Морозенко - Мирний

понеслася широкою течiєю по селах, хуторах. На дивовижу всiм дворовим, винесла та течiя i панську горничну Катрю з двору на волю! Крiпаки за те трохи її на руках не носили. Сказано: своя кiстка, своя кров! Не обросте вона жиром у розкошах - до свого рiдно обiзветься! Були, правда, i такi, що казали: "Дурна, дурна Катря та нерозумна! I що б там з нею сталося, якби вона зосталася в дворi? Нi, заманулося свого хлiба, волi! Побачить, яка та воля, як не раз, не два голодна й холодна посидить!" Отже Катря не потурала на те: їй притьмом захотiлося волi - й вона попливла за тiєю бурливою течiєю, що, знявшись з дворiв, понеслася по всьому широкому краї, вигукуючи та викрикуючи: "Хоч гi­рше, аби iнше! Буде нашим ворогам чужим потом уми­ватись, нашою кров'ю впиватися!"

Пiшла Катря в село до дядька та дядини, та недовго була в родичiв. Не їй, молодiй та дiзнавшiй розкошi, було мири­тися з тим мозоляним хлiборобським життям, до якого прикрутила доля її родичiв. Ще поки стояла весна красна, з теплом привiтним, з цвiтом розкiшним, з запашними лу­гами та степами, вона по них швендяла, пригадуючи свої дитячi забавки. А як настали жнива, з довгими палючими днями, невеличкими короткими ночами, з важкою похопливою роботою, то їй стало невмiч: удень немило­сердно сонце пече, стерня в руки й ноги коле, нагальна праця з нiг валяє, а нiчка прийде,- хвоста того заячого коротша,- нi виспатися, нi одпочити як треба!.. Насилу Катря одбула жнива та й подалася з села в город, де стi­льки галасу та гомону, дива та чуда всякого. Село, риючись у своїй чорноземлi, серед пiдметiв та городiв, гаразд не зрозумiє городського життя. Байдуже кротовi, що поверх його узенької нори привiтно сяє ясне сонечко, а в прозоро­му повiтрi лiтають i радiсно щебечуть усякi пташки! Дарма й сонцевi, що в глухих нетрях землi риється якесь слi­породе звiр'я: хай собi риється та пiдпушує землю, на ко­трiй тепло, поєднавшись з свiтом, зародить таку буйну рослину! Сiлькiсь i пташкам - вiдкiля береться їх живнiсть: куди оком не скинь, де не приткнись - всюди її багато; а коли хто зжене з одного стебла, то недалеко й друге - тi­льки знятись та перелетiти! Всякому своя доля: один рук не докладаючи працює, а другий його працю без клопоту поїдає!

Катрi спершу сподобалось городське життя: хатня робо­та не важка, зайвого часу чимало i дива всякого багато. А до того ще, вродлива та при здоров'ї, Катря кидається кож­ному в очi. Витрiщаються пiдслiпi очi, уздрiвши перед собою польову квiтку: загра-затiпається порожнє серце, як заманячить перед ним брава дiвоча постать. Не дивно, що Катря не мала одбою од улесливих речей та здивованих очей. I москаль серед муштри до неї бровами моргає, i ше­вчик або кравчик посила їй навздогiнцi такi солодкомовнi привiти, що в неї аж дух спирає в грудях, i блiдолицi пани­чi, стрiнувшися з нею, оживають, проясняються й геть-геть проводять її своїми очима. А Катря землi пiд собою не чує!.. Ой, стережися, польова пташко, знизу блискучих ко­тячих очей, а згори бистрих пазурiв хижих шулiк! То вони бiля тебе ворожать: однi крадькома, попiдтинню, а другi звисока, ширяючи в безкраїм просторi синього неба. Кож­ному хочеться жити, кожному треба живитись!

Не вбереглася пташка шулiки, як не вбереглася й Катря своєї недолi. В сусiдньому дворi такий хороший панич i та­кими солодкими медяниками годує! Наїлася Катря тих со­лодких медяникiв,- аж тепер їй нудно, як про те згадає. Медяникiв швидко не стало - панич оженився на панночцi, де вона служила за горничну, а їй ткнув у жменю двi червоних бумажки; аж у неї у вiччi вiд них почервонiло. Спасибi й за те! Все-таки не з порожнiми руками при­йдеться в село вертатись.

Незабаром Катря вернулась до вдови-дядини, що пiд той час, поховавши чоловiка, одним одна на старостi лiт зо­сталася. Спасибi дядинi - не прогнала Катрi й, узявши в неї грошi до схову, обiцяла навiть пiсля смертi оддати їй свою хату з городом. Хоч та хата й валилася, а города того жменя, а все ж таки свiй захист, своє пристановище. I птиця собi гнiздечко звиває.

Оселилася Катря в селi. Пiшов кругом гомiн про неї; чут­но смiшки та пересмiшки: корисна в городi з'їжа, он якi гладкi вiдтiля вертаються! Слухала те Катря та мовчала, навернула лихо важким гнiтом горя та душею млiла. Все, що було в її серцi живого, закам'янiло, все, що було в душi доброго, зотлiло! Зосталися горе та сльози та... Пилипко з'явився на втiху!

Пилипко її справдi втiшив. Не було тих любих назвiв, щоб вона йому не прикладала, не було тих утiшних слiв, котрими б вона його не взивала! Вночi не спить, його до­глядає, вдень серцем за його млiє, коли робота одiрве вiд його на яку хвилину. Нема для неї щастя й спокою, як бiля його. Хай собi довгi язики що хочуть говорять: ротiв лю­дям не позамазуєш i слухати - не переслухаєш. А воно, мале немовлятко, одна в свiтi втiха й надiя!

Полюбила й тiтка мале внуча. Тихе та втiшне, воно стало забавкою старiй бабусi. Наперебiй одна перед другою ха­пали вони його на руки, носилися з ним; його забавляючи, самi бавилися.

Ото пiд таким доглядом i рiс Пилипко, пiднiмався на но­ги i став мазуном своїм i чужим. Вздрiвши його, чоловiк зо­становиться, гляне на те пишне панське личенько, яснi блакитнi очицi та бiле й м'яке, наче льон, волоссячко. "Га­рний городський гостинчик, нiчого казати!" - подума собi. А жiнки аби не спiймали Пилипка, то й з рук не спускають: та вхопить, а друга й свої руки пiдставляє, щоб перехопи­ти.

Зовсiм би добре жилося Пилипковi, коли б було чого уволю їсти. А то не вряди-годи приходилось одним суха­рем давитись. Ще поки стара бабуся жила, i сяк i так жило­ся. Катря пiде на роботу - тiтка з Пилипком дома. Один бог знає, де вона видирала задля Пилипка шматок м'якої палянички або крайочок булки! А як стара на той свiт переставилась, погiршало на сiм i Пилипковi, й Катрi. Вiн сам собi дома голодний та холодний сумує, а вона на чужiй роботi серцем за його млiє.

Отак не забарилася Катря перебiгти прудкою думкою довгу й родючу ниву свого безталання й опинилася знову в холоднiй хатi, в тiсному куточку на печi, рядом iз своїм Пилипком, що назавтра збирався йти до хрещеного батька