинах. І до жолоба перша пхається. А коли женуть на доїння, плететься позаду.
– Де зоотехнік? – крикнув той, що махав до них руками.
Наче з-під землі виріс зоотехнік.
– Куди ви дивитеся?..
Зоотехнік дивився в підлоґу.
– Чому досі не ліквідована яловість?
– Ліквідуємо! – переступав з ноги на ногу зоотехнік…
Коли Рябій ліквідовували яловість, вона дивилася переляканими очима на зоотехніка. І згоряла від обурення.
Хотілося заревти: "Що ви робите, антихристи! У мене вже чотири місяці як телятко в утробі!.." Але вона тільки жалібно протягнула: "Му-у-у…"
* * *
Курочка вийшов з контори. Прямував до машини. Але позаду почув:
– Ви не у Вільхівку, випадково?
Оглянувся. Неподалік стояло створіння, подібне трохи на ангела, трохи на манекена.
– Не випадково, – пожартував Курочка. – Сідайте. Таку гарну дівчину можна і на край світу везти.
Дівчина для годиться сказала:
– Що ви! Що ви! Хіба я гарна?
І закрила очі. Тим самим дала можливість Курочці роздивитися те, що він не наважився б розглядати при її відкритих очах.
Потім вона зауважила:
– На край світу мені поки що не треба. А ось до Києва…
– До Києва, то й до Києва, – погодився Курочка. – "Если женщина просит…" То у Вільхівку чи до Києва?
– У Вільхівці я заберу сумку…
Проїжджаючи повз свій "маєток", Курочка кинув погляд на подвір’я.
Пасажирка перехопила його:
– Цю хату, кажуть, купив якийсь композитор.
– А чому "кажуть"?
– Бо я не знаю точно. Я у селі не живу.
– Де ж ви живете?
– У Києві.
– Що ви там робите?
– Працюю.
– Де?
– Це що, допит?
– Майже. Я мушу знати, кого я везу. А ви не назвали навіть свого імені.
– Мене зовуть Люня. А вас?
– Мене? Геннадій Михайлович.
– То ви, може, і є той самий композитор?..
– Може…
– О-он як…
– Як?
– Дивно.
– Що тут дивного?
– Ніколи ще не бачила живого композитора.
– А що? Тільки мертвих?
– Ні. Просто так близько… Навіть не думала, що буду отак їхати…
Курочка пригальмував. Повернув носа до супутниці:
– Роздивіться добре. Оце ніс. Оце вуха. Отут у мене родимочка. Це в мене зуби. Двох нема. Місток. Залізний. Тоді, коли повипадали зуби, на золоті не було грошей. Тепер, коли є гроші, не випадають зуби…
– І багато у вас грошей?
– А скільки зубів у вас нема?
– Одного. Ну зуб є. Але коронку треба поставити.
– На один зуб якраз вистачить. А від коронки – ще й зостануться… Хочете, я вас поцілую?
– Так відразу? Отак, при дорозі?..
– Тоді від’їдемо. Отуди, на Бабинці. Щоб нас не бачили.
– Я нікого не боюся.
– Тоді приготуйтеся. Я вас цілую…
До поцілунків Люня була готова завжди. Щодо нашого героя, то в нього було більше бравади, ніж інтимних поривів.
Тому всю ініціативу перехопила Люня.
Тільки Курочка нахилив свого довгого носа, вона обхопила руками його худу шию, припала вустами до вуст. Та з такою пристрастю, ніби цілувала Римського-Корсакова, Баха і Чайковського, разом узятих…
Оскільки ніс у Курочки був закладений "внаслідок респіраторного захворювання", його власникові не було чим дихати.
І він став пручатися.
Люня подумала, що так легко упіймане щастя виповзає з її рук. І пустила в хід додаткові резерви. Перед ними Курочка не встояв.
Сталося це, дорогий читачу, на сорок дев’ятому кілометрі від Києва, по Варшавському шосе. Недалечко від клавдієвського повороту.
Запам’ятайте це місце. Бо для дальшого життєпису нашого героя воно матиме неабияке значення. Бо Люня не Катерина II. І ніхто по місцях її зупинок пам’ятних знаків не ставитиме.
* * *
Дачі за Вільхівкою росли, як гриби після дощу. Поки що це була тільки назва "дачі". Бо стояли тут переважно старі трамвайні вагони, кіоски, дерев’яні туалети, буди із спецмашин, телефонні і міліцейські будки. П’ять соток землі, що були у розпорядженні кожного дачника, тягнули до себе усе, що десь не так стояло, чи не так лежало. Ті, що мали доступ до державних будівельних матеріалів, уже встигли спорудити двоповерхові котеджі. Якби якийсь філософ постарався вивчити соціальні наслідки від отих дачних наділів, то, безперечно, відзначив би, що приватна власність одразу ж поділила дачне суспільство на багатих і бідних. Як на долоні вимальовувалися ті, що можуть вкрасти багато. Ті, що можуть вкрасти бідно. І ті, що ніяк не можуть вкрасти. Або не вміють цього робити.
Коли б якийсь принциповий працівник міліції чи прокуратури, проходячи повз дачі, згадав про свій службовий обов’язок чи захотів зробити службову кар’єру, йому не треба було б недосипати ночей, розгадувати злочинні ребуси, розкопувати тайни підступних хитрунів. Тут усе на поверхні. Приїжджай, бери разом з трамваєм, кіоском, котеджем чи тією ж таки міліцейською будкою. Але у нашій міліції і прокуратурі кар’єристів нема. І дачний кооператив "Левада" спокійно розростається.
Дід Затірка мружився з-під козирка картуза на оте розмаїття споруд:
– Дивися, Михайловичу, розповзлося по землі, як лишай.
Курочка, що кректав з лопатою в руці, випростався, витер спітнілого лоба.
– Невдале порівняння, діду. Лишай – хвороба, біда. А це для людей – радість. Ще одна життєдайна сила. Та й земля оновлюється. Що там було колись? Болото. Мочарі.
– Оновлюється, кажеш? Може, й оновлюється. Он криниці в селі пересихають. Це вже нове для Вільхівки. Та й люди оновлюються. Ганна вже не їде з молоком до Києва на базар. Сидить і торгує біля воріт. І дере так, як на базарі. Бо для неї той, хто купує, не людина, а дачник. Гаврюша он столяром став. Обслуговує дачників. Аркадій зі своїм Вітьком гасають по дачниках, як піп з кропилом по парафії. Колодязі копають. Люди дачникам падалиці продають. Хтось думає про те, що пропадає колгоспне сіно?
– Так-то так, діду. Але ж ці люди все одно в колгоспі не працюють. Одні – пенсіонери, інші – в Києві на роботах.
– А земля в колгоспі чия? Хто її здавав? Його батько чи його дід? Кого на неї наймати? Японця, у якого бракує землі? Не правильно, Михайловичу, в нас тут закручено. Десь хтось спеціально шкодить. Якийсь диверсант…
– Ай, діду! У нас диверсантів стільки… В кожному науково-дослідному інституті. Якщо впровадити все, що вони видумують, – не треба атомної бомби, нашестя саранчі чи всесвітнього потопу…
– А ти мені скажи: куди керівництво дивиться?
– Вибачте, діду, по-моєму, ви вчора сварилися з бабою?
Дід витріщивися.
– Точно. Сварився. А ти звідкіля знаєш?
– Розвідка, діду. Розвідка.
– Бач, які люди. Вже й це донесли…
– То за що ви сварилися?
– Та-а. Воно тобі треба, чуже горе…
– А все-таки? Цікаво.
– Взяла косу. Пішла вкосити трави. Так покосила. І камінці, і кілочки всі в землі познаходила. З коси пилку зробила…
– За це й сварили? Хвалити треба. Що сама за косу взялася.
– Не бабське це діло. Має піч – хай глядить у неї. П’ятдесят років товкмачу, і все одно заносить…
– П’ятдесят років. Бачите. П’ятдесят років ви не можете перевиховати одну бабу. Свою. Не можете знайти з нею спільної мови в усьому. А в державі – скільки мільйонів. І багатьох-пребагатьох, очевидно, не на своє місце поставлено. Беруться вони не за своє діло. Хоча й з добрими намірами. Хіба керівництво може скрізь додивитися? Якщо кожна людина не буде дивитися сама собі в душу. І звіряти її з душею народу, з душею держави. Та й душу держави за п’ятдесят років не виховаєш…
– Ти, Михайловичу, хитро закрутив, але трохи не в той бік. Звичайно, держава велика, людей багато. За усіма не вгледиш. Треба, як ти кажеш, щоб кожен звіряв свою душу з душею народу. А ти мені скажи, що таке душа народу, душа держави? І чи та душа має якесь конкретне визначення, якусь сталу оболонку? Чи не часто ми ту оболонку міняємо? І дивишся: вчора була душа, а нині вже не душа. Колись я вчив дітей історії. Окремі історичні факти до війни трактувалися по-одному, а після війни – зовсім по-іншому. А правда – тільки одна…
– Історія також на місці не стоїть. Знаходяться нові документи…
– Або пропадають старі…
– Якщо старі заважають жити по-новому…
– Я мислю, Михайловичу, що душа народу, як ти кажеш, має бути однією, постійною впродовж усього його життя. Як серце, як голова. А в основі тієї душі – здоров’я, традиції культура. Народ без традицій, то дерево без коріння. Будь-який вітер його повалить. Ти зауважив, що коли починаються нові війни, завжди піднімають старих героїв? Кожен з нас, сидячи в окопах чи йдучи в атаку, мав перед очима свою хату, своє село. Оце була моя душа… І так в кожного… І зараз для моєї душі дорога пісня "З чего начинается родина", а не космополітичне блеяння "Мой адрес не дом и не улица"…
– То що ви хочете сказати?
– Хочу сказати, що за помилки політичні ми розплачуємося економічно. Бере, припустім, Костиків Вітька у руки чемодан і каже: "Мой адрес – Советский Союз"! Гасає із кінця у кінець. Ніде місця не нагріє. Бо для цього треба мати щось у душі. А в нього, крім свисту саксофона та гупання закордонного бубна, там нічого нема. Ямало-ненецькі національні традиції, куди він подався за легким хлібом, у нього не прижилися. Свої розгубив по далеких мандрах. І тепер скрізь твердить: "Я – русский". А яку користь має російський народ від цього пристосуванця? Він збагатить його традиції, його культуру, його душу? При першій нагоді він наплює у неї, як наплював у душу свого народу. Пристосуванець ніколи нікому добра не приносив. А скільки ми виховали таких пристосуванців?
Усіх рангів і всяких категорій? І вони на жодному грунті не приживуться.
