Морозенко - Мирний
Ну що, справдi, дасть вона завтра синовi їсти? Чим прокурить черевату пiч, щоб обiгрiти його, малого? Пiти в кого позичити? Хто ж їй позичить? Чи, може, христа ради руку простягти? Хто ж на те зверне увагу? Гладка, скажуть, не хоче робити та в старцi пошилася! Ну, та, може, хто й зглянеться, зарятує на день або другий. А там же? А далi? Коли б вона сама була, то байдуже їй журитися. Хiба мало високого дерева в лiсi, глибоких ополонок на рiчцi? Тiльки б, може, нагнулася довга гiлка над тiлом або зашумiла вода попiд льодом, сердячись, що хтось незвичайний зрушив її сонний покiй. А от бiля боку лежить її втiха й надiя, спочиває її крихiтка серця, що вона з таким болем одiрвала вiд свого й пустила на свiт окремим життям. Все на свiтi переживеться й минеться, все замовкне, як i ми самi замовкнемо; все зникне, як тiнь та, коли ми очi закриємо, одно зостанеться - воно, наша частка, що зв'язує мертвого з живим, нагадує живому про помершого, та нитка, що тягнеться без перериву через сотнi, тисячi вiкiв. Не дай господи, вона перерветься!
Через те Катря бiльше болiла за сина, нiж за себе. Та й чого їй за себе болiти, коли все, що було доброго та живого в душi, так перетрухло та перемлiло, такою корою покрилося, що нiчому вже проломити її.
Чого тiльки вона не пережила на своїм вiку, не звiдала? Десяти лiт вона зосталася сиротою, без батька, без матерi, в панському дворi. Не на те примостила її доля там, щоб на волi рости, як билина в полi, а щоб пiдставляти свою спину пiд нагальну працю, томити свою сирiтську голову чужими клопотами, вислухувати докори та нарiкання, скоштувати стусана й духопелика вiд кожного, в кого засверблять руки. Батька її ще замолоду в москалi вiддали, щоб знав, як треба коритися крiпацькiй долi, а мати сохла та склiла, поки зовсiм не зосклiла, покинувши на бiлому свiтi одинадцятилiтню сироту. Зосталася вона одним одна iз Зайцевого роду. Були, правда, дядьки та тiтки з матернього боку, та тi за двором жили, а туди заходили тiльки вряди-годи, щоб часом поманити її сухарем з остюками. Була ще в неї хрещена мати, що коли-не-коли мила й чесала її, та були панськi iндичата, що вона пасла малою, а бiльше нiкого близького не було. Iндичата їй найближчi були. Вона з ними росла, ними втiшалася. Оце набере в пазуху невеличких iндичат та й майне з ними по степу. Старi iндики курлюкають, женуться за нею. А вона, наче вiтер, степом гуляє, заливається реготом, бо iндичата, пiдскакуючи в пазушинi, лоскочуть її попiд боками. А як побiльшають iндичата, почнуть добиратися ростом до старих iндикiв, то вона почне на їх гукати, свистати,- i знову регоче, коли вони до неї, наче москалi на муштрi, всi разом забелькочуть. Дурниця, дитячi забавки та витребеньки, за якi не раз птичниця чесала руки об її спину. Сiлькiсь! Коли та дурниця забавляє нас, тiшить, то чом же й не потiшитись нею? Хiба не так само бавляться люди, ганяючись за достатком, почотом, славою? Та сама дурниця, тiльки iншої пори, iнших лiт... Одно тiльки: невеличка Катруся, бавлячись з iндичатами, сама себе забавляла, й вiд її iграшок не було нiкому нiякої втрати, хоч птичниця, засилаючи духопелика, i гукала щосили: "Ти ж, сучко, напелехавши повну пазуху iндичат, подавиш їх!" А ми, ганяючись за достатком, почотом та славою, так часом бавимось з людьми, що вiд наших забавок буває їм дуже солоно!.. Нам байдуже про те, як було байдуже й Катрi, чи краще iндичатам по степу бiля старих iндикiв бiгати, чи в її пазушинi пищати. Вона знала одно: се її забавляло, вона й бавилася. Маленька, дурненька! Та й тепер, видно, вона не порозумнiшала, бо, пригадавши давне, трохи не скрикнула: "I чому я довiку не зосталася невеличкою дiвчинкою з невеличкими iндичатами?!"
Так думала Катря, та не так судила їй мачуха-додя.
Минуло їй п'ятнадцять лiт. Вона тiльки-тiльки що стала розпускатися, як та рожева квiтка вранцi на зорi, стигнути й наливатися, як червонобокi яблука об спаса. Ясне сонце та запашне степове повiтря допомагали роботi дiвоцьких лiт. Висока Катря та брава, на лицi, як калина, чорне волосся, наче хмiль, кучерями обвиває її голову, карi очi так утiшно виглядають з-пiд довгих вiй, загара на обличчi доводить, що не буряковий квас, а гаряча кров дзюрчить у її жилах.
Раз її вгледiв пан - i... Катря вiд iндичат пiшла в горничнi. Вона не скаже, щоб там їй жилося погано: було їй вдоволь i пити, i їсти, i в чому походити; одно тiльки - не було волi! Їй хотiлося, як тому вiтровi, по степу ганяти, надихатись польового повiтря, щоб аж у грудях займалось, нажаритись на сонцi палючому, що як не займеться!.. А вона мусила сидiти в чотирьох стiнах та хiба коли-не-коли по садку походити, в холодку та в тiнi, куди тiльки крiзь густе гiлля пробивається ясне сонячне промiння. Польова билина, вона не призвичаєна до густої садової тiнi. Чорна загара геть спала з її повного виду - бiлий вiн у неї та свiжий, мов пелюсточка з рожевої квiтки; волосся вiд пахучої мастi та щоденного вичiсування вирiвнялось та вигонилось - не стирчить на головi кучерявим хмелем, а гладенько причесане, рiвно облягає кругом її бiлого чола, сама вона ще пiднялась, вирiвнялась, налилася, немов обточена стала,- очей не одiрвеш вiд неї!.. То все було зокола. А що було на душi в Катрi, що заводилось у її серцi? Вона нiкому не казала, та її нiхто й не питав. "Яке несподiване щастя випало Катрi! - гомонiли дворовi.- Що було з неї, а чим тепер стала? Сказано - не родись вродливим, а родись щасливим!" - "Брехня! - думала Катря,через ту вроду не маю я щастя зроду!"
Незабаром пiсля того вийшла воля. Все зашумiло кругом, прорвалася гребля людськiй сподiванцi на краще життя. Цiлi довгi вiки мостили та гатили її, держали в запрудi ту велику воду, а се вона зразу прорвала ту мiцну греблю й