Морозенко - Мирний

- Нi, сину, i ти бiйся його, хай йому всячина! Може б, i Андрiйко оборонився, якби знав, коли вiн нападеться, а то вiн завжди пiдходить крадькома. Вкусить та й подався далi!

- То як же вiд його, мамо, й устерегтися, коли вiн такий? Ми оце тут поснемо, а вiн пiдкрадеться та й покусає.

- Тут не покусає, сину, бо тут тепло. I зуби в його розта­нуть, як вiн пiдкрадеться до нас.

- А де ж вiн живе? де його хата? - спитався Пилипко.

- Надворi, сину. Де вiхало найстрашнiше та холод найлю­тiший - там його й хата...

- Як же вiн не змерзне, мамо? Ти кажеш, що вiн старий, а от не боїться холоду.

- Чого ж йому боятися, коли вiн й є сам холод.

Пилипко задумався. Дивно йому й чудно йому. Вiн знає, що таке холод, вiн бачив не раз i вiхало. Непривiтне все те, дошкуляє. Отже, щоб то було старе або молоде, вiн не знає,- щоб мало обличчя, не бачив,- а от мати дiдуганом Морозенка взиває. Вiн знає й дiда старого, горбатого, з бi­лою бородою i запалими пiдслiпуватими очима. Отже, то дiд добрий - нiчого не зашкодить, а от Морозенко,- каже мати, кусається.

- Мамо! А бачив хто Морозенка, який вiн?

- Не знаю, моя дитино. Я не бачила, то й не знаю. А люди кажуть, що вiн старий-старий та кремезний... Голова з гору, замiсть волосся вкрита снiгом, а борода сплетена з довгих-предовгих вiстрякiв, що намерзають у ясний день пiд стрiхами. А нiщо так у його, як зуби! Наче голочки, гострi, тонкi, непримiтнi; вiн як кусає ними, то впускає в тiло. Через те воно так i болить та трудить, як вiн вгородить в його свої зуби!

- I очi є в його, мамо?

- Є, сину! Кажуть: очi в його з криги, бiлi та блискучi, от як тонкi скалочки з льоду бувають, тiльки замiсто чоловiч­кiв в їх холоднi огники свiтять. Страшнi такi очi, крий господи! Як наведе вiн ними на кого, так наскрiзь холодом i прониже!

- А ноги вiн має? I руки?

- Є ноги й руки. Ноги в землi, не видно, а руки - довжеле­знi хапала, вiн ними завжди махає. Холодом дихне, а руками махне,- так по всьому свiту снiгом та холодом i стеле. А як розсердиться чого, то ще дужче руками замахає,- тодi вже цiле вiхало здiймає.

- Нехай йому всячина, який вiн страшний, мамо! - глибоко зiтхнувши, мовив Пилипко.

- Страшний, сину... А найстрашнiший малим дiткам. Вiн їх любить кусати, а часом i зовсiм собi забирає.

- Я ж, мамо, не малий, менi його нiчого боятися.

- Бiйся й ти, синку. Ти великий на те, щоб тебе вгору пi­дняти або матерi на руки взяти, а Морозенковi ти саме впору. Таких, як ти, вiн найбiльш полюбляє. Часом, буває, ви вискочите надвiр, то вiн зараз i почне з вами загравати: за пальчики кусає або за носа ловить, а то на щоцi влiпе та­кого холодного поцiлунка, що вiд його аж шкура побiлiє, а потiм геть злущиться. То ж, коли вiн вас в селi недалеко вiд домiвки застукає ; а як - не доведи боже! - де в голому полi або в лiсi заскоче, то там вже й душу витягне.

Пилипко замовк, притаївши духа; мовчала й Катря. Завдавши синовi такого страху, вона була певна, що вiн побоїться пiти посипати, їй тiльки того й треба, щоб вiн не зiрвався в такий холод в таку далеку путь! Їй самiй, приви­чнiй до всякої лихої години, й то часом аж плач бере, як вискочить надвiр. А то ж то йому, малому! - без одежi те­плої, без чобiт добрих. Хай трохи попомлiє душею вiд страху, а як засне, переспить. Страх минеться, забудуться тi страховища, що душу лякали, сон своїм спокоєм все те заснує, а все ж зостанеться споминка про ту страховину, й та споминка одсахне сина вiд лихого замiру.

Вона глянула на його. Пилипко не спав, лежав тихо; ши­роко розкритi очi напрямилися в куток печi, вiн ними й не змильне, так дивиться прикро. Куди вiн дивиться? Що вiн там вбачає? - Вiн нiкуди не дивиться. Погляд його ганяє­ться за таємною думкою, що стоїть перед ним нерозга­даною марою, як той нерозгаданий страх, що опанував йо­го душу й серце. Що воно, вiдкiля воно, не питайте! Чутно тiльки, як оте страховище пронизує його мале серце, як воно кидається в кожнiй жилочцi, озивається в кожному суставi. Отже, назвати його не пiдбереш слова, пiймати й розглядiти не натрапиш часу. Так пробiгає блискавиця через наше тiло, незчуєшся, звiдки свiтне, прониже i не знать куди зникне.

- Синочку! Пiзно вже... ти спав би. Ну, я тебе перехрещу, щоб нiщо лихе до тебе сонного не приставало,- мовила Катря, дивлячись на замислене личенько Пилипкове, й почала його хрестити, а перехрестивши, здавила зле­генька за носик. Пилипко усмiхнувся, повернувся боком до матерi. Тиха дрiмота почала його колихати, злегка закри­ваючи очi. Незабаром пiсля того вiн заснув.

II

Приспавши сина, зосталася Катря одна iз своїми думками самотнiми. Невеселi вони були в неї! Та й кому зi­йде на думку радiсть, коли на завтра нiчого їсти, нiчим в хатi прокурити в лютi морози? Як не забивай собi баки iншими гадками, а думка про щоденнi потреби скаредного життя верне тебе до його, почне крутити та вертiти коло його,- от як крутяться голуби над пожежею. Дарма їм, що посмаляться крила; байдуже, що незабаром огонь пожре їх захист, оселю: несподiване страховище вабить їх, тягне до себе. Кругом чорний морок, димище та курище розiп'ялося, а пiд ними так видно та ясно! Доки сили стає, шугають вони, сполоханi з гнiзд своїх, над широким полум'ям, в диму та курищi, в гарячiм вiд палу повiтрi, поки не посмаляться. Тодi вiд знемоги опукою падають у жарке вогнище.

Чоловiк - не птиця, Катря - не голубка. Хоч кругом неї ви­хорiлась пожежа злиденного життя, душила димом та ча­дом її знеможену душу, хоч в тому чорному диму й крути­лись та вертiлись її самотнi гiркi думи,- та не падали вони на огнище, не смалились