Морозенко - Мирний
Ось вiн вибiг уже й за село, на широке роздолля. Перед його очима манячить лiс, притрушений iнеєм зверху та прикритий снiгом, наче страшенна бiла гора, бовванiє вiн здалека... Подихнуло на Пилипка вiльним холодним повiтрям, ущипнуло за нiс: аж покотилися сльози з очей, i невеличкi крижинки зразу на вiях повисли.
- Та ну, не страши: не боюсь я тебе! - промовив Пилипко, струшуючи рукою крижинки з очей.То тiльки мати лякала.- I вiн не пiшов, а побiг пiдтюпцем.
Ось вiн добiг уже до лiсу. Не снiговою горою тепер вiн здававсь Пилипковi, темним страшидлом з чорними корявими ногами, бiлими лапатими руками та величезною, закутаною снiгом головою... Скiльки в того страховища нiг та рук? I не перелiчити!.. Ось воно одну ногу пiдставило пiд Пилипковi шкарбуни, мов перечепити збирається. Пилипко ухильнувсь, обминув. Ось другу знову засилає, третя з снiгу вилазить. Ось лапата рука зачепила його за голову, й зразу обтрусило всього снiгом. Вiн як обпечений одскочив. Щось десь луснуло, посипало наче горохом. Он друга рука наставляється, третя здалека на його киває, мов перестерiгає: не ходи далi!.. Пилипковi зробилося страшно: чорнi кружала заходили перед очима, на головi пiднялося волосся вгору, наче джмелi, загуло у вухах. Серце як не вискочить, б'ється, дух запинається в грудях. Вiн зостановився.
- Морозе, Морозеночку,- замолився вiн тихо.- Пусти мене до хрещеного батька. Я тiльки до його одного пiду посипати i, що випосипаю, вiддам тобi половину.
Недалеко вiд його сич засичав, сова зарепетувала, а йому здалося, що то Морозенко регоче.
- Хiба тобi мало половини, що ти регочеш? То я все тобi вiддам, усе - i грошi, й ковбаси. Пусти тiльки.
- Пу-гу-гу-у-у! - застогнав пугач серед лiсу, а Пилипковi здалося, що то загукав Морозенко: - Не пущу!
- Бач, який ти лихий та недобрий! - почав докоряти Пилипко.- I що б тобi сталося вiд того? Я ж не твоє братиму, а буду прохати в хрещеного батька. Он бiдкається мати, що в нас на сьогоднi нiчого їсти, нiчим протопити в хатi. Пусти, голубчику!
- Ха-ха-ха-ха-ха-а-а! - знов зарепетувала сова, й гучна луна того скаженого репету по всьому лiсi роздалася.
- То ти тiльки вмiєш реготати? - скрикнув Пилипко.- Так не боюсь я тебе! - i, пiднявши кулачата вгору, вiн подався вперед.
Так цвiрчить i стриба горобець перед котом, що вловив гороб'я i, мiцно здавивши зубами, покручує довгим хвостом та висвiчує хижо очима. Ой, стережися, невеличкий горобчику, того лукавого викручування та хижого висвiчування! Лети собi мерщiй у своє гнiздечко виплакувати своє горенько з своєю дружиною. Стережися й ти, невеличкий Пилипку, свого лютого ворога, що тобi з ним боротись несила! Вернися мерщiй у свою голодну та холодну оселю, де тебе ненька рiдненька пригрiє й потурбується про твої недостатки.
Не встерiгся знiчев'я горобець, не встиг i цвiрiнькнути востаннє, як накрив його кiт своєю пазуристою лапою. Не встерiгся й Пилипко свого ворога, що заманив його аж в середину глухого лiсу, де вiн збився з шляху i рiзався трохи не по пояс глибокими кучугурами снiгу. Не лiчив Пилипко, скiльки разiв приходилося йому падати й набирати снiгу не то що в шкарбуни, а й за пазуху, й за чорний платок на головi. Сiлькiсь! Снiг вiн отрусить та й знову дере вперед; дурноверхе завзяття його пiдганяє. Лiс перед ним мов вироста; вiн давно вже вскочив у його i повинний би був перейти, а от йому кiнця-краю немає. Мороз уже не раз, мов опiк, боляче вщипнув його за ноги в лихих шкарбунах, за голi малi кулачата й за личенько бiле, рожеве. Не потура на те Пилипко, зостановиться перепочити, потре те мiсце, де болить, похука в малi рученята та й знову пiдтюпцем далi.
0сь вiн вибрався на чисту поляну. Кругом лiс обступив її, а вона, чиста та бiла, лежить собi, вiдпочиває пiд холодним снiгом, i тiльки зiрочки виблискують по їй своїми сизо-жовтуватими iскорками. Де се вiн? Куди забрiв? Скiлько разiв доводилося лiтом бродить йому по лiсу, а вiн не припам'ятає такої поляни. Чи не Морозенкова се, бува, горниця? Чи не задля себе вiн прибрав її так чепурно, чисто? Кругом обставив деревом високим з кучерявими верхiв'ями, пообтикав невеличкi полянки помiж деревом кущами тонкої лiщини, вiд вiтру холодного закриває. Певно, се його свiтлиця. Он пiд кожною деревиною по пеньку чорнiє, то задля гостей, що як найдуть, то було б де перепочити. Чом же тепер нiкого немає? Чи були та порозходились, чи ще й не приходили?
- Сiсти лишень тут i собi та вiдпочити,- промовив голосно Пилипко.- Здорово ухоркався, аж пiт проймає, сяду та перепочину.
Пилипко вибрав найзручнiший пеньок i сiв на йому.
"Ну, та й добряче сидiти: є куди простягти ноги й спиною об вiщо обпертись",- подумав Пилипко, простягаючи натрудженi ноженята й прихиляючись головою до товстої деревини.
Йому було так хороше. Холоду вiн не почував, руки й ноги терпли-нiмiли, немiч чи сон колихав його стиха...
- Вiдпочину та й знову пiду, хоч свiтом доб'юсь до хрещеного батька. Докажу-таки матерi, що Мороза її не злякавсь. Не страшний вiн менi, хоч спершу було наче страшно. А тепер... нi! не боюсь... не страшний.
Пилипко затих, наче заснув. Що се таке? Вiн почув, наче що стрiльнуло в йому; голова ходором заходила, посипались iскорки з очей i разом все перед ним освiтилось.
Загорiлася вся поляна якимсь сизим свiтом. Серед того сизого сяйва почали снiжинки ворушитись, почали пiднiматись, вставати. Та якi вони невеличкi, тендiтнi та бiлi! Личко з мачине зерно, самi з горошину, а рученята; та ноженята, наче волос, тоненькi.
- Годi нам спочивать! - гомонiли.- Швидко свiт буде, дiдусь наш прийде. Погуляймо та в довгої