Щоб світився вогник - Гончар Олесь
Есть!
— Ти мені менше єськай, а більше службу свою пильнуй,— сказав наприкінці боцман.— Не сподобалась мені твоя сьогоднішня філософія, особливо те, що ти про Жовту косу пасталакав: вилазку за дрохвами... на такому катері!
— Та не вдалося ж!
— Ох, шануйся, капітане! Моряк ти путящий, по морю ходиш упевнено, але мушу тебе зі всією серйозністю застерегти: не звихнись! Споганити судно мого імені, перетворити його на якусь браконьєрську посудину я не дозволю нікому, зрозумів?
— Що ви, Омеляне Прохоровичу! Ми й самі зацікавлені, щоб марку нашу тримати...
—г Марку, марку,— невдоволено перебив капітана боцман.— Ти все своє життя тримай на висоті, а не саму лише марку. Я в твої літа, хлопче, вже повною душею народові служив... Не про пустощі та розваги думав, а інтервентів трощив, аж пір'я з них летіло!..
— Ну, з вами нам не рівнятись,— всміхнувся Вовик трохи іронічно.— Ви ж у нас герой!
Старий, не помітивши іронії, вдоволено засопів: таке визнання, видно, було йому до душі.
Коли процедура оглядин нарешті закінчилась, боцман зійшов на берег, і капітан дав прощальний гудок.
— Бувай, Марійко! — гукнув він дівчині, що стояла на березі.— Світи ж мені тут вечорами... Світитимеш?
— Світитиму,— відповіла дівчина зніяковіло, і густі рум'янці плямами виступили їй на щоках.
Пішов "Боцман Лелека". Ліг курсом на північ, на далекий берег материка. Дедалі дрібнішою ставала на капітанському містку струнка юнацька постать у кашкеті й кітелі.
Марія все стояла на причалі, мовчки проводжаючи катер очима. Потім, мовби схаменувшись, оглянулась і помітила, що біля неї нема вже нікого. Мати клопоталась біля будинку, перемиваючи посуд, батько з хлопцями перетягував балони на склад.
Дівчина зітхнула. Одна стоїть між двома блакитними стихіями — між небом і морем...
"Світи!.." Тільки їй оце й зостається, що світити...
Як тут тихо, пустельно після гомінкого міста. Чаїними лапками помережано чистий сліпучий пісок, незграбна тінь маяка непорушно лежить на пагорку... Поправляючи розтріпане вітром волосся, дівчина перевела погляд на маяк і застигла в непорушності, наче помітила його вперше. Вразила її гігантська споруда маяка. Міцно врісши підпорами в пагорок, він височів просто над нею, суворий, загадково мовчазний, обернутий лицем до відкритого моря.
II
Наступного дня, перш ніж допустити дочку до виконання її обов'язків, боцман не без старечого лукавства взявся в присутності обслуги старанно екзаменувати свою підлеглу, задаючи їй всякі досить каверзні загадки. Старий любив час від часу вступати в такий герць з молоддю, де на його боці була сила начальницького становища і мудрий життєвий досвід, а на боці опонента лише юний запал та свіжі, щойно почерпнуті з книжок знання.
Марія також не уникала цього випробування.
Сам старий сидів на ґанку, широко розставивши ноги, а вона стояла перед ним, намагаючись приховати за зовнішньою веселістю своє майже школярське хвилювання. Вже з півгодини боцман, явно тішачись своїми перевагами, уперто ганяв дівчину по бар'єрах морської сигналізації, по хащах добре відомих йому морських звичаїв та правил. На самий кінець приберіг своє улюблене запитання:
— Ось ти, Маріє, пройшла курс, приймаєш службу... Технік маяка — це, я тобі скажу, посада... А чи добре ж ти вникла в саму суты маяка, чи відомо тобі, яка єсть для всіх нас перша, щонайголовніша заповідь?
Запитання, видно, трохи спантеличило дівчину.
— Ну яка ж... Щоб апаратура була в порядку... Щоб працювала безвідмовно...
— Еге-ге! — вигукнув боцман, обвівши всіх присутніх веселим переможним поглядом.— Апаратура, номенклатура... Це, дочко, не те, що мете...
І вже з серйозним, навіть дещо урочистим виразом на обличчі повагом вказав рукою вгору, на маяк:
— Щоб вогник отам всю ніч світився... Оце золоте наше правило. Для нього живемо.
— Так я ж це й хотіла сказати! — аж просяяла Марія.— Саме, щоб вогник...
— Хотіла, та не зуміла,— перебив дівчину боцман.— Починаєш від апаратури танцювати, а треба починати завжди від нього, від нашого вогника... Зійшло сонце — •виключай, сіло сонце — світи... Чим хочеш, як хочеш, а світи! Бо гріш ціна буде всій нашій метушні, коли він уночі отам погасне... Так-то.
Боцман повагом став розправляти вуса, знову веселіючи на виду. Помітно було, що, незважаючи на окремі Маріїні промахи, в цілому він залишився вдоволений наслідками перевірки.
— Бачу, недаром ти хліб їла на курсах,— звернувся він до Марії після паузи,— Практики малувато, практика буде, а теорії нахапалися стільки, що, може, навіть аж забагато як для одного та при тім ще дівочого лоба... Зайвий вантаж теж ні до чого, тільки осадку дає...
— Вчення за спиною не носити,— вступилась за дочку Євдокія Пилипівна, чистячи поблизу свіжу рибу і прислухаючись до розмови.
— Ти, стара, своє там роби,— кинув боцман і після коротких роздумів тут же оголосив мотористам, що з завтрашнього дня Марія Омелянівна (так він вперше назвав дочку) провадитиме з обслугою маяка регулярні заняття, на яких мусять бути всі, крім вахтового.
— І тобі, стара,— гукнув він дружині,— на час занять наказую закривати камбуз.
— Про які це ви заняття? — з'явившись на порозі і солодко потягаючись, поцікавився Паша-моторист. Після нічної вахти він тільки-но прокинувся. Новий техмінімум чи на предмет чого?
— На предмет того, щоб ви менше боки пролежували та не позіхали цілими днями,— відрізав йому боцман.— По дві норми спите, позапухали, як ведмеді, а спитай вас, то чи глибоко знаєте ви механіку маяка, саму його силу? Техмінімум! Не техмінімум, а техмаксимум! Всі чули? І щоб свідомо вникали, вам же потім все це в полегкість піде... На що вже я ось старий, а й то інтерес бере... Ви ж тільки подумайте собі: отакий маленький вогник, свічечка якась, а видніється на стонадцять миль! Звідки в ньому сила така?
Паша насмішкувато ззирнувся з хлопцями, що неподалік розвішували на пакіллі ще мокрий невід.
— Оптика, Омеляне Прохоровичу!
— Оптика!.. А ти вникни в ту оптику, докопайся до самого дна, тоді краще й берегтимеш її. Не здивуєшся вже, навіщо це боцман вимагає, щоб всю оптику,— навіть у ясний день,— та брали в чохли!..
— Інструкція, Омеляне Прохоровичу!
— Сам ти інструкція!
— Якщо не хочуть, то я не нав'язуюсь,— з образою в голосі звернулась Марія до батька.— Я тут не лекторка...
— А твої оті конспекти? — стурбовано втрутилася мати.— Півчемодана самих тільки конспектів привезла! Хіба ж такому добру пилюкою припадати?
— Конспекти я для себе везла.
— Науки нема тільки для себе,— вигукнув у запалі старий.— 3 тобою на курсах морочились, тепер сама поморочся, будь ласка, з іншими. Хвалилася ж, що назубок знаєш маяки всіх систем, які тільки є на світі...
— Це цікаво,— загомоніли хлопці.— Почути про маяки різних морів та океанів...
— Та ще з уст такої лекторки!
— Вірно, візьми просвіти нас, Марусино... чи то пак Маріє Омелянівно!..
— Тільки в мене без жартів,— попередила дівчина присутніх.— Бо так, аби лиш, я не стану.
Незабаром про все це в червоному кутку уже висів на дошці наказ. Мав таку слабкість боцман: не вдоволь-няючись усними настановами, любив принагідно пускати в світ ще й писані накази по маяку, над крутим стилем яких мотористи потішалися потім цілими днями.
— Потрапила і ти, Маріє, в літопис,— жартували хлопці.— Не втерпів-таки, увічнив тебе старий...
З новими своїми обов'язками Марія освоїлася швидко. Апаратура була їй добре знайома, трималася в належному стані і особливого клопоту дівчині не завдавала. Непогано почувала себе Марія і в ролі керівника затіяного батьком "техмаксимуму". Щодня після сніданку Омелян Прохорович збирав свою команду в червоному кутку, і дівчина годину чи дві ревно ділилася з товаришами тим, що сама здобула на курсах. Іноді батько, правда, мало-помалу відтирав її і брався втлумачувати хлопцям своє, торкаючись при цьому не лише правил морської сигналізації, а й складностей міжнародної політики, неминуче з'їжджаючи з неї на гре-ків-окупантів, від яких він у 19-му році героїчно боронив узбережжя материка і навіть оцей маяк.
Вдень, коли не було якоїсь нагальної роботи на маяку, боцман вирушав з хлопцями в глибину острова косити очерет, заготовляти для маяка паливо на зиму.
Туди вирушають разом, а на маяк повертаються поодинці. Першим суне зі степу боцман, втомлений, з опущеними плечима, мов той полководець без війська. Дружина зустрічає його жартівливим докором:
— Де ж ти, боцмане, команду свою розгубив?
— Той у нору, а той угору... Не бійся, вечеряти посходяться всі.
Марія добре знає, як треба розуміти оте батькове "в нору та вгору". В нору — це Грицько, старший з мотористів, який недавно одружився у рибальському селищі і зараз, звісно, завернув туди, до молодої дружини та тещі. Вгору — це Дьома Коронай, що відчайдушно захоплюється спортом, мріє взяти участь у майбутніх Олімпійських іграх і в цей час, мабуть, саме робить "сонце" на турніку біля клубу під захоплені вигуки рибальської малечі. А якби хто запитав боцмана про третього з мотористів, Пашу, то його координати на цей момент старий, безнадійно махнувши рукою, визначив би так:
— Пішов... Пропав... За метеликами в заповіднику ганяється...
І для Марії це також було б зрозуміло без зайвих пояснень: ганяється, звичайно, не сам, а в парі з молодою лаборанткою.
Так минали дні.
Легко освоївшись із своїми обов'язками, Марія, однак, досі не могла подолати в собі відчуття, що їй усе ще чогось бракує на острові. Міста, міських вражень та міського товариства? Але ж вона сама прагнула на маяк, готувалась саме до такого життя, що було для неї повите романтикою з дитинства! То яких же її сподівань не справдив Чаїний, чому відчуття якоїсь неповноти і навіть тісноти час від часу обіймало її серед цих світлих, залитих сонцем просторів?
Пригадувався дівчині один випадок. Невдовзі після війни привезли в заповідник оленя й оленицю на акліматизацію. Деякий час тримали їх у загорожі, вели якісь там спостереження, а потім відкрили ворота й пустили обох на волю, в природні умови. Зірвавшись з місця, олені одним духом облетіли по кругу весь острів, обігнули його понад самим морем і, промчавши так близько двадцяти кілометрів, захекані, тремтячі, повернулися незабаром в ту саму загорожу на старе місце.
