Щоб світився вогник - Гончар Олесь
Може, тому, що був без галош і не хотів наслідити по чистеньких сухих килимцях кімнати? Але хай би не боявся, хай "би йшов...
А то навіть рідко й дивиться в цей бік, якось ніби уникає розпаленого погляду хворої.
Покрутився у своєму блискучому дощовику, потоптався, мов чужий, біли порога і вже зібрався йти.
— Може, хоч чайку поп'єш? — втираючись білим фартухом, звернулась до Вовика боцманша.— 3 медком, га?
і,,. — Ні, спасибі, Євдокіє Пилипівно. Спішу. Рейс! л т— Не забудьте ж мене захопити потім,— нагадала млікарка,
— Вас? Забути? — посміхнувся Вовик. І, звертаючись до Євдокії Пилипівни, пояснив: — Ксана Василівна зостанеться у вас до вечора... Зайдемо по неї, коли будемо повертатись у порт,
— Хоча б, сипку, негода не розігралася... Як ви тоді й пристанете?
— Ми — не пристанемо? Та хай тут хоч горами верне!..
Лікарка взяла в Марії термометр.
— Скільки? — поцікавився Вовик з порога.
— Тридцять вісім і вісім...
— О, це не так страшно. Кріпись, Маріє! Ти ж у нас молодчина!
І, війнувши капюшоном плаща, зник за дверима. Останні його слова, його усмішка помітно збадьорили хвору. їй стало ніби легше.
— Я така вам вдячна, Ксано,— щиро зізналась вона, коли мати, відлучившись на кухню, незабаром залишила їх у кімнаті віч-на-віч.— Мені аж незручно за цю недоречну простуду... Стільки зайвого клопоту і вам, і... всім.
— О, що ви, Маріє,— заспокоїла хвору лікарка.— Це, зрештою, наш обов'язок.
— Обов'язок обов'язком, але ж сюди...
— Правда, без звички воно трохи бере острах: глянеш — море таке неспокійне! — одначе за це вже дякуйте відчайдушному нашому капітанові... Навряд чи хто інший зважився б зараз на такому суденці та в такий рейс!..
— Ні, рибалки ще всі в морі,— з'являючись на порозі, сказала боцманша.— Ви хотіли мити руки? Вода готова.
— От спасибі.
Ксана встала і, цокаючи каблучками, попрямувала на кухню. Марія задивилась їй вслід: які коси! Мабуть, якби розпустила їх, була б зовсім схожа на оту русалку, витатуйовану у Вовика на грудях.
Ксана щиро зворушила Марію своєю увагою, своїм прибуттям в такий день на острів. Силу обов'язку Марія знає по собі, але, крім цього, тут, видно, було й бажання, бо якби таки Ксана не захотіла, то знайшла б десяток різних причин, і сам товариш Гопкало її не присилував би. Сама ж каже, що до моря незвична, що море для неї страшне...
З кухні Ксана повернулась умита, освіжена і, підсунувши стілець, знову спокійно сіла коло хворої. Марія мимоволі порівнювала себе з молодою лікаркою, дивилась на неї й на себе мовби збоку, Вовиковими очима... Одна сидить, розпустившись, мов квітка, свіжа, здорова, спокійна, сповнена усвідомлення своєї краси, а друга коцюрбиться поруч неї на дивані зовсім незавидна, з розпашілим вилицюватим обличчям і грубуватими від фізичної роботи руками... Такими бачив їх щойно Вовик, такими поніс у своїй уяві десь у відкрите море...
Для молодої лікарки Марія, видно, була приємною й цікавою пацієнткою. Охоче й довірливо приймала поради, не кривлячись, пила порошки, терпляче витримала перший укол. Тільки надто засоромилась при цьому, відвернувшись до стіни, коли сталеве жало шприца ввігналось їй у тіло.
— Яке у вас тіло пругке та міцне,— прихвалювала Ксана.— Ви, мабуть, спортсменка?
— У нас тут усі спортсмени,..
— І витримка ваша мене радує... Директорша каже, що я ще не набила руку, грубо роблю уколи, а ви, бач, зовсім легко витримуєте...
— Я й не таке б витримала,— стинаючи зуби від болю, призналась Марія,— аби тільки швидше позбутись цієї хвороби... Враз щоб, одним ударом!..
— Температура потроху спадає,— відзначила Згодом лікарка,— думаю, за тиждень встанете на ноги.
— За тиждень? Що ви, Ксана? Мені вже сьогодні на вечір треба бути на ногах!
— На вечір? — посміхнулася Ксана.— Побачення у вас, Маріє, чи що?
— Ні, просто мушу... На мені ж маяк!
Євдокія Пилипівна, пораючись на кухні, весь час прислухалась до неголосних розмов лікарки з Марією, і пожвавілий доньчин голос лунав для неї, мов най-миліша музика. Дівчині, видно, й справді йшлося на краще. І хоч причину цьому боцманша вбачала не стільки в лікарчиних уколах та порошках, скільки в своїх цілющих травах та натираннях, одначе це не заважало їй виказувати молодій лікарці всіляку шану та гостинність. Горою вже височіли перед Ксаиою і смажена риба, і пироги, і пампушки з медом, а боцманша все підкладала й підкладала свіжини із своїх невичерпних резервів. Нічого не жаль, аби тільки лікарка вигнала з доньки кляту оту простуду, що вона її набігала вночі, вискакуючи, розпалена, від грубки на стужу до маяка.
Взаємини між Ксаною і Марією дедалі помітно теп-лішали, інтимнішали. Біленький пластмасовий голуб миру, як тільки Марія мала необережність похвалити його, одразу ж перепурхнув із Ксаниних грудей иа Маріїні груди.
— Хай це буде на знак того, що ви мені подобаєтесь, Маріє...
Море, вируючи за вікном, вже, видно, пришумілося лікарці, і вона все менше звертала на нього увагу. З явним зацікавленням розглядала розвішані на стінах знімки острова, що їх, приїжджаючи у відпустку, зробив ще позаторік Марії брат Антон.
— У вас тут влітку, мабуть, дуже гарно,— сказала Ксана, милуючись любительськими краєвидами степу.— Ото ж усе ваш степ?
— Наш,— з легким сумом відповіла Марія.
— У вас тут, кажуть, і пляжі чудові, й різна дичина водиться?
— Водяться навіть олені... Вже й оленята є.
— На те літо обов'язково приїду сюди! А може, ще вдасться і заводських дітей сюди вивезти, табір на ціле літо організуємо... Я сама з радістю згодилась би тут працювати!
— Чому ж, приїжджайте, Ксано... Правда, в нас теж буває... нелегко.
— А я труднощів не боюсь. Іноді так хочеться чогось героїчного, подвиг який-небудь вчинити! Ось ви тут одна світите на все море, я просто заздрю вам, Маріє! У вашій роботі стільки романтики!
— А у вашій хіба нема?
— Що моя... Он у газетах ви читали днями? Молодий хірург в умовах простої сільської лікарні успішно зробив операцію серця... Може, це навіть сьогорічний випускник, може, навіть з нашого інституту — хіба їх усіх запам'ятаєш?.. А я?
— Ви теж своє діло робите...
— Не кажіть, Маріє. Мені ще нікого не доводилось рятувати...
Рибалки наші від хвороб вмирати не люблять,— весело кинув з кухні котрийсь із мотористів, що саме всідалися там обідати.— В рибалки доля така: або живе до ста літ, або зовсім з моря не вертається!.. Ксана, стишивши голос, знову загомоніла до Марії.
— Скажіть, у вас тут бували випадки, щоб взимку крижину з людьми заносило в море?
— Торік було, але все кінчилось щасливо: льотчик на другий же день розшукав і їх потім швидко зняли...
— Ви не подумайте, Маріє, що я просто так жадібна до подвигу, з одного лише честолюбства,— заговорила згодом Ксана, мовби виправдуючись перед Марією.— Хіба не природно прагнути до цього в наш героїчний час? Он і брат ваш зараз, може, десь в полярну ніч летить під айсбергами, над торосистим морем... Хіба це не привабливо? Не заради себе, не заради тільки власної слави, а просто іноді хочеться до кінця випробувати свою силу, своє вміння, свою витримку! Вовчик сьогодні казав, що я трималась на морг чудово, хоч гойдало нас, Маріє, ой-ой-ой як!
Ксана раптом дрібно, як від лоскоту, засміялася, а Марія стала прислухатися до розмови на кухні: мотористи про щось голосно засперечались там з матір'ю.
— Будь я на вашому місці, Пилипівно, я йому не те що меду — морського жабуриння б не дав! — збуджено говорив Грицько, і Марія догадалась, що мова йде про Вовика.— Браконьєром був, браконьєром і залишився!
— Іншим разом треба втришия гнати його звідси! — гаряче вигукнув Паша.
Лікарка, принишкнувши, теж стала прислухатись до гомону мотористів.
— Якби ще він тільки по птицях був браконьєром,— почувся звідти розважливий, сердитий голос Дьоми.— А то він і серед людей такий: в самому своєму житті браконьєр, в усіх своїх почуттях...
Ксана раптом схопилася з місця, глянула на Марію тривожно, розгублено:
—: Як це можна бути браконьєром у житті? Марія густо почервоніла, аж сльози виступили, заблищали їй в очах.
XII
Надвечір дощ перестав, але різко похолодало. Розбирався вітер. З першими сутінками мотористи засвітили маяк, і Дьома зайшов доповісти про це Марі'і^
— Маяк засвічено, все в порядку.
— Хто несе вахту?
— Паша.
— Скажи йому, хай одягнеться тепліше, а то ще й його прохопить... Дуже похолодало?
— Крупа пролітає.
— Цього ще нам... Гаразд, іди.
Дьома вийшов, і дівчата, лишившись удвох у теплій посутенілій кімнаті, мовби причаїлись обидві, сторожко прислухаючись, як розгулюється надворі негода. Море шуміло дедалі дужче й дужче.
Після денної розмови Ксана трохи примеркла для Марії, яка уявляла її собі не зовсім такою... Що Ксана рветься до подвигу, це, звісно, добре, але чи не занадто вже піклується при цьому про свою власну особу? Он Рая-товстушка, що пішла після школи в кар'єри, могла б і справді вважати свій вчинок вартим подвигу, але таке їй, мабуть, і на думку не спадає, день крізь день добуває із своїми подружками-робітницями отой нелегкий черепашник, робить своє діло скромно, без галасу, як і всі інші трудівники... А в Ксани якось виходить так, що ніби шукає вона подвигу заради подвигу, здається, була б не проти, щоб і рибалок частіше заносило на крижинах у море, аби тільки вона мала потім нагоду рятувати їх, обмерзлих, опухлих від голоду... Такого подвигу Марія не хотіла б.
В кімнаті все густішали сутінки.
— Може, вам лампу засвітити? — запитала з кухні мати.
,-г-и Поки що не треба,— відповіла Ксана за обох.— Я люблю іноді посидіти отак в напівсутіні,— тихо зізналась вона, вслухаючись, як вітер гуркоче дахом.— Які у вас тут вітри, Маріє... Жах І
— Ви боїтесь, що не потрапите сьогодні на материк?
— Я не за себе... Я могла б і у вас заночувати. Марія розуміла її настрій. "Не за себе, а за нього, за
Вовика..." Це було цілком природно. Марія і сама була зараз думками з ним.
— Не бійтесь, Ксано. Море ще не таке страшне, як здається в сутінках.
— Реве он як!
— Ні, я по шуму хвиль чую: всього кілька балів... При такому штормі судна ще вільніше пристають.
— Але ж ніч заходить!
— Маяк працює... Він пристане.
І після деякої мовчанки Марія, стримуючи хвилювання, запитала зміненим, наче не своїм голосом:
— Скажіть, Ксано...
