Хрещатий яр - Гуменна Докія

Вчора веселилися офіційно, з наказу, крізь сльози, а сьогодні — як Бог на душу послав.

І їде Мар’яна тихими дніпровими водами вгору. Минає ті самі мости, ті самі військові катери, ті самі береги, повні військових таємниць. Що її чекає там, в огнищі війни, на фронті, — бо ж Київ стає фронтом, — вона не питає і не бентежиться цим. Їй піднесено радісно, що наближається до небезпеки, а не тікає від неї.

Що буде з Києвом, те буде й з нею. Поділить із ним лиху й щасливу долю, яку доведеться. І ясно, спокійно, легко їй на душі.

XVI.

Роман Чагир їде в поїзді серед цієї різношерстної і різноплемінної юрби, яко мобілізований. Він кожен раз нагадує собі, що все чоловіче населення Правобережжя від шістнадцятьох до п’ятдесяти років мобілізоване, що він дістає сім карбованців денно, може йти пішки, чи шукати собі якого хоче транспорту. А цей транспорт різноманітними безконечними ешелонами лавою пливе на схід. В документі написано: з’явитися в воєнкомат такий-то, скажімо, Лубні, це може бути через Київ. От він і вишукав собі транспорт. Ї дуть оці з "3ападної", — і він тут.

Забавляється немало. І ніхто не сказав би, дивлячись на цього запорошеного чоловіка, відірваного від рідного кутка, між тридцять п’ятьма та сорок п’ятьма роками, ніхто не вгадав би, як він регочеться у душі, слухаючи щиру розповідь сивої дами. Вона — боса і це дає їй нагоду розповісти свою епопею. Тікає зі Львова. Так тікали, що не встигли нічогісінько взяти, ось бачите, подерлося взуття й боса тепер. Довелося йти багато пішки, бо дорогою машину розбомбило.

— Львівське населення нас страшенно не любило! Стоїш у черзі і чуєш: "Як тільки війна, — ми всіх вас рознесемо на шматки". Як почалося бомбардування, — не пускали нас у бомбосховища. Коли ми відступали, вони сиділи в ресторанах і апльодували. Коли казали їм робити затемнення, вони навмисне розпалювали на вулицях багаття. Боже, як ми боялися! Щодня хтось убитий…

Якби то вона знала, з ким говорить!

— Де він узявся на нашу голову, цей проклятий Гітлер, — лементіла друга, соваючи по набитому вагоні величезну дерев’яну скриню, бо де не поставить, — усе кажуть їй прийняти, дорогу перегороджує. — Щоб йому дихати не дало, щоб він повісився на сухій гіляці! Два тижні возять нас, уже по всіх усюдах обвозили, а додому ніяк доїхати не можна. Де вже тільки я не була! І в Жмеринці, і в П’ятихатках, і в Дніпропетровському, і в Черкасах, — а ніяк у Гребінку не доберуся.

— Щось цінне везете в тій скрині? — цікавиться Чагир.

— Я й сама не знаю, нащо я її везу! — чистосердно призналася жінка. — Отак, дали вагон, я й упхалася, а в скрині само дерево три пуди важить. Дві ковдри й палатка, оце все, що там є. Ой, подивіться за дитиною, я зараз! — знову побігла вона пересувати скриню з проходу.

— Возили-возили нас, — десь чує уривок іншої епопеї Чагир, — два тижні, та замість додому, привезли до якоїсь цегельні. Згружайсь! Усі чоловіки — працювати, а нас із дітьми оце кудись далі везуть.

Напроти сидить якась тихіша. Вона зідхає. Вона теж їде зі Львова, телеграфісткою там працювала. Була на нічній зміні, як почалася війна. Ї хала на машині, розбомбило, все згоріло. Ось одного клунка вихопила.

— А скільки там на дорозі з Житомира валяється речей у полі й ніхто ними не цікавиться. Та що… Дітей кидають на евакопунктах.

— Гей, чия то скриня? Заберіть!

— От, кара Божа!

Власниця трьохпудової скрині знов поклала на полиці дитину й побігла совати свої скарби.

Роман Чагир приглядається до телеграфістки. Може бути, що це дочка вже. Молоде.

— Мені здається, я вас впізнаю, — раптом каже він до неї.

Дівчина здивовано, ні, перелякано поглянула на Романа.

— Ви, часом, не з Тимченків будете?

— Себто... Я …ні… а що? — нарешті протяжливо вимовила.

— Бачите, я тому питаю, що сам я родом звідти. Я шукаю свою сестру й цікавий би знати про її долю. Чи то правда, що її ніби то вивезли на Сибір?..

— Звідки це — звідти? — здивувалася з такого ходу розмови дівчина.

— З Розкішної.

Дівчина зміряла Романа, подумала і все ж заперечливо похитала головою. Ніколи не чула навіть!

— Послухайте! І все ж я вам не вірю... — почав був Роман, але в цю мить щось м’яке бубухнуло йому на коліна, відти скотилося на підлогу і почало верещати.

Гола дитина! З полиці — аж на землю. Всім стало соромно, що стільки їх сидить, а діти, як качани, скочуються не землю. Але дитина верещала тільки з переляку.

Коли всі вже відойкали, Роман спробував ще й пожартувати. Оце як виросте та набереться усякої біди, проклинатиме коліна невідомого, що не дали вбитися немовлям.

— Так ви не з Розкішної? — знову вдався до телеграфістки.

— Чого ви до мене вчепилися? — вибухнула вона. — Ніякої Розкішної я не знаю! Ніяких Тимченків не знаю! Моя мама — вчителька в Києві і зовсім не Тимченко. Я — комсомолка, відряджена в Сталінську область і не маю нічого спільного з тими, яких вивозять на Сибір.

Вона відвернулася.

— Ці гуцули — розбійники, бандити! — розповідає свою епопею пишнотіла, розсипчаста жіночка, що сидить позаду Романа. — Ми жили в Жаб’ю, мій чоловік був там начальником воєнкомату. Ой, як там нам жилося! Які чудесні мали ми меблі, які сервіси, які килими! За безцінь можна було все те дістати. І все пропало! Довелося все-все кидати. Зразу ж гуцули налетіли, дочиста все розграбували! То такі розбійники!

— Не знаю, хто, — до себе бовкнув Роман.

Телеграфістка почула. Зміряла знову підозріло — і одвернулася.

Якби не завдання, він би з нею не так поговорив. Та в потаємному закамарку голови лежить шифр, як дістатися до центру. Він увесь час нагадує Романові: ти — мобілізований, добираєшся до воєнкомату у Лубнях. Там же в Києві треба розшукати якогось Семена Кучерявого. Одного хлопця Кучерявого він колись знав. Але чи це той Кучерявий? Якщо той, то він може щось певне сказати, нарешті, про сестру своєї вчительки. На біду свою не пам’ятає він, чи то був Семен, той кучерявий хлопчина, що тримав коня, як заскочив Роман на хвильку в Богуслав до Гані.

Адреса також дбайливо захована межи бганками найпотаємніших мозкових сфер. Так робить він завжди, ідучи в чуже запілля. Міняти власну зовнішність — його спеціяльність, до неї треба виробити ще от такі комори в голові. Але чи попав він у точку ось тут, чи грубо промахнувся? Ця комсомолка… По тому, як тріпнулися її вії від першого його невинного звертання, він певен що вона — не вона. Та вже остерегається зачіпати більше недотику, вона занадто бурхливо реагує, а це непотрібно в цім рої роздратованих совєтських ос.

XVII

Жінку-жидівку трудно переперти, але Семен Кучерявий цим разом таки поставить по-своєму.

Захотілося їй дачі! Всю весну вуха йому прогризала тією дачею. Одвіз. А на другий день — війна. Листи, телеграми, лементи. Забери, приїзди, боюся! Тут на роботі в науково-дослідному інституті гарячка, треба все пакувати, всі кудись їдуть, а Семенові по жінку треба. Чим, як? Тут прямий інтерес диктує, що треба помогти пакувати інститутське майно, а ти бігай, висолопивши язика, шукай, як до Богуслава дістатися.

Все ж перед від’їздом заскочив у інститут, приховав найкращого фотоапарата, щоб не запакували, не вивезли. Здасться. Може, як перелетить усе, своє власне ательє відкриє, буде з чим починати. Такий апарат коштує немалі гроші.

Поки він бігав за оцими всіма клопотами, два рази приходив якийсь тип і казав, що ще зайде. Та Семенові ніколи чекати, хай прийде, як він повернеться з Богуслава. І хто ж то міг би бути? Кому тепер якісь невідкладні справи в голові?

Плян Кучерявого не такий, як у всіх. Усе летить із Києва, уже й тесть із тещею, хвалити Бога, виїхали, але Кучерявий їхати з Києва отак на галай-балай і не думає. Тут дай, Боже, перетривати, поки червоні відійдуть, коли б, справді, не висадили міста в повітря, а там уже заживемо! Німці навезуть краму, товарів, там у них є заваль всього, за пару років з Києва зробиться лялька, порядок наведуть, нарешті. Господар їде! А ти, дурний, десь тарабанься, з доброго дива. За яким бісом? Тут своя українська держава буде, наші вернуться! Життя почнеться, за яким увесь вік людина мріє. Може ще своїх хлопців побачить…

Коротше — думає Кучерявий усіх перехитрити.

І от Кучерявий, добрий сім’янин, мудрий політик, надумався переперти жінку. Нікуди й сам не поїде, і її не пустить. Так і сказав їй. Вернемося до Києва й чекатимемо там кінця. Як злетимо в повітря, то разом, але це так лякають, бо якби не лякали, то всі захотіли б зостатися, крім партійних вершків. Вже всім осточортіло.

— Це ж Гітлер іде!

Гітлер? У Кучерявого на все є відповідь. Поки до Гітлера, то он ті, що поїхали, швидше пропадуть. Чи далеко ті втічуть, які не мають сто карбованців на склянку молока? А в тебе троє дітей. Хочеш викинути з вікна вагону трупика?

— Всі їдуть.

— Чого? Куди? По що? Усі, такі як ми, лишаються.

Та й справді! Кучерявого колись викинули з роботи, з високої посади, добре ще, що не заслали. Добре, що не розгубився, а згадав, що він — путній фотограф, наплював на їхні посади й живе помаленьку.

— А Гітлером нема чого журитися, самі наші газети пишуть, що йдуть українські націоналісти, а там є багато моїх товаришів. Ти — моя жінка, я вже якось та тебе відгороджу.

— Кажуть, що дуже знущаються передові німецькі частини. Відрізують носи, груди, ґвалтують, закопують живцем.

— Всесвітня брехня! Газети брешуть! Я вже достеменно знаю. В зайнятих місцях нікого й пальцем не зачепили. А приходять — скликають всіх на площу і питають: "Може хто хоче куди виїхати? До родичів? По той бік фронту? Ми даємо транспорт, перепустки".

— Ой, я не вірю…

— То можеш собі не вірити. У Житомирі одна стара жидівка зголосилася, що хоче до Києва, до дітей. А як побачила, що німці нікому нічого не роблять, вона відмовилася. Тоді її примусили силою. Не хочеш з нами — їдь. Але тут треба перше подумати, де дістати машину до Києва.

Нелегко було причепитися, припасуватися до військової машини, що могла б завезти аж у Київ їх двох, речі й троє дітей. Та Кучерявий тепер прибув у силі, у винахідливості, рухливості, меткості. Зовсім же нове життя починається. Головне — перебути переміну. Їм — нема чого боятися. То завмаґи з бебехами і валізами грошей повтікали, а хто любить працю, того й Бог і німці люблять.