Щоб світився вогник - Гончар Олесь
Марія заніміла від щастя. Ждала. Хай далеко "Боцман Лелека", хай ледь видніється на містку знайома юнацька постать, але капітан помітить її й звідти, капітан мусить бути зірким! Чекай, він зараз візьме в руку мегафон, і стелячись по морю, долине до неї звідти оте миле, плавне, як вальс:
— Я-а-а... я-а-а... я-а-а...
Наче гукатиме саме оте сяюче море, саме Маріїне щастя.
Жде вся, аж бринить в напруженому чеканні. Але чомусь не з'являється в його руці мегафон, не гукає дівчину море. Ось капітан, видно, кимось окликнутий, ворухнувся, зробив крок і раптом... обернувся до Марії спиною!
Дівчина зів'яла на місці. Чула, що ноги їй підкосились, і, ніби потопаючи, цупко вхопилася за кріплення маяка своїми маленькими, замащеними мазутом руками.
В чім річ? Не помітити її він не міг, стояла на самій вежі маяка із своєю невгасимою любов'ю. Не подав гудка, не озвавсь,— обернувся спиною, пройшов стороною... Що б це значило? Як це розуміти?
Не була Марія від природи ні мстивою, ні жорстокою, але зараз, обпалена мстивим почуттям, готова була на все, якби могла — бурю накликала б, щоб миттю збуруішлося море, розбушувалося б штормом та загнало збайдужілого "Боцмана Лелеку", сюди, в затишні, рятівні бухти Чаїного! Хай би отут шукав він собі порятунку, безсердечний, до болю жаданий її капітан!..
Але не розігралося море, не розбушувалось двана-дцятибальним. Минув дівчину, даленіє "Боцман Лелека", розоравши сяюче море, і лише хвиля, зрушена ним, повільно, неохоче наближається до берега. —
Докотилась, засичала на пекучім піску, згасла... ;
З важким серцем Марія взялася знову за роботу.
XI
Мабуть, і справді помілкішало море, бо все далі проходив після цього "Боцман Лелека", кожен раз огинаючи маяк стороною. Вже й мисливський сезон відкрився, можна було бити перелітну птицю по узбережжю, а Вовик на острові усе не з'являвсь. І світильний газ, замість нього, приправив на маяк інший катер, бо нібито "Боцман Лелека" саме стояв у цей час на ремонті.
Так зійшло й літо.
З першим подихом осені опустів Чаїний, нікого вже не приваблював своїми чистими пляжами та буйною розкішшю степу. На пляжах купинням зачорніли викинуті прибоєм морські водорості. Вітри гуляли в степу, що лежав тепер бурий, вилинялий, як пустеля, під важкими осінніми хмарами. Одну по одній повивозили колгоспи на материк свої пасіки, роз'їжджались студентки ботанічки, помітно поменшало й птиць: порозлітались...
Непривітно, тоскно стає на Чаїному восени. Днями й ночами стугонять вітри, реве море, хлюпаючи в самі вікна боцманової цитаделі солоними бризками розбитих пінявих бурунів. За густими туманами навіть з вишки маяка Марії не видно було вже ні Кримської стрілки, ні веселої з білими колонами школи на далекім березі материка. Затягло твій Парфенон непроглядною млою, нудна, сіра мжичка сіється над морем...
В один із таких днів Марія вперше залишилась старшою на маяку. Батько був у від'їзді — його викликали в управління на якийсь інструктаж,— і, відправляючись на материк, старий всі свої обов'язки переклав на дочку.
— Ти ж тут, Маріє, гляди,— попередив Омелян Прохорович на прощання.— Хочеш — читай, хочеш — гуляй, а щоб вогник мені світився.
Відповідальність не злякала дівчину. Служба проста і добре знайома, колектив — дружний, балони з світильним газом — повні. А що море в неспокої, що ночі в напрузі, то чи їй до цього звикати?
Просто і впевнено взялася Марія за батьківське кермо.
Ось тільки мати непокоїлась за неї, не стільки, власне, за неї, скільки за хлопців, щоб вони не розледащіли при Маріїному старшинуванні та щоб не здумали часом нехтувати своїми обов'язками по службі.
Одначе мотористи, видно, й самі добре розуміли напруженість моменту і хоча й тримались перед Марією, як і раніше, досить вільно, але розпорядження її кидались виконувати з півслова.
Весь день Марія була на ногах.
— Ляж перепочинь,— радила їй мати,— іще попереду ніч...
Але дівчина відмахнулась від умовлянь:
— Мене вистачить. З моря котив туман.
Проклинають осінні тумани моряки, ненавидять їх і маячани. Оця густа сива повзуча мла, чим її зупиниш, яким вогнем просвітиш? Застеляє собою все, поглинає острів, змикається округ тебе холодним, липким, непроглядним хмаровинням. Наскрізь просякає вахтовим одяг, в'їдається до самого тіла, і навіть у приміщенні все стає вологим, як у льоху.
Сива тьма, тьма і тьма, куди не глянь. Аж моторошно стає від сигнальних гудків засліплених суден, що все частіше перегукуються в тумані, від тривожного тутукання звукових маяків, що невтомно працюють десь на кримському березі. Флот у морі, і все йому поставлено на службу.
Надвечір знявся вітер, розметав туман, але море не стало від цього привітнішим: тьмяно-сталеве на колір, освітлене холодним світлом осені, бурунило, пінилось, люто гойдаючи на хвилях дрібний рибальський флот.
Настала ніч, довга, беззоряна, глуха. Тільки море шумить, та вітер свистить, та низько пливуть з півночі важкі ескадри хмар, ледве не черкаючись маяка.
Першим заступив сьогодні на вахту Дьома. Незважаючи на те, що Марія цілком довіряла вахтовому, вона цілу ніч не могла заснути. Взувши чоботи, закутавшись хусткою, ходила й ходила коло маяка з накинутою — за батьковим звичаєм — рушницею на плече, мовби вартувала життя свого маленького вогника. Зачувши в темряві знайомі кроки, подавала голос:
— Дем'яне, ти тут?
— Тут,— глухо відгукувалась темрява Дьоминим голосом.
— Вітер який студений!
— Сіверко.
— До кісток проймає...
— Умгу.
І знову розходились в темряві.
Цілу ніч у червоному кутку горіло світло і лежала на столі розкрита Маріїна книжка. Час від часу дівчина заходила сюди, сідала почитати, але приємне тепло жарко натопленої грубки швидко розморювало її; наскрізь вологий одяг, прогрівшись, парував, і очі злипалися вже самі собою. Щоб не заснути, Марія змушувала себе знову підводитись і, заточуючись, мов п'яна, виходила на стужу до маяка.
Опівночі пустився дощ. Темрява навкруги після цього ніби ще погустішала. На всі чотири сторони світу — морок, вітер і дощ, колючий, безпросвітний, осінній! Якось важко було навіть уявити Марії, що саме в цей час земля десь ще обернута до сонця, що там зараз іще день і світить сонце. Здавалось, цей морок б'є отак вітром повсюди, здавалось, мжичить зараз отак по всьому світу... Серед суцільного розбурханого мороку один лише її, Маріїн, вогник уперто яскравіє вгорі, веселить і радує дівчині око.
Уже десь під ранок Марія, зайшовши в червоний куток, втомлено опустилась край столу і, схилившись на книжку, незчулася, як задрімала. І навіть уві сні, важкому, тривожному, побачила осінню ніч навкруги себе... Було все як насправді: і висвисти вітру, і бурхання моря, і ніби сама вона несе вахту на маяку. Стоїть у напрузі, прислухається до моря і раптом виразно чує десь із далекої темряви оте знайоме, довгождане:
— Я-а-а... Я-а-а... Я-а-а...
Знає: то він, пропливаючи повз маяк, гукає їй з палуби у мегафон. Але чому, замість радості, на цей раз стільки розпачу в його покликові? Ніби кличе на допомогу, ніби подає сигнал смертельної тривоги: SOS.
Марії стало ясно: "Боцман Лелека" в небезпеці, він блукає в розбурханій темряві наосліп і не може вибитися з шторму, бо не бачить Маріїного маяка.
Справді, де ж маяк? Глянула вгору і похолола: жах! Вишка є, все иа місці, а вогника нема... Погас, не світиться вогник!!
Марія кинулась мерщій його світити, але що це? Балон із світильним газом порожній! Метнулась на склад, давай пробувати, але й там всі балони виявились порожніми. Як же це сталося? Невже Вовик привіз їй на маяк порожні балони?
А темінь бурхає вітром, солоно бризкає морем, гукає милим Вовиковим голосом:
— Марі...я-а-а...
Тоді вона зважилась на останнє: стала на горбку, на самому белебиі, і, черкнувши сірник, запалила иа собі святкову блузку, ту саму, що була на ній на танцях у парку. Запалила і так стояла на піщаному згірку, в палаючому одязі, світячи йому в темряві замість маяка...
Розбудила Марію мати. Схилившись над донькою і торкаючись долонею лоба дівчини, лагідно, тихо кликала:
— Маріє, доню... Що це з тобою? Ти вся гориш.
— Горю? — стрепенулась дівчина.— Невже горю? За вікном уже сіріло, дощ порощив у шибки. Мати
принесла термометр, і Марія сама зміряла собі температуру.
— Кепське моє діло, мамо...
— Ой лишечко... Скільки там?
— Сорок майже...
Взявши Марію під руку, мати перевела її в кімнату, постелила їй на дивані.
Все тіло нило, голова розламувалась. Лежачи в постелі, Марія чула глуху розмову на кухні, мати про щось радилася з мотористами. До слуху дівчини виразно долинув енергійний голос Дьоми. Ах, цей Дьома! Він пропонує зараз же мчатись у селище, передати з радіостанції на материк, щоб негайно вислали сюди медичну допомогу.
Дівчину доймає сором, що, занедужавши, вона завдає стільки клопоту і своїм маячанам і може завдати навіть тим, далеким, на материку...
— Мамо, не треба! Це пройде!..
Але її не слухали, Дьома вже грюкнув дверима, подавшись — після нічної вахти — у свій марафонський забіг.
Доки він бігав, мати заходилась лікувати Марію домашніми засобами. Напувала її чаєм з медом та наваром з трав, міцно натирала їй тіло якимось жиром...
Дьома повернувся набагато раніше, ніж його сподівались. Ввалився в кухню захеканий, забрьоханий до вух. Євдокія Пилипівна при його появі аж руками сплеснула:
— Що трапилось, Дьомо? Не добіг?
— Добіг... Передав...
— Слава тобі господи. Ну?
— Сам товариш Гопкало обіцяв вжити негайних заходів... А як їй?
— Ніби заснула...
Дьома, полегшено зітхнувши, став приводити себе в порядок.
Невдовзі крізь сітку дощу з'явився на морі "Боцман Лелека". На цей раз не пройшов мимо, завернув просто на маяк і, незважаючи на чималу хвилю, вдало пришвартувався.
Прибув Вовик, привіз молоду лікарку.
Марія металася в жару, і в перший момент їй здалося, що це лише в маренні привиджується їй ота, схожа на гречанку, дівчина в голубій накидці і за нею стурбований, блідий, весь блискучий з дощу Вовик-капітан. Ніби пеленою морського туману була віддалена Марія від них. Стояли і гомоніли десь далеко, хоч розділяв їх лише простір кімнати.
Мати, взявши з рук лікарки саквояжик, показувала Вовикові, де повісити мокру оту настовбурчену голубу накидку та легке демісезонне пальто, яке він чемно підхопив у лікарки з плеча.
Скинувши боти, лікарка поправила на собі шерстяний джемпер з приколотим на ньому біленьким голубом миру і, наблизившись до хворої, просто, з діловим виглядом сіла край дивана.
— Ну як? — усміхнулась вона до Марії і, звично взявши руку хворої, стала рахувати пульс
Вовик не підійшов до Марії.
