Хрещатий яр - Гуменна Докія

Влізло кілька — і звідти вже крик: "Тут больше нет места! Сюда нельзя!". А після того вантажаться та й вантажаться ще з годину у цей самий вагон.

Оце тобі й Дніпропетровське! А Слава хвалилася, що доїде до Дніпропетровського, а там зійде, погуляє у місті, Мишка знайде і може й взагалі нікуди не поїде. А тут — з пароплава в поїзд. І цей поїзд як запустить, то не спинятиметься, аж поки не завезуть їх, куди наказано.

І тут так само недалеко міст, і тут так само щодня бомбить, і тут та ж невідрадісна картина панічної втечі. Ще коли машинами, то людське око звикло, машини на те є, щоб возити. Але от гарно вдягнені жінки із клунками на плечах!

Мар’яні від того отарного атакування коробів з-під вугілля й цегли ноги підгинаються та тремтять, корчі у животі. Нізащо вона туди не сяде, нізащо!

— Славо, що мені робити, я захворіла, — жалібно пищить Мар’яна. — Як же я піду в ту кашу? Я там пропаду.

— Роби, як знаєш, — відповідає, не дивлячись у вічі, Слава, та сама Слава, що вчора благала: "Будьмо разом, не кидай мене, допомагатимемо одна одній". Тепер вона каже: — Будь, як хочеш.

Хоч Славі й важко підняти свої речі та лізти в ту кашу, хоч не наважується вона зійти з зовсім порожньої палуби, але Слава знає, що вона зараз це зробить.

А Мар’яна озирається навколо за порятунком. Де та пароплавна служба, що так щиро дивувалася, чого це Мар’яна опинилася між цими. Нікого нема, крім них двох. І що більше в’яне Мар’яна, то більше уникає погляду Слава. І так, не дивлячись у вічі, бере вона свої важкі бебехи та й іде до виходу. Ні слова прощання, ні погляду. Стільки років подруги, разом інститут кінчали, вже ніколи не побачаться — і так розходяться їх береги.

Одна — зберігатися в запілля, друга — у саму пащу подій, у фашистську саламаху. Та що таке, — ще одна згублена дружба? Он матері дітей своїх гублять у цій дорозі, божеволіють.

Зовсім порожня палуба, — а Мар’яна з пароплаву не зійде. Здається їй, як ступить крок, — знову безвільно ноги понесуть до вагонів і весь опір душевних сил їй нічого не допоможе. І за цією ніччю страшною, тут на палубі пережитою, прийдуть нові, ще страшніші. І дивна ця хвороба. Як тільки здумає, що таки піде в ешелон, — всю її трусить. Як певна, що витримає, — міць прибуває.

* * *

Отут цієї ночі — на палубі пароплаву "Шевченко" — виважувала Мар’яна свою долю, вибирала сама, власною волею, своє майбутнє. Отут на просмоленій підлозі, зіщулившись від холоду поруч Слави, не спала вона цілу ніч під глибоким синім золотозірчастим небом. Стояло це небо над головою урочисто, мов храм, а Мар'яна шукала в собі і в ньому відповіді.

Нічим не завинила вона проти радянської влади, вважає себе зразковою громадянкою. Але чому проти волі її кудись везуть? Мар’яна хоче померти у Києві. Мар’яна нічого не має, крім свого хиткого вогника життя. Чому ж і ним не має вона права розпорядитися, як сама знає?

Он Слава безтурботно розляглася на своїх валізах, їй нічого вирішувати, вона спить. А в Мар’яниній тузі за рідною землею, яка вислизає з-під ніг, у гіркому плачі, горі, у напруженому смертельному зударі зчепилися силою накинений плохій вівці обов’язок і власна воля.

Від чого втікає вона? Від мук? Вони вже тепер є. Як вижити цей час і годину, коли вони — мука? Як же ж не послухається наказу — віддалить на деякий час муку туги за батьківщиною, якщо вже вона неминуча. То коли вона неминуча, чому зараз її приймати?

Який глузд в її втіканні? Була в них покидьком, та й за цією ж долею побіжить у запілля? Невже ж тікати зі страху "що скажуть" ? А от: збайдужніти до їх оцінок, робити, що хочеш ти!

Поняття батьківщини, держави, правди, без яких не може існувати людина, в цю хвилину стали цінностями, а не мідною розмінною монетою. Право на щастя, страх смерти, поняття зради, критика розломаної німецькими танками системи і критика грядущої у світлі антифашистської літератури (а яку ж ще читала Мар’яна?) — усе-все йшло на вагу ось цього вчинку, ось цієї хвилини. Все змобілізувала вона, щоб узавтра, чи вже сьогодні, бо сходить сонце, скріпити свою волю і зробити те, чого хоче вона, а не наказ. Тоді розбита, але затята, чужа оцім усім, заснула.

* * *

Тепер Мар’яна тупо дивиться, як набиваються у вагони втікачі. Це ж як сядеш у цей вагон, то десь у Оренбурзі вилізеш. Залізна сила скувала Мар’яну, вона не рухається. Протест проти вагонів сильніший за безвільний транс, він трощить плоху полохливість вівці-бирки.

Одначе, що за крики на нижній палубі? Мар’яна вже давно їх чує, більше не може витримати. Вона перехиляється через поруччя трапу вниз, а до неї, як до порятунку, кидається простоволоса стара селянка.

— Це ви назад цим пароплавом? Скажіть їм... Я не хочу далі їхати!

— Мамо, їдьмо! — слідом за нею вибігло двоє дівчат-підлітків.

— Скажіть їм... чого вони мене мучать? — голосить мати.

— Мамо, їдьмо, — скиглить менша, років чотирнадцятьох.

— Ходімо, чого ви ждете? — лютує старша, років п’ятнадцятьох.

Мати бігає по палубі, скидає з себе клунка, — розгублена, непритомна, втративши пам’ять і тяму. Дочки від неї не відстають і, плачучи, тягнуть її вниз, силою кладуть їй на плечі клунка.

— Ви мені не дочки! Будь ви прокляті! Їдьте!

І знову до занімілої Мар’яни із скаргою:

— Я в Вишеньках хотіла зійти, так вони мене не пустили. Вже два рази силою садять мене сюди, — й тут не пускають! Чого ви вчепилися до мене?

— Гадино, я тобі кажу, їдьмо! — божеволіла в люті старша.

— А чого ж ви на пароплав сідали, як не хотіли? — забула навіть за своє Мар’яна. Вона вже не може цієї сцени стерпіти.

— А як сказали! Я прибиральницею була в Наркомхарчпромі, — сказали зібратися й їхати. А я хіба думала далі, як за своє село?

Та дочки не давали їй говорити. Вони були самі непритомні, шарпали її, тягли за собою, підштовхували, — хоч мати їх і прокляла. Що за страшна сцена!

І може б відбилася мати від напасницьких дочок, та тут наспіла їм підмога. Влетів розлюченим вихорем начальник ешелону. Він, загинаючи триповерховими словами, почав туряти в спину усіх трьох. Мар’яна інстинктовно заскочила за виступ. Комендант за нею.

— Ви чєво прячетесь?

Пропала Мар’яна!

— Тут мої речі! — відразу стала Мар’яна така ж сама безтямна, як і простоволоса селянка.

— Пріказиваю немедленна в ешелон! — в руці в нього блиснув наган.

І хоч той наган наставлений не знати для чого — чи бити, чи стріляти — ще Мар'яна змагається з начальником ешелону. Вона ж йому ще вранці казала, що захворіла, вона ж казала… "Ви мне надєлаєтє дєлов…" — промурмотів тоді він, а вона ще й прилякала дизентерією, якою вона може в вагоні захворіти. Цим "надєлаєтє дєлов" він фактично дозволив її відстати, а тепер що? Вона ж підходила до нього, як він гладив по голівці дитинча й шепотів до нього ніжні слова. Вони ж договорилися…

— Что — доґоворілісь? — оскаженів від останнього її слова начальник і перейшов на дискантові ноти. — Немедленна вон атсюдава! Я тєбя тут прістрєлю!

В супроводі численних матюків утікала Мар’яна з пароплава. Втім, при виході шепнув їй машиніст:

— Сховайтесь десь убік, а потім підійдете!

Начальник ешелону безпам’ятно-звірячо розлючений носився пароплавом, берегом, заганяючи усіх в ешелон, вимахував наганом, лаявся майстерно, — і ще раз попалася йому на очі Мар’яна.

— Хадітє, хадітє! — блиснув він на неї загрозливо.

Мар’яна сховалася десь ще далі в закамарок, їй шкода було цього начальника ешелону. Чи не озвірієш, коли одна частина юрби рветься якнайшвидше влізти у вагони, а другої ніяк не можна загнати? Він має наказ, — щоб ніхто не смів відстати чи вернутися, а тут одна "договорюється", друга лається, що вона їхала тільки до Дніпропетровського, а він її з наганом примушував у вагон сідати, третя плаче, що їй до матері за кілька кілометрів ось, — він її ногою вдарив, — четверта вже з самого вагону вискочила…

Ой, утікай звідси, Мар’яно!

Та вона вже тепер не та стала. Де й корчі в шлунку поділися, де й стопудове залізо з ніг звалилося! Як радісно утікати!

Та буда, куди вона утікла, була не що, як пароплавна каса. Між людьми ти наче голка, вже тому лютому не впадеш у око. Диво, ще й квитки кудись продаються.

Чи вертатиметься до Києва пароплав? Ніхто не знає. Може піде вниз до Херсону, може вгору, тільки до Черкас. В Київ в'їзд уже замкнений. Дико дивляться на того, хто до Києва хоче. Всі з нього тікають.

Все ж є й такі. Дід-жид у кожусі і з клунком — син у нього директор заводу. Він — відряджений. І все ж до Києва квитків не дають. Але до Кременчука таки взяла Мар’яна. Звідти добереться до Миргороду, таки судилося його побачити. Гаразд, тепер із квитком може чекати пароплава хоч і добу.

Таки судилося Мар'яні вертатися тим самим пароплавом. Вчора — спантеличена, перелякана отара, клунки, тиснява, бруд, знаменита всесоюзна черга за сотнею грамів ковбаси, дві години стоїш і їси, замість ковбаси, злобу обивателів, "прилатування", хитрощі, сварку. Від того все в душі спаскудиться, хочеться абикуди, тільки щоб не серед цих.

Сьогодні пароплав — плавуча санаторія. Свіжовимитий, звідусіль виступило сяйво білости, — де воно вчора було? Людей дещо мало, але всі — один одному приятель. Спокійні, доброзичливі, милі. В інший світ Мар'яна увійшла. Де гурт, там співають, грають у шахи. Он компанія не то трактористів, не то активістів, сидить на білих ослонах. Вони їдуть із "Западної", "мали там завдання", скрізь об'їздили, а тепер вертаються додому. З ними якийсь Абраша. Він усе вміє робити, — так каже. Він — також колгоспник.

— А твій батько що робив у колгоспі? Мабуть, продавав смердючий квас?

— Ти дурний! — на це відповідає Абраша.

— Так ти ще дурним називаєш? Шкода, якби знав, не дав би тобі своїх черевиків.

— Ми такі хлопці: добродушні, але й злі, — попередив другий. — Якби це на самоті, то ми б тобі так дали...

Спокійна, певна в собі сила.

А вчора на цьому самому місці артисти концерт давали. Таким чином, Мар’яна довідалася, що ці, які влазили поза чергою, на головах карабкалися поперед інших, вони — артисти. Співи, скетчі, деклямація, — трохи ніби запізнілий репертуар, все про переможний вступ червоної армії в Західню Україну. Культурна радянська інтелігенція ідеологічно витримано гаяла час. Вітер підвівав коротеньку спідничку співачки, тієї самої, що не пустила чоловіка-українця вернутися, і показував публіці вилиняле фіялкове трико.

Та то було вчора, а це сьогодні.