Щоб світився вогник - Гончар Олесь
Ви давно його знаєте?
— Кого?
— Вовика.
— Не так давно... З літа, як тільки приїхала на рибзавод... Але він мені, Маріє... дуже дорогий. Розумієте: дуже! — І, озирнувшись, знизивши голос до інтимності, Ксана довірливо додала: — Знаєте, він же мій... наречений.
— Ваш?
— Так. Але поки що хай це буде між нами. Це я вам так уже, Маріє, по дружбі... В суботу у нас вечірка, радіола,— там, можливо, ми вже офіційно оголосимо, що братимем шлюб.
Марія ледве чутно застогнала.
— Що вам? Погіршало? — занепокоєно схилилась над нею лікарка. Вона, видимо, й думки не припускала, що своїм зізнанням вразила Марію в саме серце. Надто відмінними, різними, далекими одне від одного здавались Ксані Вовик і звичайна оця дівчина з маяка, щоб можна було до неї ревнувати.
— Може б, вам краще заснути, Маріє?
— Ні, це так щось... А скажіть... Дивно про це навіть питати... Він вас... любить? Хоча що я кажу!
— О, він такий милий. Правда, він буває часом легковажний, йому, приміром, нічого не варто взяти вночі контрабандою заводську яхту тільки для того, щоб покатати мене в морі... такі речі я відношу за рахунок виховання — адже він у сім'ї одинак! Але якщо його міцно тримати в руках, а я це зумію,— посміхнулася
Ксана,— то Вовик, по-моєму, далеко піде. В нього є життєва хватка, розмах, хороша отака зухвалість... Марія важко дихала.
— Субота — це... післязавтра?
— Думаєте, не встигнемо? У нас уже все готове. Вовик, він, знаєте, що треба — з дна моря дістане, в нього кругом, як він каже, блат.
Боцманша внесла засвічену лампу, стала припрошувати лікарку, щоб вечеряла:
— їжте, бо прохолоне...
Ксана відмовилась, і мати вийшла на кухню невдоволена.
Шум моря за вікном наростав. Марія відвернулася до стіни, прищухла, вдаючи, що дрімає, а насправді весь час думала про Вовика. Тепер їй все було ясно. Пригадала своє перше побачення з ним у степу, і танці, і блукаючу яхту... Так вірила йому, так щиро розкривалася перед ним, а для нього, видно, все те було тільки пустою легковажною розвагою... Навіщо ж було-займати, вдиратись у почуття, навіщо було так безжально бентежити їй душу?
Не простуда вже — біль образи душив Марію, гарячим клубком застряв у горлі... Чула, як незнайоме досі, мстиве, дике почуття гостро підіймається в ній і руки під ковдрою самі вже стискаються в кулачки... О, якби він був зараз тут! Кинулась би з місця, очі оті брехливі, як кігтями, повидряпувала б, сама не знає, що йому зробила б! Ласкавими словами улещав, сліпучими усмішками до неї сяяв і все тільки для того, щоб потім отак безсердечно знехтувати нею, так легко потоптати чисті дівочі її сподівання.
На лікарку після цього Марія не могла дивитись. Чула, як та, нестерпно порипуючи туфельками, ходить по кімнаті, припадає до вікна, виглядає... Бодай би він тобі не вернувся на твою вечірку! Бодай би отам проковтнуло його море, щоб згинув, щез у хвилях безслідно— ні тобі, ні мені... Іди, кидайся тоді йому назустріч в обійми нічної вируючої стихії, спробуй лишень його там врятувати із своєю моребоязню! Матимеш нагоду перевірити своє вміння, вдовольнити голодну жадобу подвигу!..
Від кривди, від болю все в Марії горіло, туманилася, ніби в маренні, голова. Чорними клятьбами кляла зрадливого свого капітана, аж задихалась у подушку від власного безсилля, почуваючи, що ні перед чим зараз не зупинилась би її розпалена, знетямлена від горя душа. Мабуть, якби могла звідси додмухнути на вишку, то сама загасила б перед ним вогонь маяка, щоб осліп, як у більмах, отой ошуканець, щоб у тріски рознесло його судно і його самого.
Одначе, коли крізь шум моря зненацька долинув до її слуху ледве чутний гудок, Марія одразу стрепенулась, посвітліла на виду, мовби темна хвиля гніву вмить відкотилась їй від серця: такий гудок міг подавати й "Боцман Лелека".
— Маріє, ви чуєте? — злякано обернулась до неї лікарка від вікна.— Ніби прогуло десь далеко...
Ще хвилину тому переляк суперниці тільки порадував би Марію, але цього разу вона промовчала, потай поділяючи Ксанину тривогу. Майже з прикрістю, з гіркотою для себе виявила раптом Марія, що той далекий глухий гудок із розбурханого моря схвилював її, як і раніше, що під усіма кривдами, образами інше почуття живе в ній, нуртує непригаслою повною силою...
Рвучко розчинилися двері, збентежений Дьома виріс на порозі:
— Маріє... ти не пригадуєш, на яку погоду поставлено регулятор?
— На теплу, звичайно... А що?
— Був на теплу, а зараз, бачиш, різко похолодало... Дьома щось явно не договорював. Марія звелася
на лікоть, впилась в хлопця очима:
— Говори!
— Та бачиш...— Дьома скрушно махнув затиснутим у кулаці гайковим ключем,— регулятор заїло.
Марія краще, ніж будь-хто інший, розуміла, що це означає для маяка, але ще сама не хотіла собі вірити. В цей час Ксана пронизливо зойкнула біля вікна:
— Маріє! Маяк погас!.. Що ж це таке?
Погас! Моторошно стало Марії, вона наче падала в якусь прірву. Може, це вона сама й винна? Може, накликала лихо, сама загасила вогник своїми шаленими клятьбами?! Що ж тепер буде? Всі судна, які там є, разом посліпнуть — і Вовикове, і всі інші... без її вогника, самі тріски викидатиме завтра море на берег! Жах! Жах! Жах!
Опам'ятавшись, вхопилась, рукою за палаючий лоб: "Що це я? Що це зі мною?"
А море реве...
— Давно погас?
— Хвилин десять...
— Так чого ж ви мовчали?
— Ми... ми... ремонтуємо.
Вони ремонтують! Знає вона їхні ремонти! Цілу вічність будуть вовтузитись, а тут дорога кожна секунда...
Мати, ввійшовши навшпиньках, благально, в якійсь надії дивиться на дочку: "Що ж це буде?" Марія бачить, що всі: і мати, і Дьома, і лікарка — ждуть зараз її, Маріїного, слова... Адже вона старша! її залишено "світилкою" на маяку, батько на неї поклався... Вона мусить, мусить щось вирішити, щось порадити!..
— Запаліть поки що хоч смолоскип...
— Єсть! — Дьома, круто повернувшись, стрімголов подався виконувати наказ.
Ні лікарка, ні мати не заперечували, коли Марія, звівшись з ліжка, потяглася рукою до одежі. Ще й самі взялися мовчки допомагати їй у цьому, закутуючи, накушкуючи, як дитину. Ксана туго стягнула їй шаллю горло, міцно закрила рот, наче хотіла задушити її.
Посліплені в морі капітани не сходили Марії з думки, старий батько весь час стояв перед очима. Угадав же боцман Лелека, кого залишити замість себе, від'їжджаючи за викликом в центр!.. І сам довірився Марії, і всі там вірять їй, а в неї тим часом аварія, вогник погас, хлопці бозна-що "ремонтують"... Що там зараз можна зробити в кромішній тьмі та ще без механіка? А в морі тим часом морок, блукають посліплені капітани, реве вітер, глушачи тривожні гудки!
Одягнена в батьків кожух, Марія ступила через поріг і тут же мусила вхопитись рукою за материне плече, щоб не впасти. Вітер, стужа, всевладдя шарпкої темряви...
— Це ураган! Ой, не можу! — зойкнула Ксана збоку, більше сама тулячись до Марії, ніж підтримуючи її.
Марія, ступаючи крок за кроком, чуйно, як птиця, прислухалась до темного реву стихії. Морська таємнича просторінь вся здавалася їй переповненою численними кораблями, рипіла безліччю малих і великих суден, безпорадних, сліпих без маяка. Тоскно завиває осінній вітер, ніби доносить із великої темряви ночі далекі, ледве чутні, повні розпачу й стогону гудки:
— Sos! Sos! Sos!
Вже не лише її перша любов, вже все, що було в морі живого, здавалось, волало допомоги, просило у неї світла...
Напружено, як ніколи, працювала думка: як, чим їм зарадити, чим допомогти? Що зараз — рятівне?
Біля вишки стояли, збившись купою, мотористи, ятрився в чиїйсь руці смолоскип. Недалеко ж видно в море отой курний кривавий віхоть вогню!.. А море все ще стугонить невидимими кораблями, кличе тривожними гудками...
При наближенні Марії до вишки мотористи, не помічаючи її, саме про щось гаряче сперечались, ніяк не могли зійтись на одному... Марії раптом стало зовсім, зовсім ясно, що нічого вони зараз не відремонтують: єдине, що залишається — о щаслива думка! — спробувати інший балон...
— Дьомо... Хлопці! Давайте новий балон!
— Маріє...
— Мерщій, кажу!
Принесли балон, і лебідка, підхопивши вантаж, швидко потягла його вгору. Дьома вже був на вишці.
— Готово! — гукнув звідти, з темного свого Олімпу.— Єсть!
— Вмикай!
Минула в напрузі мить, друга, і нарешті всім разом відлягло від серця: на маяку засвітилось!
Марія довго не зводила з вишки очей... Зухвало, весело яскрів угорі її вогник, хай маленький, непоказний, але з далеким променем в розбурхану темряву ночі.
1954
