Щоб світився вогник - Гончар Олесь
Мовби захмелівши раптом, з болісно перекошеним обличчям згріб її своїми ручищами і гнув, пригортав до себе в якомусь несамовитому відчаї.
— Ти збожеволів, ДьомоИ
— Маріє! Маріє!..—-шепотів він у нестямі, насуваючись на дівчину обличчям, як сліпий.— Доки ти мене мучитимеш!.. З тим ти не так... той, мабуть, цілував уже сьогодні...
Вигнувшись, напружившись з усіх сил, дівчина нарешті випорснула з-під Дьоминих рук. Розтріпана, задихана, відскочила вбік, стала, поправляючи волосся. Лице їй пашіло щирим гнівом.
— Цілував, ну то й що? — викрикнула вона, почуваючи, що Вовиків поцілунок ще й досі горить їй на вустах.— Цілував і цілуватиме.
Дьома закрив обличчя руками.
— А ти не лізь,— уже спокійніше промовила дівчина.— Скажи спасибі, що туфлем оцим не дістала: явився б на маяк міченим!
Не було вже оленів на далекому горбку, наче й не стояли вони там ніколи. Чи шугнули в очерет, чи майнули десь по острову оглядати своє дивовижне степове царство, водночас і просторе, і замкнуте звідусіль непереходимою морською блакиттю. Може, тільки в найсуворіші зими (боїться таких зим директор заповідника), коли мороз скує море, вирвуться олені на велику волю, подадуться навпростець через море, куди очі стоять: чи в Крим, чи на Кубань...
Доведеться, може, тоді й Марії добуватися до милого по льоду через замерзле море: без криголама Вовик на маяк не проб'ється!
...Знову йшли стежкою. Тепер Марія шуміла спідничкою попереду, а Дьома, опустивши свої широкі плечі, понуро плентався за нею.
Гасне степ. Спадає спека. Тиша навколо. Тільки море перепліскується вічним своїм плескотом і двоє крокують стежкою, наче одне тікає від іншого.
Коли вони підходили до маяка, знайомий вогник угорі вже світився.
VIII
Спочатку Марія, обурена вчинком Дьоми, збиралася розповісти про це маячанам, але, уявивши, скільки насмішок посипалось би на бідолашного олімпійця за незграбне його женихання, вирішила перемовчати. Досить з нього, що й так упіймав облизня, для чого завдавати хлопцеві ще нових мук? Та й за віщо, зрештою? За отой нестримний вибух хай грубої, стихійної, але щирої пристрасті? Ні, краще змовчати, хай це залишиться між ними.
Так і жили після цього: зовні, на роботі — мовби близькі, а насправді — дальші зараз одне від одного, ніж будь-коли.
Дьома більше не тривожив дівчину своїм нерозді-леним, загнаним вглиб почуттям. Став серйозним, замкнувся в собі і тільки ще впертіше, з якимось похмурим натхненням тягав по всьому берегу свої гирі, вибехку-ючи ними величезні ями в піску.
Від боцманші, звісно, не приховалося, що між Дьо-мою і Марією пробігла якась кішка, одначе на її прискіпування дочка тільки здивовано знизувала плечима:
— Звідки ви взяли, мамо? Яка кішка? Та між нами не те що кішка, хай олень з оленихою проскочать, і то не посварять.
Євдокія Пилипівна нічого не розуміла. Почувала, що молодята виходять з-під її нагляду, проте зарадити нічим не могла: не знаєш, з якого боку до них і зайти...
Марія тепер лягала і вставала з думкою про нього, про свого далекого капітана. Не балувала доля дівчину частими зустрічами з милим. Тільки й бачила його, що в морі, коли "Боцман Лелека" іноді проходив мимо на Керч. Щоправда, бачити Вовика на відстані для Марії, здається, було не менш принадним, аніж зблизька. Пропливаючи стороною, далеко в морі, він, юний її капітан, був для неї якимось особливо звабливим, недосяжним, повитим чарівною таємничістю. Вже було в ньому повною повністю все, що хотілось би дівчині бачити, вже пропливав перед нею такий, яким щоразу його малювала на самоті щедра дівоча уява... Мов довгожданий витязь, з'являвся з моря на сяючому своєму паруснику і знову зникав за морською далеччю в ореолі її власних дівочих мрій.
Одного разу Марії вдалося відпроситися в батька на материк. Назбиралося всяких господарських справ, треба було когось посилати з ними в райцентр, і боцман, хоча й не без скрипу, змушений був дати дівчині візу на виїзд. Доки й у море не відплила, все боялася Марія, що батько передумає і заверне її назад, здогадавшись, що не так справи, як жагуча надія на побачення невідступно жене її в далекий порт.
Добувалась на материк рибальським парусником. Вітер був попутний, білий напнутий парус летів уперед з легкістю птиці, і Марія почувала все більше хвилювання.
Містечко швидко наближалося, виростало на очах. Он видно вже порт, корпуси рибзаводу, елеватор... Вище, здіймаючись терасами, блищать на сонці рибальські мазанки, темніють акації міського парку, а на самім узвишші, обернута лицем до моря, красується школа-десятирічка, біліє колонами, мов грецький Парфенон... Там училась Марія, зовсім ніби недавно вийшла звідти з атестатом зрілості у життя, як і оці молоді хлопці-рибалки, що повертаються на берег притомлені, мовчазні після безсонної ночі... Ще наче вчора безтурботно гасали по шкільному подвір'ю та смикали Марію за кісники, а зараз повиростали, упевнено розгорнули свій високий, трудовий, напнутий вітром парус...
За якусь годину Марія була вже в порту. З радісним трепетом серця ступила на берег: здавалося, що от-от, З першого ж кроку, звідкись окликне її Вовик, хоча вона добре знала, що Вовик зараз у рейсі — вранці "Боцман Лелека" пройшов мимо маяка курсом на південь. Повернутись він має десь аж надвечір, а до того Марії може лише вчуватися Вовиків голос із-за кожного рогу, із-за кожної фіранки відчинених на вулицю вікон.
Гуркотіли по бруку підводи, стукіт стояв у майстернях, розпеченим каменем пашіла на дівчину вузенька покручена вуличка, якою вона повільно підіймалась нагору, до центру. Після просторої тиші Чаїного містечко оглушувало Марію своїм гуркотом, палило куряв-ною задухою, але сьогодні навіть це було їй приємним.
Все тут таке близьке і рідне... В роки революції батько був серед перших, хто встановлював тут Радянську владу, а набагато пізніше і сама вона, Марія, носила з шкільними подругами воду під оці жилаві, просолені морськими вітрами акації... А отам, біля районного Будинку культури, вона вперше побачила найпри-мітнішого з усіх, тоді ще не знайомого їй Вовика-капі-тана... Де він зараз? Чи встигне до вечора повернутись?
Ніякої твердої домовленості про зустріч у них не було, проте Марію це непокоїло найменше: вона знає, де їй шукати свого капітана. Якщо не в порту, то: в парку, на танцях, де він неминуче буває вечорами...
Хоча до вечора було ще далеко, все ж Марія, щоб розв'язати собі руки, вирішила зайнятися справами негайно. Обійшла магазини, купила все необхідне, потім побувала в Товаристві Червоного Хреста — здала внески, зібрані з маячан. Решту дня — найпекучішу спеку — перебула в гостинній хаті своїх родйчів-рибалок, у яких збиралася й ночувати.
Розмовляючи з тіткою, Марія раз у раз нетрепляче позиркувала у вікно, а коли десь після шостої з'явився на обрії знайомий силует '"Боцмана Лелеки", схопилась, просяяна і, підбігши до дзеркала, стала нашвидку чепуритись.
Вовика зустріла біля портового пивного ларка. Оточений приятелями, стояв веселий, з кухлем пінявого пива в руці.
— Привіт, Марійко! — сказав, загледівши дівчину, ніби не дуже й вражений її появою тут, ніби інакше не могло й бути.— Хочеш пивка?
На пиво Марія не спокусилась, відмахнулась від нього і, відкликавши Вовика вбік, тільки й устигла з ним домовитись, що за годину зустрінуться в парку.
Була вона трохи ображена, що Вовик зустрів її без ентузіазму, але тут же сама стала й виправдувати його. Не міг же він на людях хапати її в обійми! Може, це якраз і добре, що він уміє так володіти собою... ї що пиво смокче з приятелями — теж не якийсь там гріх: в порту звичні до цього...
В парк Марія прийшла раніше за свого моряка. Тут уже було багато молоді. Принаряджені після роботи дівчата, матроси, молоді рибалки — всі вони почували себе тут господарями становища. Сміх, жарти, знайомства... Одні товпляться до каси кінотеатру, інші цілими косяками ходять по хрускітливих, мовби оновлених алеях, недавно посиланих свіжим світло-рожевим черепашником. На лавах попід низькорослими сріблястими маслинами сидять заміжні жінки з своїми чоловіками, ждуть, певно, початку першого сеансу в кіно, сьогодні йде "Ніч у Венеції".
Серед публіки то тут, то там попадались знайомі Марії хлопці й дівчата, з якими вона вчилася в одній школі або так десь зустрічалася. Вони на ходу віталися до Марії і, бачачи, що вона когось жде, делікатно проходили далі, однак по їхніх блискучих збуджених поглядах дівчина вгадувала, що вони й самі вже закохані або готові закохатися!
Крутячись поблизу вхідної арки, щоб не пропустити Вовика, Марія несподівано зіткнулась зі своєю колишньою вчителькою — викладачкою мови й літератури. Висока, уже зовсім сива, як і завжди, спираючись на ціпочок,, Ганна Панасівна, злегка накульгуючи, ішла по алеї з якимсь гордовитим суворим виглядом, прямувала до виходу.
— Ганно Панасівно! —радісно кликнула її Марія.— Ви мене вже не хочете впізнавати? Здрастуйте...
— О, Лелека?! — зупинилася вчителька.— Здрастуй... Ти звідки тут?
— У справах була та й сюди завернула... А ви що, вже додому?
— Додому... у мене режим...
Вони стали осторонь біля куща тамариску, обидві раді цій зустрічі.
У школі дівчата були закохані в Ганну Панасівну. Здавалось би, як і всі старі діви, мусила б вона бути злющою, дехто із сторонніх нерідко й справді вважав її такою, приймаючи в ній зовнішню сухість за вияв душевної черствості. І, може, лише вихованці Ганни Панасівни доконечно знали, скільки таїться за цією суворою зовнішньою гордовитістю справжньої доброти, яке глибоке зацікавлення подальшою долею кожного невгасимо живе в цій людині. Марія не мала сумніву, що Ганна Панасівна й зараз оце придибала в парк для того, щоб, відпочиваючи душею, з почуттям заслужених гордощів полюбуватись оцими юнаками та дівчатами, які ще вчора сиділи в неї за партами, а сьогодні відважно ходять на морські промисли, працюють на рибзаводі та в установах.
— Отже, ти тепер світилкою на маяку,— усміхаючись сказала Ганна Панасівна, і Марії сподобалось, що вона назвала її "світилкою".— Романтична й справді благородна професія...
. — На долю не скаржусь, Ганно Панасівно.
— Але стривай! — вчителька, мружачись, пильно заглянула дівчині ,в, вічі, мовби намагаючись проникнути їй поглядом в душу.— Ти якась неспокійна, Маріє, чимось збентежена...
