Хрещатий яр - Гуменна Докія

Пам'ятайте ж, — ми зустрінемось у вільній, незалежній У країні.

— Дай, Боже!

Максим — вільна людина. Може йти додому. До речі, додому ще не може, бо Київ у облозі. Та Васильків у німецьких руках. Падіння Києва — справа кількох днів.

XXI.

Якби не перетинали вулиць барикади, якби не оці протитанкові перегорожі, злютовані з рейок павуки, то Київ нагадував би ті старовинні гравюри, що Мар’яна колись бачила в історичному музеї на Олександрівській. Кучерявий, в зелені, з прозорим повітрям, з далекими перспективами, химерними краєвидами. На вулицях дуже мало людей, це всі ті, що зважилися зостатися, вони нікуди не поспішають. Адже ніяких установ у Києві нема, заводів, фабрик теж. Тихо, незвично, покинуто. Моторошно!

Це почуття моторошности війнуло на Мар'яну, що тільки ступила вона на Дарницький міст, вертаючись із своєї евакуації. Трамваї не ходили, над містом дзижчав літак, назустріч ішли групи із такими ж клунками, яв і в неї, виходили рештки. Рожеве надвечір’я прийняло в свої обійми мандрівницю, що жадає небезпек. Двісті східців угору до Аскольдової Могили, — і вже Мар’яна спочиває, приглядається до мальовничої групи.

Серед кущів та під розкидистими деревами, милуючись на чернігівські ліси в далекому задніпрянському небосхилі, сиділи на траві троє мобілізованих і заводили патефона. А куди поспішати? Але поруч, за п’ять хвилин ходу вище на Московській, ішов загін ополченців-дружинників і видавав із себе різного темпу та мотиву спів. Друга хвиля моторошности війнула від цього покинутого міста.

І оце почуття близької небезпеки, страху — що буде узавтра, яке майбутнє прийде до Києва? — підносить Мар'яну на легких крилах. Вона наче ширяє над безоднею. Це ж і є та атмосфера, якої так багато років жадала її знудьгована душа. Не певність, не спокій, не м’яка перина лінивого дозвілля, не відпочинок неділі, а оцей колький, бючкий дух великих подій, історичної хвилини, зламу. Там на палубі плакала вона доти, аж затялася вирватися з обіймів запілля, з кліщів уготованоїїй нудьги й безпеки. Як же мучилася вона в Миргороді без цих п’янких хвилин київської моторошної павзи, поміж панікою п’ятиста тисяч киян та наступаючими невідомими подіями.

Вдома застала вона листівку від Ребе. Просить: "Зайди з двірником у моє мешкання, там забери харчі: масло, цукор, гриби". Благає: "Візьми на столі альбом із фотографіями, листи від рідних, рукописи. Сховай, переховай".

Якщо зможе вона. Всі покинуті будинки під охороною, всі покинуті мешкання під пльомбою.

Мар’яна бродить по мало-мало не втраченому Києву, вдихає це повітря, якого ніде інше нема. Ні з ким їй говорити, та говорити самій і не треба, всі теми з пошептів уже голосно гуляють на вулицях. Ще і ще не перестають дивуватися із збанкротованої обороноспроможності! червоної армії. Як це сталося, що замість "Берлінского направлєнія" радянське інформбюро подає "Васільковскоє направлєніє"? Яка це сила жене наші армії, на які ми стільки позик віддали державі, відриваючи від свого голодного рота? Як і завжди, коли все стає складним і незрозумілим, розбуявся народній фольклор.

Розповідали про незчисленні колони німців, які, хвиля за хвилею, наступають. Ї х січуть, одні падають, а слідом за ними нові безстрашні йдуть. І передові частини — це їх партійці. Не так, як наші комуністи, що перші повтікали, позашивалися в запілля, у інтендантства полізли. Німці ідуть вперед, — казали другі, — бо всім їм перед наступом дають впорскування, щоб не пам’ятали себе. Вони всі морфіністи і кокаїністи. Он збили німецького літака, а там сидів безногий пілот, прив’язаний. У них дівчата шістнадцятилітні — пілотки. Ото, що на Козлівській посипалися бомби, — того літака підбили. Там сиділа дівчина й плакала, що вона помилилася, вона мала завдання спустити бомби в воду. А де наші літаки? А де наша оборона?

Достоменно знали про воєнні хитрощі німців і глупоту нашого військового командування. Фальшиві аеродроми: німці два дні будували з дикти, а наші цілий день бомбардували, поруч же стоїть цілісінький замаскований справжній. Диктові танки, що їх німці ставлять, аби відвести увагу від справжніх, таких, що зариваються самі у землю. У них — малі, зграбні танкетки, а наші танки величезні й неповороткі.

А ота під водою, під Дніпром, фортеця на Жуковому острові, що два роки секретно будувалася. Там же вже сидять німці. І залити їх водою не можна, так зроблено.

Вигадували все, що хотіли, чутки носилися найрізноманітніші. Хто хотів побачити німців якнайшвидше, той розказував хвалебні. Хто не хотів їх бачити, чи може вдавав на всяк випадок, — вичитані з газет, себто лайливі. Ніхто тільки не знав, як же справді поводяться німці на захопленій території.

Київ жив своєрідним неповторним життям, — безгосподарного, бездержавного міста. Погасали зв'язки із владою, — вже вільно дихали груди. Розв’язувалися у всіх язики, — тепер можна все, що думаєш, говорити. Можна критикувати всю вчорашню брехню, добровільно — примусові позики, суд за десять хвилин спізнення, лаяти тих, що нищать і топлять у Дніпрі народне, нами запрацьоване, добро та голосно питати на вулиці, чого це ці "клаповухі" не йдуть на фронт, а тут із барикадами граються, "Нехай Іван?"

Ходить Мар’яна по мало-мало не втраченому Києву, серед "їжаків", чи "зірок", чи "павуків" залізних. Вернулася в цей наїжачений Київ, наче курча під крило квочки, але от іде по перетятих мішками з піском і землею вулицях, звернула на кручі, дивиться на блакитне полотнище Дніпра й не знає, — що ж із собою робити? Чує оце все, а говорити нема з ким. То говорить із собою.

Доходить до Петрівської алеї, — а чого це будинки тут без вікон? Порожньо, як скрізь. Ще кілька кроків — нема будинків, розвалені… Люди риються в грузах, вигрібають свої лахи з-під руїн, шукають трупів. Ще два кроки — нема одної стіни в кімнаті, там сидить на канапі чоловік, читає газету, на столі — обід. Зовсім по-мирному.

Тут же стоять бабусі, пояснюють священне писання. Таємничо нашіптують: "Не журіться, все буде добре, як колись було". Бабусі чекають німців.

І знову Мар’яні млосно на душі. З ким же це вона, з цими порохнявими бабусями? І вона прагне, щоб було, "як колись"? Ні, ясно сказала вона вже собі, що повинна бути із своїм народом, — як народ. Народ же це не ті, що утікають із бебехами й скринями срібла-золота, а ті, що не кидають своєї землі, хай які іспити перед ними стоять. Тоді й сила прибуває, коли певна в вірності свого шляху. Але чи це — "як колись"?

Колишньому — нема вороття. Це вчорашнє, повне фальшу та брехні на кожному кроці, також для неї вже колишнє. Стіна впала. Що за стіною? Ось що хоче знати Мар’яна. І не жде вона нічого доброго від фашизму, але хоче його на своїй шкурі випробувати, а не на віру прийняти з брехливих звідомлень радянського інформбюро, будучи сама за тисячу кілометрів. Що ж, Мар’яна — в центрі боротьби двох партій. Ідеї одної ясні й світлі, милі Мар’яні, але чому від практики вони гаснуть, до чого б тільки та практика не доторкнулася?

Друга партія несе на вістрях нерівність, аристократів і рабів, расову теорію, видуману для пригноблення меншістю усього світу. Від природи даровані людям однакові права. Народ, якого часткою є й Мар’яна, непричетний до цих вигадок, він вічний, під різними назвами, а все незнищимий. І народня мудрість; "Неправдою світ пройдеш, а назад не вернешся", "правда і в огні не горить, і в воді не тоне", — це й Мар’янині гасла, бо без них не може жити, не хоче просто. Ніколи не опанує вона й не хоче опановувати науку брехні.

І перед цими трісками над Дніпром питає себе всоте Мар'яна. Що повинна робити тепер? Бігти за одними? Рватися до других? Ні те, ні те. Вона хоче йти своїм шляшком. От такою "мрійницею" без однодумців, як їх нема, самітницею без партії, як нема партії чесних. Вона осмілюється заперечувати тезу, розбуялу за останні роки: "Не було ніколи правди й не буде", "як будеш правдою йти, то ніколи нічого не доб’єшся", А Мар’яна хоче тільки чесних людей, вона кричить: "Де вони?". Їй кажуть: "Ти — мрійниця! Тактика й політика — ось теперішні основи". Ні, не хоче вона для цього тікати в "уфімську" нірку. Яке їх право на Мар’яну? Стіна впала! Мар’яна вільна вибирати собі долю. Лиху, — так доброї однаково ж нема.

На небі патрулює літак, київський серпень на кручах обволікає Мар’яну владною ніжністю, вона ще раз, уже з площі, дивиться вниз на тріски руїн, на спокійну розлогість Задніпрянщини, каже собі:

"Що буде, те буде! Сімох смертей не буває, одної не минути. Чи там десь у Челябінську, чи під такими трісками, чи в застінках партій… Мені певно, цікаво бути в Києві, не відділяти своєї долі від долі Києва. А там — що буде…"

XXII.

Гнат Загнибіда, учитель із Пущі-Водиці, востаннє кинув оком на затишок своєї кімнати і дбайливо замкнув двері. Щось казало йому, що він уже не побачить цієї бібліотеки, цих гравюр, роками дбайливо збираних. Не вернеться відлюдність Пущі. Не запустить він уже більше клинка асирійської борідки. Щеміло щось у душі, але вийшов на вулицю — і наче вирвав із серця вчорашнє.

Починається якесь нове життя.

Мобілізований, сім карбованців добових, марш пішим порядком до якогось пункту на Лівобережжі. Ніяких сентиментів.

Разом з іншими мобілізованими йде весь час понад Дніпром петлями, польовими дорогами. Вже дійшли й до баришпільського аеродрому, стали на водопій, а тут німецькі бомбардувальники, засипали все бомбами. Розбіглися, хто куди бачив. Недалеко від Гната розірвалася бомба, його кинуло об паркан, оглушило, засліпило очі. Добре, що паркан елястичний, із тоненьких диктових дощечок, його відкинуло назад. Поранило руку. Так він і йде далі, з рукою на перев’язі.

Може це йому поможе? Їхніх сусідів, попередній загін, наділили рушницями і ненавчених послали під танки. Так вони там і полягли.

Німці бомблять усе. От чогось поле взялися бомбити. Луплять і луплять по полукіпках. Чи не потрапляють у станцію, що он збоку, метрів за двісті? Чи що? І бомбили доти, доки не зайнялося все поле, всі полукіпки, поки не розверзлася величезна яма, — з підземним бензиносховищем. Найбільше дивувалися ті, що їх полукіпки горіли. Як же так? Орали, косили, — і не знали, що під землею десять тисяч тонн бензини? Горіло цілу ніч.

Вже їх загін за п'ятдесят кілометрів, а все ще присвічують їм спалахи із Баришполя.