Хрещатий яр - Гуменна Докія

— Як же це я її вхопила? Ну, й ну! Оце то втікла! Я думала, що за Київ виїдемо, то й забудемо, що то — війна.

— Вчора увесь час бомбардували всі мости на Дніпрі. Куди ви?

— Там мої речі на палубі.

— Нікому ваші речі тепер не потрібні. Ось під'їжджаємо до мосту, зараз налетять...

Виразний шум моторів. Ніхто не сумнівається — німецькі. Щось гуркає, щось розривається, десь стріляють зенітки. За п’ять хвилин усе вже тихо, ідилічно. Зрештою, пора звикнути до цих щоп’ятихвилинних сполохів.

Почали звикати й до незвичайного Дніпра. На мирних водах, серед піщаних кіс і лозових зарослів раз-у-раз випливали військові катери, замасковані гіллям. Все насторожилося, наїжачилося, кожну хвилину ладне озватися пострілами. По зарослях раз-у-раз перебігали вогники світлових сигналів, а шпигуномани на палубі запевняли вже, що то німцям допомагають диверсанти.

Почали звикати одне до одного. Знайомитись. Розповідати свої історії. Не було нікого без історії. Не було нікого, щоб не розгубив сім’ї.

— Моя дочка з онуками виїхала раніш. Чи знайду я її в Дніпропетровському?

— А мій чоловік зостався в Києві, я теж хотіла ще не їхати, але мені сказали, що це — остання змога. Питаєте, чому чоловік не їхав? Е, він там на спеціяльній роботі…

— Мамо, я вернуся! Я не хочу їхати!

— Нікуди ти не вернешся. Сиди, слухай старших!

— Чи знайде нас батько? Він на фронті, не знає, що ми виїхали.

— Що нас чекає? Кажуть, у поїздах пошесть. Старих батьків кидають помирати на станціях, а самі бояться відстати від ешелона.

Мар’яна дивиться на ці зажурені, прибиті страхом невідомости обличчя й не вірить. Невже це ті самі озвірілі, що отарою тиснулися в пароплав, у браму? Це не вони!

— Їдемо в гості до Джамбула, — жартує Мар’янин бригадир. Наш ешелон направляють до Актюбінська.

— А я чув — до Куйбишева.

— Ні, ось останні відомості: в Саратовську область.

Ніхто не знає, куди везуть. Але все це цікавить Мар’яну вже лише з погляду кольоритности евакуації. Ще година, ще пів — і вона вже поза ешелоном.

Вже знесли до виходу речі. Вже Кременчук. Вже прощається Мар’яна із Славою. З нею одною їй тільки й шкода розставатися, у Слави такий тоскний вираз на обличчі.

— Прощаймося, Славо! Мабуть, вже ніколи не побачимося…

— Не роби цього, Мар’яно! Будемо разом держатися! — жалісливо просить Слава. — Як же мені самій бути серед цих?..

— То сходьмо разом! — благає Мар'яна, — Може як повернемося до Києва, може Мишко там тебе чекає?

Слава похнюплено мовчить. Ще недавно вона жартувала, що це їй видається, ніби екскурсія, а в Дніпропетровському вона напевно зійде, як захочеться їй. Та підходить бригадир Мар’янин, Слава похнюплено мовчить. І йому каже на все добре Мар’яна.

— Як? — з інтонацією, що дереться догори, до найвищої ноти, здивувався бригадир. — То ви не їдете з нами? От тобі й маєш!

Мар’яна дуже зніяковіла. Мар’яна відчула, що винна, що зловлено її на ганебному вчинкові. Він же так сердечно її вмовляє!

— Подумайте тільки, яку страшну дурницю ви робите! Я вам дуже не радив би відриватися від колективу. В такий час? Десь пропадете одна. Ось у Дніпропетровському наздоженемо всіх наших, за вас подбають, приїдемо на місце, станете на роботу…

От, який ласкавий, наче це не він забракував її сценарія і так пихасто колись випровадив із свого кабінету. Виявляється, він знає навіть, що її звуть Мар’яною!

Але вона розгубилася, розгубилася! Не має грошей, не має з собою чого їсти, — але хіба це рація? Справді, яка її рація? Знову навалилася та сила накидуваної на неї чужої волі і знову Мар’яна не може їй опертися. Вже зупиняється пароплав, вже Тополі завдають собі на плечі клунки, а в Мар’яни позаду стоїть думка, що цей представник партійного комітету витлумачить її вчинок, як зраду. "Німців хочете?" — немов говорив своїми проникливими й ласкавими інтонаціями бригадир.

— Я... так, я… — белькотала Мар’яна. — У мене в селі тут рідня, я до них... у Миргород…

— Воля ваша! Даю вам п’ять хвилин на обдумування. — Останні слова звучать сухо, офіційно, шорстко — ба, наказово.

П’яти хвилин навіть забагато. Треба або брати в руки наплечника, або залишитися. Публіка товпиться біля виходу, Оксана Артемівна вже йде мостиком.

Не дозволяють! "Даю вам п’ять хвилин на міркування", — хоч і з приємною міною, але з сталевими нотками. От Слава, яка доскоцька, та й то їде. Аж пищить, а слухає їх! Невідомо, чим закінчиться це все. А якщо зараз наказу не виконає Мар’яна — не жить тоді їй, не просити собі ласки. І так вона — ізгой, а тоді зовсім зітруть з лиця землі.

Коротко: як сьогодні не тікати на схід, то треба бути готовою до втечі на захід. І повинна це вирішити Мар’яна швидше, як за п’ять хвилин.

За коротку мить зазнала вона незліченні світи переживань. От вона в якомусь Куйбишеві, чи Актюбінську і всі ці, з якими їде, і цей бригадир, і Слава. І слова цього бригадира на мітингу: "Товариші! Всі ті, хто тут із нами, — справді вірні сини соціалістичної батьківщини, нашої сонячної України (звичайно, говориться це російською мовою). Прийшов час на ділі показати, що ми — незламні твердокам’яні більшовики. І ми це показали. Ми готові терпіти всілякі злидні, голод і холод, але не зостатися під фашистською п’ятою. Все найкраще — тут із нами. Залишилися лише буржуазні покидьки, прихвостні фашизму, розкладений елемент, бандити, всі ті що завжди гальмували наше гігантське соціялістичне будівництво. Нам не жаль, що їх нема з нами, нам доводиться радіти, що вони зняли свої маски і не засмічують наші монолітно згуртовані ряди". Це — парадні слова. Вона, Мар’яна, сидить, почуває себе "безпартійною більшовичкою" в "монолітно згуртованих рядах", а настрій у неї ще зранку зіпсований, гнилий, як осіння погода. Вона три години мокла в черзі за пшоняним кандьором, що роздають біженцям. Вона знає, що цей бригадир і всі ці парадні промовці харчуються в закритій їдальні, носять з таємного закритого розподільника нівроку собі пайки. Вони живуть не в бараках на нарах, як Мар'яна, а мають у місті прекрасно обставлені "квартирки" в новобудовах.

Отак воно стало все увіч перед очима. Вся сіра, убога, фальшива і нудна радянська дійсність. В кожному місті й містечку — вулиця Леніна і його простягнута рука на площі, в кожному селі — колгосп імени Сталіна і канцелярія із плякатами, засидженими мухами; в кожній їдальні — одне й те ж меню, в кожнім підприємстві — "догнать і перегнать", "виполніть і перевиполніть". Від такої безперспективности й нудоти найкращий порятунок — під німецькі бомби.

Мало вона цієї нудоти надихалася? До одуру! Чи варто для такого майбутнього жити?

Ні, як тікати, то вже краще на захід! Хоч побачити — від чого нас так відгороджуть.

Так от же Мар’яна не через п’ять хвилин, а через п’ять секунд відповідає бригадирові, як муштрований солдат:

— Лишаюся з вами.

— Правильно! — з найвищими інтонаціями потряс ентузіястично руку Мар'яні бригадир. — І не думайте більше відставати від нас, бо буде лихо!

Він значущо підніс догори пальця.

Пароплав уже відчалює від Кременчука. Стріляють зенітки, гуде небо бомбардувальниками, щось вибухає. Чи вони вже за мостом, чи ще тільки перед ним?

І навіть не попрощалася Мар’яна з доброю людиною, яка хотіла їй добра.

XIV.

Мирон і Льоля працюють, аж курить.

— Мамо, виглянь там у вікно, чи ніхто не йде! Боже, скільки землі, треба ж її якось винести… — бідкається Льоля.

— Увечорі винесемо, — відповідає Мирон із ями.

— Може я зараз трохи?

— Але де ти будеш викидати? Побачать же… Догадаються.

— Я вчора розкидала по дорозі. Непомітно.

Мирон трудиться в поті чола. Яма під підлогою в кухні уже досить велика, йому по пояс. Та нема ось куди подіти землі. Льоля хоче виносити зараз, але вдень, як правило, вони не виносять, щоб не догадалися сусіди. То ж із льохом затримка.

Щиру свою працю Мирон підкріплює такими міркуваннями впівголос:

— Чого це нам невідмінно триматися з москалями? Само ж вчення Інтернаціоналу ставить нарівні всі нації. І як вибирати, то хоч хазяїна хорошого, а не такого, що палить і все винищує.

— Та… вони вже досить нажилися, — відказує й Льоля. — Он той Копелев, Галя розказувала, так набрався на звільненні Західньої, що на двадцять років вистачило б. Казала вона, — як почув, що війна, то буквально головою об стіну бився. Купив воза, пару коней, спакувався й поїхав. А тут ще незліченні багатства зосталися. Щось там і Галині перепало, а вона вже, здається, вмочила туди свою ручку…

— Ховайтеся, хтось іде! — вбігає у кухню мама.

Женя й Мирон моментально зникли в шафі, а Льолі ще нема місця. Та тривога цим разом фальшива. То хтось шукає двірника. Сховані вилізли й робота закипіла далі.

Завдання їх не легке. Мирон вважається в армії, але сидить удома. Женя має бути зібрана, щоб вирушити з комсомольською бригадою похідним порядком із Києва, але її ніколи нема вдома, коли приносять повістку з’явитися до райкому комсомолу. Льолю "управдомша" вже кілька разів призначала на окопи. То ж вважалося, що в мешканні нікого нема, воно замкнене, всі виїхали. Мама може піти в цей час по хліб, коли хто стукає з повісткою.

Значно легше буде виховатися, коли вже, нарешті, викопають вони льох. Тоді — ніяка сила.

Ніяка сила їх із Києва не викурить. Хай там палять хліб, розбивають і нищать машини, хай викидають тонни цукру в Дніпро, бочки бензини та спирту, хай сам Київ злетить у повітря, як нахваляються оці з Протиповітряної Оборони, хай головою об стіну б’ються, — що то їх у льоху, у спасенному чеканні нової влади, обходитиме? Аби тільки перебути, витримати, а там почнеться, нарешті, нове життя.

— То ж яка сила йде! — знову підпомогає Льоля. — А наші... Показали себе!

— Найперше ми сховаємо сюди радіо. Пошукай-но, Женю, там є така залізна коробочка, ми туди покладемо мій партквиток і тут десь його прикопаємо. Шкода рвати, може ще колись на щось здасться. Клади сюди й свій комсомольський. І профспілчанський.

— Їйбогу, здається, Галина йде! До нас, — вбігає знову мама.

— Нікого нема вдома! — геніяльно-блискавично вирішує Мирон. Навіть і Галина не повинна знати таємниці льоху.

XV.

Оце тобі й Дніпропетровське!

Пароплав майже спорожнів. Тоскними очима дивляться Слава та Мар’яна з палуби на огидну сцену. Майже під самий пароплав подано ще не виметені з-під вугілля та цегли вантажні вагони-плятформи, — і вже біля них б’ються, хто перший улізе.