Хата - Дудар Євген
Сповістила село баба Груня:
– Вже маємо свого композитора…
Прихильники чистого реалізму заперечуватимуть: "Баба Груня не могла сказати "композитора"". Бо село наше недалечко від Києва. І люди вживають це слово так, як по телевізору: композітор.
Але, по-перше, баба Груня – не рядова баба. Серед баб, оспіваних гумористами різних епох і формацій, вона стоїть на голову вище. Як серед кінодетективів – Штірліц. По-друге, баба Груня не корінна жителька нашого підкиївського села. Перш ніж отаборилася тут. вона об’їздила пів-України. І навіть побувала поза її межами. Але це ще тоді, коли баба була дівкою. Та про це потім. Бо ниньки і бабі Груні, і автору ніколи. Баба Груня поспішає вигнати на пашу свою корову Маню. Автор – показати читачеві свого головного героя.
Запущене подвір’я, заросле різнотрав’ям і різнобур’янням, прийняло в свої патріархальні обійми червоного "Жигуля". Гармонія ультрацивілізації і вічного царства природи.
З-поміж густих лопухів у небо стирчить довгий ніс композитора. І ступня його худої босої лівої ноги, яку він виклав на коліно правої. Її пальцями вирухує якісь загадкові ритми.
Ще один продукт цивілізації, ще одна жертва урбанізації знайшла віддушину у патріархальних лопухах. І впивається ідилією.
– Хазяїн!
Ліва нога впала з правої. З лопухів висунулася голова композитора.
На подвір’ї стояв чоловік. Видно, якийсь сільський чин. Бо, незважаючи на спеку, був у темно-синьому дощовику, під картузом і під рукою тримав теку.
– Ви хазяїн? – спитав голову, що стирчала над лопухами.
Голова відчужено пройшлася поглядом по старенькій перекособоченій дерев’яній хаті, по обчухраному хлівцеві.
– Та ніби я…
– Страхувать майно будете?
Власник голови звівся на ноги. Підійшов до пришельця.
Простягнув руку:
– Курочка. Геннадій Михайлович Курочка.
– Моя хвамілія Рядно! Страхагент…
Господар хвильку подумав:
– Майно, кажете, страхувати? Що ж, можна… Пішли в хату.
Агент розщебетався:
– А мені кажуть: у Марчихи композітор хату купив. Ту, що в спадщину дісталася. Під дачу. Я спочатку не вірив. Кому така руїна потрібна? А потім дивлюся – машина на подвір’ї стоїть…
Розклав на старенькому столі свої папери. Читає:
– Постройки… Імущество… Живность…
– Ну, "постройки", як бачите, ось-ось впадуть. Якщо не вжити екстрених заходів. З "імущества" мені дістався тільки оцей стіл. А "живності" чимало. Є щури, миші, жаби… Це з домашньої. Бо є ще дика. Це їжак Хомко. Приходить щовечора…
Як відбувався сам процес страхування, описувати не будемо. Але агент вийшов з хати такий втомлений, що до хвіртки кривуляв зигзагами. А вихитавши з неї, вздовж вулиці пішов, тримаючись за тини…
* * *
Люня клацала стукалками по гранітній підлозі гуртожитку. Клацала швидко і сердито. Двома пазурами лівої руки тримала листа. Тримала так, ніби лист був наелектризований. І вона боялася торкнутися його пучками. Щоб не вдарило. І не затрусило. Останнім часом Люню часто вдаряло. І часто трусило. Коли вона отримувала листа від матері. Особливо коли на зворотній адресі було написано: "Село Вільхівка".
Слово "село" діяло на Люню як подразник. Тому вона категорично заборонила матері ставити зворотну адресу. Та мати забувалася. І знову ставила.
Хоч Люня і народилася в селі, але від народження його не любила. Тому, як тільки могла, рвала оті нитки, що тягнулися від Вільхівки до її біографії.
Батька свого Люня не пам’ятає. Мати ніколи їй про нього не говорила. А сусіди твердили, нібито Люня узагалі народилася від Святого Духа. І вона вигадала собі батька. Не для того, щоб, як усі діти, мати батька. Вигадала його вже тоді, коли сама ледь не стала матір’ю. Звичайно, не від Святого Духа. Видуманий Люнею "предок" мав ще більше відірвати її від села. І приблизити до Європи. "Батько мій, – ділилася таємниче Люня, – там на дуже відповідальній роботі".
Дратувало Люню ще й те, що в селі усі її звали Клава. Скільки вона не пояснювала:
– Я переписала! Розумієте, переписала своє ім’я.
– Це ти по-вуличному Люня, – їй говорили, – а по паспорту – Клава… Бо хто ж тебе перепише, коли ти ізмалечку так записана.
Кожного не переконаєш. Кожному не розтовкмачиш, що з такими колінами, як у Люні, і з такими очима всю біографію можна переписати. Не те що ім’я…
Отже, в село Люня навідувалася рідко.
Мати писала. Мати просила. Мати заманювала. Даремно.
Тут читач заперечить автору. Мовляв, відступив від реалізму. Сучасна сільська дівчина, яка живе і працює в місті, без села не обходиться. Не так без села, як без "сидора". Оті рятівні клунки, щонеділі везені із рідних осель, допомагають сільськоміським красуням дотримуватися стандартів сучасної моди. Забезпечують їх дерев’яними шкарбанами, вичовганими джинсами. І на кондиційному рівні підтримують те, що хилитається в джинсах.
Автор взяв би на душу великий гріх, якби твердив, що Люня проти "сидорів". Що вона їх категорично відкидає. Або цурається. Про те, як отримувала Люня "сидори", ми ще напишемо. А поки що давайте прочитаємо листа.
Люня приклацала в кімнату. Недбало розірвала конверт. І так само недбало поповзла поглядом по рядках:
"Доню!
Пишу тобі вже четвертого листа. А відповіді нема. Більше року ти не була вдома. А живеш за п’ятдесят кілометрів. Людські діти живуть за тисячі…"
Люню почало трусити. Вона відкинула лист на ліжко. Підійшла до дзеркала. Випнула своє багатство. Розкрила рот. Поколупала пальцем у зубі мудрості. І знову підійшла до листа. Дізнатися, ким і коли мати передасть "сидора".
І раптом її око вихопило з листа слово "композитор". Люня взяла до рук лист:
"…У нас новина. Хату Марчихи, ту, що зосталася після смерті матері, купив якийсь композитор. Під дачу. Каже баба Груня (бо це якраз навпроти неї), приїжджає, залазить у лопухи і спить. Танька Семенякова як побачить, що в дворі стоїть машина, з велосипеда не злазить. Снує туди-сюди поперед воротами. Кажуть, чи то він розлучений, чи ще не жонатий…"
Люня ще раз прочитала це місце. Відклала лист. Тепер уже ніжно і лагідно. Знову підійшла до дзеркала…
* * *
Курочка не закінчував факультету міжнародних відносин. Навіть дворічних дипломатичних курсів. Проте був переконаний, що з сусідами треба жити в злагоді. Бо сусіди – це твоя репутація, твоє здоров’я, а може, й життя.
Звичайно, ті часи, коли сусід сусідові знімав голову за межу чи за курку, минулися. Проте зосталися межі, зосталися кури і зосталися голови. Тому Курочка з перших же днів вирішив встановити чіткі територіальні обриси свого обійстя. Він ходив по городу, по запущеному старенькому саду. Простоював перед присохлою вишнею, перед гнилим стовпчиком паркана. То довго дивився на кропиву. То присідав біля якоїсь комахи. Тоді знову став перед вишнею.
Раптом з-за тину випнувсь деформований капелюх сусіда. За ним висунулося погруддя:
– Що, Михайлович, ізсохла? Щось останнім часом у нас вишня сохне… Мать, клімат…
– Так, клімат неважний, – погодився Курочка. – Особливо вздовж вашої межі. Мабуть, якісь холодні вітри. Ось бачите, все сохне. І груша, і вишня, і навіть шовковиця…
Курочка підійшов до огорожі і простягнув через тин руку:
– Давайте знайомитися, чи що. Клімат кліматом, а сусіди сусідами. Мене звати Геннадій. Геннадій Михайлович.
– А мене Гаврюша, – розплився в масній посмішці сусід, – Гаврило Сильвестрович… Тіки, кажуть, через тин не можна. Щоб не сваритися…
– А ми тин перенесемо. Щоб не сваритися. Отак вздовж межі я вам віддаю два метри подвір’я і городу. Може, й клімат полагіднішає. Може, й вишні не будуть сохнути…
Тут ніби з-під землі виросла жінка Гаврюші. Штовхнула чоловіка під бік:
– Кажи! Чуй, кажи…
Гаврюша несміливо почав:
– Чуй, Михайлович… А може, той… Може, ти віддав би нам всю оцю половину?
Курочка стояв мов укопаний. Наче вдихнув повітря і не може його видихнути. Його витрішкуваті очі ще більше витріщилися.
– А може, й ту половину вам віддати? Другу?
Гаврюша від несподіванки насунув на очі капелюх:
– Дак хата ж… Куди ти її?..
– До Києва… У сквері поставлю… А може, на Хрещатику…
Жінка штовхнула знову Гаврюшу:
– Чоловік шуте. Ти що, не бачиш?
– Чом не бачу, – обурився Гаврюша. – Дак я думаю, мо’ й справді того…
– Того, того. Йди он теля загороди!
І вже її низький тембр гуляв на високих регістрах десь у районі хлівця:
– А щоб ти було здохло!.. А щоб тобі ноги повикручувало! Це ж таки п’ять кущиків клубники потоптало…
Курочка мимохідь подумав, що бідне було б теля, якби, чорт послухав тих прокльонів. І чого тільки жінка у роздратованому стані не може накликати на свою голову.
Гаврюша зник за тином.
Курочка все ще стояв біля тину. Думав, чим в основному людина відрізняється від тварини? Високоорганізованим розумом? Тварина завжди шукає можливості зсунути зайві клопоти із своєї голови. Людина шукає клопотів на свою голову. Придбав собі оту хатину. Придбав сусідів. Ніби там, у Києві, їх бракувало. Шукаєш віддушини, а потрапляєш у задушину.
Тут треба сказати, дорогий читачу, що наш герой у своїх філософських висновках не зовсім мав рацію. Доля людини, на щонайменшому її відтинку, не прямолінійна, як мислення нашого героя. З одного боку, вона ніби дає людині по мармизі. А з іншого – підтримує. Щоб та людина від удару не впала.
Курочка продовжував оглядати своє господарство. Коли до нього підійшов добре збитий парубійко. Простягнув півпудову долоню:
– Здрастуйте, Михайлович! Мене звати Василь. Ваш сусід. Може, щось допомогти?
– Здрастуйте, Василю! – відповів Курочка. І подумав, що ні з ким, крім баби Груні, він не знайомився. А всі його знають.
Лице Василя випромінювало доброту і спокій. І лопухи на подвір’ї для Курочки знову стали найчарівнішими квітами. А обчухрана хата – палацом.
Він посміхнувся:
– Бачите, Василю, якби я знав, з чого починати, то й сказав би, що мені допомогти… Хіба що там у хаті є пляшка. І я її не можу розкоркувати…
Подалися до хати.
За кілька хвилин Василь підійшов до щілини у стіні. Гукнув:
– Вірко! Принеси нам закусити!..
Було за північ. Василь давно пішов. Курочка вмостився на розкладачці. Трохи читав. Трохи думав. Трохи слухав, як попід підлогою гасають миші.
Та ось почулися кроки. До хати, не питаючи дозволу, всунувся якийсь молодик. Пика – як вим’я корови-рекордистки. Тільки без дійок. Від неї несло перегаром.
– Ну, як життя? Ніщо не беспокоїть? – почав тоном генерала.
Курочка ледве стримався.
– А ви хто? Соцький? Чи десяцький? Що серед ночі ходите і опитуєте?
– Я-а-а? – почервоніла ще більше пика. – Ти знаєш, хто я? Я у цій хаті народився.
