Хата - Дудар Євген

Або розуму. Або доброти. Або елементарної людяності. Або елементарної порядності. У редактора журналу "Струни серця" бракувало усього цього. Натомість він мав гонор короля, шкіру хамелеона, серце зайця, а душу блазня. Тому, коли він побачив на екрані телевізора колишнього свого підлеглого композитора Курочку, то затрусився:

– Дивись! Воно вже й у телевізор пролізло!..

Хабаренко, який на кожен дотеп шефа шкірив зуби, поспішив зауважити:

– І хату купив. У селі.

– В якому селі?

– У Вільхівці.

– Ти ба. А я думав, воно вже скопитилося. Це ж, мабуть, нахвалявся: "Я працюю в "Струнах серця"". Звичайно. Хто перед таким журналом встоїть? Ану, займіться. Перевірте.

– Я вже перевіряв. Все законно.

– Законно?.. Що ж воно там у тій хаті робить? Може самогон жене?

– Хто його зна? Музику, мабуть, пише.

– Музику пише. Теж мені Паганіні знайшовся.

Тут втрутився всезнаючий Матусевич:

– Феофане Антоновичу, Паганіні був не композитор, а скрипаль…

– Ще один Соломон знайшовся. Ви що, з ним до школи ходили?.. Юро, наливайте… А ви, – повернувся до Хабаренка, – поколупайтеся добре. Я впевнений, що там щось нечисто. І спробуйте дізнатися, хто його на той телевізор тягне? І напишіть куди слід. Тільки не шкодуйте паперу. Можете підписати вигаданим прізвищем. Чи поставте якогось сусіда. Там розбиратися не будуть… А то воно скоро й до заслуженого діяча долізе…

Хабаренко в "Струнах серця" в основному виконував роль шефових зубів.

"Талант, – твердив він, – поняття відносне. Як сірий колір. На білому фоні – він темний, на чорному – світлий. А совість – пережиток. На совість посилаються тільки слабаки. Які не мають сили волі боротися за місце в житті".

І він боровся. Місце в "Струнах серця" виборов ковбасою. Яку привозив з одного обласного центру. Місце біля шефа – лящами і пляшками, які чіпляв йому на вудку. Місце в колективі – махінаціями, протекціями, діставаннями, торгуваннями і влаштовуваннями… Було ще одне місце, яке чекало Хабаренка. Але він туди не прагнув. Тому виїдав усіх, хто хоч трішки знав його біографію.

– Не хвилюйтеся, – заспокоїв свого редактора Хабаренко, – коли я вже візьмуся, то далеко він не пролізе… Все-таки "Струни серця". Журнал, який має пряме відношення до композиторів…

* * *

Машина голови колгоспу гуцикає по бруківці.

– Хотів би я, Федоровичу, організувати у селі музичну студію. Навчити дітей хоча б азів музики, – каже Курочка.

– Мені б, Михайловичу, ваші клопоти… Скажіть, а у вас там, у Спілці композиторів, є плани? Доводять вам, що за рік маєте написати стільки-то пісень, стільки-то опер?

– Що ви? Кожен композитор сам планує. Те, що на душу лягає.

– Вам легше. А тут – з наради на нараду. Той планує. Цей переплановує. Про ініціативу говоримо, а за вказівками працюємо. Вчора чотириста чоловік цілий день сиділи в райцентрі і радилися, як краще зібрати сіно. Тоді став голова однієї сільради і каже:

– Вношу конкретну пропозицію. Усім, хто сидить в оцьому залі, взяти до рук коси…

Зал підтримав його бурхливими оплесками. А головуючий сказав:

– Не фокусничайте і не займайтеся демагогією…

То хто ж фокусничає? Скільки можна говорильнею займатися?

Три дядьки в когоспі "Перемога" сіно скирдують, а тридцятеро "семінаристів" з усього району стоять.

Вивчають досвід.

– То кому ж, Федоровичу, як не вам, головам, ці питання ставити?

– Думаєте, не ставимо.

– І що ж?

– Інерція. Та й забагато розвелося отих, що папери всякі складають. Щоб оправдати своє сидіння у якійсь установі, хтось сидить і мудрує: чим би то про себе заявити? Щоб вище не сказали, що нічого не робить. А паперовий циркуляр, як грудка снігу в горах. Викликає лавину. І того, що в самому підніжжі, засипає. Де вже там до ініціативи, коли на циркуляри не встигаєш відреагувати… Хто більше за мене і моїх людей знає, що нам сіяти, скільки нам сіяти, коли сіяти? Що мені тримати і чим годувати?

Раптом він пригальмував.

– Ану, давайте на хвильку вийдемо.

На подвір’ї крайньої хати диміло невеличке вогнище. Коло нього пританцьовував чоловік.

І співав.

Недалечко від нього стояв голова сільради. А біля хати на чім світ лаялася жінка:

– Щоб ти згорів, проклятий. Щоб ти вже дусту напився! Щоб тобі руки повивертало!..

Ми підійшли.

– Що сталося? – спитав голова колгоспу.

– Те ж саме, – пояснив голова сільради. – Знову демонстративно палить труси… – І пояснив Курочці: тільки нап’ється – посеред подвір’я спалює. І співає:

"Тебя я больше не увіжу, прощай, родная, навсегда…"

Федорович зауважив:

– Бачите, Михайловичу, які таланти у нас є? Жінка його – передова доярка. Прекрасні діти. Вчаться гарно. А він… – І до нього: – Чого не на роботі?

Одповіда:

– У мене одгул.

– Який одгул? Хто вам його давав?

– Кобила. Вона сьогодні лоша привела.

– Я вас заберу від коней.

– Голова, не нада. Це впоследнє. У мене вже більше трусів нема.

Машина гуцикала далі.

– Іларіоновичу, – кинув голова колгоспу голові сільради. – Ось Михайлович хоче в нашому колгоспі організувати музичну студію.

– А що. Непогано. Тільки де дітей взяти? Якби ось з пенсіонерів… Гаврюша на гармошці грає…

– Жарти жартами, – посерйознішав Федорович. – А думка хороша. Нехай хоч двоє дітей вчаться. Хоч одному з них прищепиться любов до музики. І то добре… Прикиньте, Михайловичу, які інструменти треба та все інше.

– Завтра ж дам список. Щоб ви не передумали.

Біля свого двору Курочка зійшов. Подякував голові, що підвіз його. І тут же наткнувся на Гаврюшу:

– Чуй, Михайловичу, Клавка Мотрончина того. З чорнявеньким у зоопарку… Жінки вільховецькі бачили, коли на екскурсію їздили. Хотіли упіймати її. Дак втекла…

– То скажіть Мотроні. Чого ви мені кажете?

– Да так.

– Заходьте на подвір’я. Чого стоїте у хвіртці?

Гаврюша підійшов до колодязя:

– Колодязь уже викопав? Вода є?

– Дуже мало.

– Скрізь у колодязях вода впала. І в Килі, і в діда Затірки, і у Володьки. Щось у світі, Михайловичу, робиться не те. Все, кажуть, той космос наробив. Чув? Америку зовсім заливає.

– То, може, наша вода втекла до Америки?

– Що там, своєї нема? Вони там, брат, живуть… Там води хвата. Он пепсі-колу нам продали. Вадька привозив. Куди твоє діло… Дід Затірка тебе шукав.

– Що він хотів?

– Хто його знає. Мо’, орла хотів тобі подарувати.

– Якого орла?

– Ну, він же ріже. З дерева. Всяку звірину. І роздає. Чудак. Продав би. Володьчиниго Васька вчить різати. Дак Володька вже два орли продав дачникам. По червінцю. Дід як дізнався, перестав з Володькою говорити. Каже: "Я з твого сина хотів виховати художника, а ти робиш з нього спекулянта".

– А в діда є свої діти?

– Нема. Був син. На інженера вчився. І загинув. У горах. Ото що лазять з вірьовками… Теж чудний. Таку роботу мав… Нада йому були ті гори… Правильно я кажу? Ге?

– Неправильно. Значить, людина без цього жити не могла.

– Як це не могла? Що, йому гроші за це платили? Дак-от бач. Поліз – і нема.

– Кумейків Петро ось не ліз. І нема.

– Дак Петро на мотоциклі розбився. Гнав дуже.

– Чи ось сусідка ваша. Ганна. І на гору не дряпалася, і на мотоциклі не гнала. А також нема. Кожному своє…

– Здрастуйте, Михайлович! – гукнув з-за воріт дід Саня.

Дід Саня з двома глибокими шрамами на лиці. Хтозна від чого. І з довгим від природи носом. Завжди з’являється несподівано. Коли точиться якась дискусія. І переносить ту дискусію у зовсім інше річище. Тоді, коли течія дискусії набирає майже катастрофічного розгону, він так само несподівано зникає.

– Здрастуйте, діду!

– Сам приїхав чи з жінкою?

– А де ж у нього та жінка? – втрутився Гаврюша.

– Я тебе не питаю. Може, чоловік женився.

– Нема на кому, діду. Ніхто мене не хоче.

– Таке скажеш. Будь-яка дівка з села за тебе піде.

– Йому просту ніззя, – сказав Гаврюша. – Йому треба артистку. А це, я тобі скажу, не солодко. Візьми, к приміру, балерину. І весь час переживай, що вона впаде…

– Хто тобі вікна ставив, Михайловичу? – раптом перевів розмову дід Саня.

– Сам.

– Та йди к фенькіной матері! Сам. Може, й двері сам?

– І двері сам.

– Хіба ти вмієш?

– Ти що, – втрутився Гаврюша. – Чоловік у школах вчився. Образований. У нього даже витерпас є.

– Ти хочеш сказати, що ти також образований? Бо в тебе ватерпас?

– О, у мене витерпас вже давно. У мене, брат, витерпас що куди твоє діло. В селі такого нема. Я ще коли був бригадиром дорожньої бригади…

– Вкрав?

– Що ти дзявкаєш оце! Вкрав! Достали мені. Хлопці.

– Значить, вони вкрали.

– Не сваріться, – вмішався Курочка.

– Дак він завжди підколює, – поскаржився Гаврюша. – Хуліган старий.

– Ти звідки родом? З Хуторів? – спитав дід Саня Гаврюшу.

– Дак що? – здивувався Гаврюша.

– Так у вашому селі і цвинтаря до революції не було. Бо всі по тюрмах вмирали.

– Ти-ти… Знаєш, хто ти?..

– Заспокойтеся, Сильвестровичу. Дід жартує.

– Жартує. Я тоже не лопух. У мене тоже нерви. Я світу скіки з’їздив. Даже в Харкові був. Я теж чоловік…

– Чоловік, – передражнив дід Саня. – Курка також птиця. Та не літає.

З-за тину показалася голова Василини:

– Гаврюшо! Іди додому.

– Йди! – кивнув дід Саня на тин. – Он гукає.

Бурмочучи щось під ніс, Гаврюша пішов.

– Піду і я! – сказав дід Саня.

Курочка поцікавився:

– За що ви так його?

– Не зійшлися характерами…

* * *

Люня не вилазила Курочці з голови. Видно, що про їх стосунки знає усе село. Тепер ще й той студент. Де він взявся на голову Курочки? Ось навіщо їй було алібі тетерівського лісу. Ні, Курочка не дурень.

Спостерігаючи за життям, читачу, ти, певне, зауважив: найбільше кричить про своє геройство той, хто ніколи не може стати героєм. Що ж до нашого героя, то він і сам відчував – відрубати отак просто свої почуття до Люні не зможе.

Звір, який скуштував з рук приборкувача шматок цукру, вже не звір. Він ще гарчить. Дряпається, крутить головою. Войовничо піднімає хвоста, стрибає. Але ці стрибки стають все меншими, в’ялішими. Гарчання лагіднішим. І нарешті дресирувальник сідає звірові на шию або безкарно тягне його за хвоста.

Справжнього дресирувальника приборканий звір не цікавить. Його захоплює сам процес приборкування. Відчувши, що звір – уже! не звір, приборкувач його залишає. І береться за іншого. І приборканий хоче солодощів. Приборканий прагне, щоб його погладили. І реве. Уже не погрозою, а розпачем.

Щодо нашого героя, то він зараз був подібний на дитину.