Морозенко - Мирний
Не дослухалася вона до того допитування, вона навiть не бачила нiчого перед собою, окрiм одного Пилипка.
- Пилипку!.. Сину мiй!.. Синочку!.. I куди ти пiшов по такому лютому морозу?.. Куди ти знявся по такому скаженому холоду?..- гукала вона на бiгу, думаючи, що це гукання ранiш вiд неї добiжить до сина, подасть йому звiстку, як побивається за ним його мати.
Вiтер подихав проти неї i геть односив назад Катрин нестямний лемент.
Не донявши гуком, вона надолужала бiгом. Аж мерзла земля гула пiд нею, так вона мчалася! У грудях дух затинався, серце, як не вискочить, билось, а вона неслася! Вона не потурала нi на що. Хiба вона дише для себе? Хiба серце б'ється для неї? Хiба не все одно, коли те й друге стане, як його на свiтi не стане? I чому вона не птиця? Чому в неї не виросли крила? Стрiлою б вона пустилася навздогiнцi, рябцем би впала, де його спiткала, сизим орлом пiдхопила на свої крила i миттю додому примчала!.. Та ба! Нема в неї крилець, їй богом не дано лiтати. Хай же одбувають за все ноги!
I Катря не жалiла своїх нiг: скiльки хапало духу, мчалася, спотикалася об груду, падала у високi кучугури снiгу i, викарабкавшись, знову неслася далi та далi.
От вона вже й бiля лiсу. Ось i в лiс вбiгає. Бита дорога послалася вправо. А то чий слiд верне налiво? На чистiм снiгу свiжий слiд малої ноги. Катря як вкопана стала. "Невже се Пилипчин слiдочок? Збилось уночi з шляху?" - вдарило Катрi в голову. "Та невже ж то, господи?" - скрикнула вона, не знаючи, що їй робити: чи йти по шляху, чи вернуть по слiду. "А може, воно далi й на шлях натрапило? Пiду по слiду",- подумала Катря i, наче п'яна, хитаючись, тихо поплелася свiжим снiгом у гущавину лiсу.
Ясне сонце почало пiднiматися десь далеко за лiсом, i його червоний свiт слався в лiсi по снiгу, а на опушених iнеєм гiлках стрибало його ясне промiння, висвiчуючи то жовто-зеленими, то червоно-синiми iскорками. Наче зачарований велетень, стояв лiс, опушений ввесь iнеем бiлим, прикритий i пронизаний наскрiзь сонячним сяйвом. В ньому було тихо; холодне повiтря вiд лютого морозу, здається, загусло, анi ворухнеться - чисте, прозоре, спокiйне.
Хто втерпiв би не зостановиться, щоб налюбуватися тiєю чарiвною красою?
Отже Катрi байдуже про те! Не до того їй, щоб чим милуватись на свiтi. Вона тiєї чарiвничої краси не примiчає та й не бачить. Вона вбачає тiльки свiжий слiд по снiгу i боїться його загубити. Чорною марою тиняється вона по тому слiду, хиляє то направо, то налiво, куди вiн поверне, їй навiть не западає в голову, до чого вiн доведе: вона тiльки одного бажає - швидше, хутчiше знайти свого Пилипка!
Он слiд рiжеться прямо на кущ лiщини. Нi, не в кущ вiн пiшов, а повернув поза кущем. Чмелена Катря за ним повертає й опинилась серед невеликої круглої поляни.
Бистре око її не помилилося, вглядiло зразу, що Катрi треба, i вона, як стрiла, полинула до пенька, на котрому сидiв Пилипко, прихилившись до дерева головою.
- Пилипку!.. Синочку мiй! - нестямно скрикнула Катря i вхопилася за його.
Палючий огонь не опiк би так боляче їй рук, як опекло їх холодне Пилипкове тiло!
У Катрi перед очима дим закурив, запекло бiля серця, голова кругом заходила. Якась невиразна думка знялась в її головi, проплазала гарячим мозком та там i заколiла.
Опукою повалилася Катря бiля сина та вже бiльше й не пiдводилась. В неї од нестямки розiрвалося серце.
На третiй тiльки день кинулись селяни шукати Катрю i знайшли її, вже задубiлу, бiля мерзлого сина.
- Отаке-то вчинилося! Недаром сонце всi оцi днi такi стовпи ставило,- мовив старий дiд, оглядаючи холоднi трупи.- Шкода молодої сили - подавив мороз.
- Та й краще! - одказав Катрин близький сусiда, високий та сухий, наче дошка, чоловiк. Не задавив би мороз, то голод догриз!
- А хлопчик? Яка то була втiшна дитина! - знову каже дiд.
- Не жалкуйте, дiду, малого: ранiше вмерло, менше горя знатиме! - знай одно товче Катрин сусiда.
Люди тiльки важко зiтхнули та перехрестилися.
Чи не вiд божевiльних речей Катриного сусiди?
1885