Хрещатий яр - Гуменна Докія

От, була нікому непотрібна, звідусюди гнали, а тепер аж перестрівають. Чи може ще й досі Вікторова рука діє?

— Ні, я зостаюся захищати Київ, — терпко відповіла тоді вона, аж профуповноважений скривився й муркнув зневажливо:

— Як знаєте. І от сьогодні вранці цей самий профуповноважений перестрів її на вулиці:

— Я йшов до вас. Ви сьогодні о п'ятій годині виїжджаєте. Будьте готові, з речами приходьте до будинку спеціялістів.

Потаємне сяйво веселости Мар’янине померкло від цих слів. Так, сяйво веселости. Коли досі Мар’яна не усвідомлювала собі, що й з нею щось сталося в ці історичні дні, то в цю мить мішок нудьги знову навалився на неї. То це було розгрішення від довголітньої нудьги? Так, лід нудьги тріснув, тепер льодолом, бурхливі води несуться у нестримному русі десь у вирій. Строкатість, барвистість, різноплощинність і суперечливість усього баченого прогнали сіру одноманітність, де вже все було за пляном та заздалегідь обіжниково передбачено.

Цікавість знаходить собі тепер поживу, о, так! Вже розгублювалася Мар’яна, але ця розгубленість була чомусь весела, радісна.

І от від слів "ви їдете сьогодні" — провалилося все, натомість інша розгубленість опанувала нею. Її нічого не питають, їй наказують! Вона комусь підлягає, хтось вирішує її долю, незримо стежить за нею, вона не вільна собою.

* * *

— І куди, й по що ви їдете?

Це наче сама себе питала Мар’яна. Але погляд, переведений з ніжнозеленого серпика в небі на чужий кошик, нагадав: спитала це Оксана Артемівна там, біля машини вдень. Вона додала тоді:

— Мало ви натерпілися?

Що відказала Мар’яна? Пригнічена, безвільна, вівцеподібна, розтоптана наказом!

— Кудись везуть. Я знаю? І навіть не сказали, куди? — з легким подивом перепитала дружина професора Тополі.

— Навіть не дали зібратися. То ж усі так. Он позавчора вивезли всіх орденоносців, академіків, професорів та письменників, — хіба їм казали куди? Під’їхали машинами й за дві години вже всі виїхали... А ви хіба знаєте — куди?

— Я їду, бо боюся бомб, — певно відповіла Оксана Артемівна. — І я знаю, куди їду.

Мар’яна видивилася на першу спокійну й цілеспрямовану людину. Цю жінку репресованого професора вона знала тільки наглядці, раз щось із нею розмовляла, удвох із Васантою зустріли її колись. А от, ще нічого не говорили — вже порозумілися вони. Жінка ця вгадала біль пригнобленої безвольности й тихо, щоб не почули з сусідних клунків, каже:

— Я з сином їду до Миргороду, до рідні. Там у мене брат, голова колгоспу.

Раптове напруження й спад його, місячний спокійний серп на акварелі неба, з новою силою підняли в Мар’яні ті дні й години, що століттями відділені від цієї хвилини. От і вона звила собі гніздечко над безоднею, хоч яке воно. Гніздечко — кімната, в якій стільки пережито. Гніздечко — мрії і марення про досконалу людину, думи про світобудову. Гніздечко — сплетіння песимізму— оптимізму. І навіть гніздечко — нудьга. І от — літ у безодню.

Справді бо: нікуди не збиралася — і ось замішалася у цю отару. Найкраще не заходити в цю браму, а встати, піти, поки не зовсім смеркло, додому.

А кошик?

Скованість власної волі, підкореність наказові шукають виправдання. Неминуче треба йти, відшукати власницю кошика, віддати. Ні, кошика кинути — й додому.

І хоч думала одне, Мар’яна зробила друге: підвелася, а ноги понесли її в браму.

Нешвидко знайшла вона тих, що від сьогодні мали стати "своїми". Пароплав відійшов, от чому так усі раптом відхлинули. Але Мар'янин бригадир, той що загнав її в евакуацію, потішає, що об одинадцятій годині їм подадуть гарний, добрий пароплав. Коли б не клунки, виглядало б навіть на якусь прогулянку. Ілюзію цю створювало чисте дніпрове повітря, близькість води, чисто вимитий поплавок, вкладені одна в одну довгі стоси верейок від помідорів… Але розмови! Нема пароплавів, це відходить останній. Тих, що вчора навантажилися на баржі, німці збомбардували, потопили. Ті, що виїхали поїздом, стоять другу добу на станції, в розпечених вагонах, невідомо, коли їх вивезуть. В дорозі нема води, за склянку води — п'ять карбованців. Ні, сто карбованців! За літр молока — сто карбованців певна ціна.

Вже й зовсім смеркло, — обіцяного пароплава нема. Мар’яна розглядає інтелігенцію міста Києва. Це ж ті самі, що клялися Сталінові на мітингу, ті самі, що дерлися в браму і хотіли затоптати Мар’яну. Юристи, артисти, журналісти, лікарі, службовці. Диво! Їх, із такими обличчями, як вона та Оксана Артемівна, можна було полічити на пальцях. Це — жидівський Київ.

— Вимітається жидова з Києва, — мурмотіла стиха Тополя, а син її штовхав за це під боки. — Куди вони нас запхали? Он напроти київська річна електростанція. Тільки одну бомбу кинути сюди — пожежа, і ми всі пропали…

І Мар’яна не може з тим погодитися, що Оксана Артемівна пускається на такі репліки серед цього натовпу. Вже вони зійшлися на тому, що ця евакуація — безглуздя, але така неприхованість! Як з такими думками дожити до наших днів? Як швидко злетів з неї напуск радянської льояльности!

Вона лаяла завмагів, їх золото, яке вони тягають за собою у тих важкенних саквояжах та торбинках. Лаяла "все оце, що скоро вже минеться". Кпила з позик на зміцнення обороноспроможности.

Мар’яна вже збирається й собі штовхнути в бік сусідку, щоб хоч тихіше виливала свої почуття, — як раптом плин думок її урвався. Не зрозуміла чому.

Та тому, що гомін людський раптом ущух. Стало тихо, мов порожньо на пристані. Аж тепер помітила Мар’яна, що ніжна аквареля неба згусла, перетворилася в інтенсивну синяву.

Зате в небі невиразно, але наполегливо й рівно гудуть мотори. І не один, а кілька. І яка тепла ніч, яка зоряна, тиха! І як Дніпро плюскотиться об поміст!

Мотори гудуть чимраз дужче. Прошелестіла команда: звільнити поміст, зійти на тверду землю.

Без паніки! Без паніки! — котиться шепіт попід дощаними парканами і поміж складами, засипаними людністю.

Мовчки, тихо, безтілесними тінями почали сунутися на берег. Рівне гудіння наближається. Хтось один натиснув, — і зробилася затичка, з ризиком упасти в воду. Але тиснуться. Розумніші сидять на помості, навіть не рухаються.

Вже літаки над головою, аж допіру загули сирени. І наче навмисне, місячне сяйво все більше й більше заливає пристань.

— Зніміть білу хустку!

— Сховайте свою білу валізу!

— Це вони летять на Крес!

— Зараз будуть бомбити! Просто на нас!

Оксана Артемівна мурмотить:

— О, а я що казала? Пропали!

Як прокотилася, так і ущухла хвиля гомону. Всі вже дивляться на бій. По небі пішли червонозелені стрічки. Ї х рухові акомпаніював чіткий речитатив кулеметів. Все це феєрично гарне, мов не смертельний бій, а святкова забава.

Страх і цікавість. Вони переплелися. Жадного моменту бою не хотіла б Мар’яна випустити з-під уваги, але й не поворухнутися, бо, здавалося, тільки варто їй поворушити пальцем ноги, як бомбардувальник помітить її й скине бомбу просто на неї. Трудне Мар’янине становище ускладнюється тим, що мусить же вона озиратися ще й навколо, — як інші?

Інші, як і вона, злякано попритулювалися до парканів, стін, у тінях позіщулювалися, а витягали голови до неба.

Все це триває яких п’ять хвилин. Потім літаки розлетілися. Київська річна електростанція (Крес) стоїть на місці, пожежа не починається, все ожило, загомоніло, заворушилося, хтось згубився, хтось когось кликав. Здається, щойно всі були в чарівному сні.

— Що, страшно? — десь близько Мар'яни озвалася Оксана Артемівна, ще тримаючи за руку свого Юрка.

Тепер уже й Мар’яні здається, що було більше цікаво, ніж страшно.

— Німці Києва бомбити не будуть, — тихо додала Тополя. І голосно: — Коли б уже як із цього Києва вишпортатися, там хоч бомбити не будуть.

Та вишпортатися з цього причалу в сусідстві з Кресом не так то просто. Одинадцята година не прислала чекаючим юрбам інтелігенції міста Києва пароплава, не було його й о дванадцятій, ні о третій. Дехто вже рихтувався на помості серед своїх клунків спати. Приклад перших наслідували й інші, небавом поміст став ночлігом тих, що ось тут, за кілька хвилин ходу, позалишали комфортабельні постелі. Дехто вже й зимовий одяг витягнув, дехто був зайнятий ділом: мінялися мешканнями з доплатою і без, як повернуться до Києва назад, умовлялися вже нікому іншому не обіцяти. А пароплава нема! Нема його й о шостій ранку.

Примостилася й Мар’яна з Тополями поміж лозовими верейками. По ногах ходять, під боки штовхають, у спину щось муляє, якийсь чіп, чи що? Мазилом потягає. Пригніченість, що постала від недоконання своєї волі — піти додому з-під брами, все більше й більше давить її. Звільнитися може тільки тоді, коли завдасть своє майно на плечі та витеребкається з цієї чужої юрби. Хай тільки розвидниться! Тоді вернеться й ясність духа.

І вже розвиднюється. Мар’яна може кожну хвилину піти геть. Пароплава, сподіваного вчора ввечорі, ще й досі нема, вона може це зробити дуже просто.

Треба тільки підвестися з-за цієї гори верейок, а далі вже само собою піде. Та й лежати так, притулившись до залізної бочки, не дуже то зручно. Але влада масового інстинкту опанувала її, щотільки влилася вона в натовп. Склеїла волю. Щось там кажуть, що більше пароплави вниз не підуть? Вже з Києва не виїхати? От, було б добре!

— Це ще дорога й не починалася, а ми вже вивалялися в поросі, як свині, ніч перебули, як волоцюги, — чує Мар’яна голос із-за верейок.

Одна дума в них. Оксана Артемівна висунула голову:

— Ой, яка в вас пляма, на всю спину!

Де? Так, певно! Цілу ніч Мар’яна терлася об якусь просмолену ганчірку і все дивувалася, звідки то такі пахощі.

Зрештою, вже однаково. Хай ще й пляма на спині буде.

Мар'яна збайдужіла. Вона влипнула в гіпноз. Ця маса сидячих і лежачих тіл на помості серед валіз, клунків, пак, вузлів, верейок, бочок — всмоктувала її. Мар’яна не тільки не могла встати, не могла навіть поворухнути пальцем.

Схід сонця. Можна йти. Мар'яна не йде. Чогось чекає. Заздрить отим дівчатам, що в машинах проїжджають через свіжо полатаний після бомбардування міст. Всі з заступами, їдуть копати окопи, будуть бачити, що далі тут робитиметься. А Мар’яна буде в той час у якійсь сірій кацапській "дєрєвнє", чи приземому, без деревини, робочому "посьолку", стоятиме в черзі з "котьолком" за "кандьором" для біженців.