Мисливські усмішки - Вишня Остап
А вiд сiтки вони тiльки одскакують, i нiчого їм не робиться.
— Драстуйте, дiдусю! — хекаєте ви.
— Здоров, здоров! — кажуть дiд Махтей.
— Пiдемо, дiдусю? — боязко запитуєте ви, i так вам хочеться аж у самiсiньку душу дiдусевi вскочити. — Пiдемо? Ох, i патьпадьомкали, як з татком з сiножатi їхав! Штук сто! От патьпадьомкали!
— Патьпадьомкали, кажеш?
— Ой, дiдусю! I досi аж у вухах лящить!
— Лящить, кажеш?
— Ох, i лящить! Штук сто!
— Сто, кажеш?
— А мо' й цiла копа?
— Копа, кажеш? А що бiльше — чи копа, чи ^ сто?
— Копа, дiдусю, бiльша! Копа, як яєць, то повнiсiнький кошик!
— А як сто?
— А як сто... Як сто? То то, мабуть, як яєць, то
тiльки на яєчню.
— Iч як! Дуже багато патьпадьомкали? У клiтку не
влiзуть!
Так ми не всiх ловитимемо!
— Ага! Ну, тодi, мабуть, пiдемо. А я думав, що цiлу копу треба ловити, та й злякався! А як можна не всiх, тодi пiдемо!
Ну, тут уже такий iде вистриб, що Бровко починає й собi стрибати, i вже ви на сiнi бiля хлiва верхи на Бровковi сидите й того Бровка лоскочете.
— Не пустуй, — кажуть дiд, — бо ще вкусить!
— Не вкусить! — ляскаєте ви й перекидом летите разом з Бровком iз сiна на спориш.
— Ну, збирайся, пiдемо! — кидають дiд.
— А ви, дiдусю, оте, що "сюр-сюр", узяли?
— Взяв!
— А дайте я сюркну! Один тiльки раз!
— Ходiм, ходiм! Потiм сюркнеш!
Пiшли...
Ну, ще раз:
"Вечiр.
Нiч..."
Власне кажучи, вечiр уже минув, i вже сама нiч!
Я не буду нi в кого запитувати, що таке українська нiч, бо ще сто з гаком лiт тому Микола Васильович Гоголь запитував усiх:
— "Знаете ли вы украинскую ночь?!" I тут же з сумом дорiкав усiм:
— "Нет, вы не знаете украинской ночи!"
Так це ж було бiльш як сто тому лiт!
А за цi сто з гаком лiт, я гадаю, ви вже придивилися i знаєте, що воно таке за українська нiч!
Так що, по-моєму, пояснювати зайве.
Якби тепер я йшов тої ночi з дiдом Махтеєм перепели ловити, я б обов'язково дивився на дiда й думав:
— Та не викручуйтесь, дiдусю, не викручуйтесь, бо спiває у вас душа, їй-бо, спiває:
Нiч яка, господи, мiсячна, зоряна,
Видно, хоч голки збирай...
— А як ваша, дiдусю, душа цiєї пiснi проспiває, ви трохи замислитеся, тяженько про себе зiтхнете, а потiм знову в душi вашiй, дiдусю, зривається:
Мiсяченьку блiдолиций,
За хмару краще б ти сховавсь,
Не свiти, бо вже немає
Тiєї, з котрою кохавсь...
Та не про те менi тої ночi думалось, не про те гадалось! Найголовнiше, що мене цiкавило:
— Чи ж патьпадьомкають? I чи цiла копа патьпадьомкає?
Тiльки-но вийшли за село поза старою грушею, що над шляхом стоїть, звернули на межу, аж ось один:
— Пать-падьом!
— Пать-падьом!
За ним другий, а там iще, й ще, й ще!
— Ага, дiдусю, чуєте?
— Чую!
— А копа буде?
— Двi коли!
— Аж двi? Ого!..
Проходимо далеко, далеко межею. Аж за могилу. А праворуч i лiворуч стiна озимої пшеницi. А на межi ромашки, i молочай, i чебрець, i дзвоники...
Тут уже дiд Махтей зупиняються, витягають з кошика сiтку.
— Держи, — кажуть.
Я держу з одного боку сiтку, а дiд Махтей її розгортають, розпрямляють.
— Занось!
От ми з дiдом заносимо сiтку й напинаємо її на пшеничнi колоски бiля самої межi.
Дiд тодi витягають манок i починають:
— Сюр-сюр! Сюр-сюр! Сюр-сюр!
Тихо. Дiдусь iзнову:
— Сюр-сюр! Сюр-сюр!
Аж ось лiворуч, мов молотком:
— Пать-падьом!
— Сюр-сюр!
— Пать-падьом!
І на кожне дiдове "сюр-сюр" — все ближче, все ближче нервове "пать-падьом".
Уже чути й пожадливо-пристрасне:
— Ха-вав! Ха-вав!
А за ним одразу й бойове:
— Пать-падьом!
Ось-ось уже близенько вiн! Уже чути, як шелестить пшениця, уже його "ха-вав" i "пать-падьом" нiби бiля самiсiнького вашого вуха!
— Ха-вав!
Вiн уже пiд сiткою! Уже я його бачу! Я бачу, як крутить вiн голiвкою сюди й туди, як на нiжки спинається, шукаючи чарiвну спокусницю!
— Ха-вав!
Дiд Махтей мовчать, вони теж уже його бачать, вони милуються з цього закоханого перелюбця.
— Ха-вав!
Дiд Махтей раптом б'ють у долонi i встають. Переляканий коханець зривається, б'є головою в сiтку й заплутується.
-Ага, парубче, — посмiхається дiд Махтей, виплутуючи сiренького переляканого птаха з сiтки. — А будеш до чужих молодиць, захекавшись, бiгати? Будеш у гречку стрибати?!
Єсть один!
Вiн пiдстрибує в клiтцi, б'ється голiвкою об м'яку сiтiку i знову падає на дно.
Я не знаю, в кого дужче трiпоче серце — чи в переляканого перепела, чи в мене?
— Та не стрибай, дурнику, не стрибай! — умовляє перепела дiд Махтей i прикриває клiтку свиткою. I знову:
— Сюр-сюр! Сюр-сюр!
I знову десь аж у гречцi:
— Пать-падьом!
I другий уже в клiтцi... I третiй!
Я дивлюсь на небо, а воно глибоке-глибоке та синє-синє, а зiрок тих, зiрок! Скiльки ж кiп тих зiрок на небi?
В очах у мене щось нiби полегесеньку свербить, я кулаками протираю очi i солодко-солодко позiхаю. I ледь-ледь чую, як дiд Махтей говорить:
— Е, парубче, заснув!
А потiм обгортає мене щось тепле. То дiдiв пiджак. I я вже не чую нi "ха-вав", нi "пать-падьом". I тiльки вже пiд ранок, коли дуже-дуже не хочеться з-пiд дiдового пiджака вилазити, чується:
— Вставай, синку, вставай! Додому пiдемо! Там досипатимеш!
Вискакую з-пiд пiджака до клiтки, а там аж сiм!
— Ого!
— Ну, пiшли, синку, пiшли...
З рушницею полюють перепiлки восени, коли вже просо вклоняється хазяїновi повними китицями пшоняної кашi, а навкруги проса, куди оком кинеш, — самi стернi та копи, та скирти...
От тодi на просищi з собакою iнтересно настрiляти повнiсiнький ягдташ перепiлок...
Ситi вони тодi дуже...
Вони запливають тодi жиром i, коли ви їх поскубете, перед вами не птиця, а грудка масла.
Коли полюєте перепiлок з вашим власним собакою, то це найвища насолода.
-— Пiль!
— Бах! Єсть!
— Пiль!
— Бах! Єсть!
Так що ви маєте повне право потiм усiм говорити:
— За якусь годину-півтори мiй Ральф подав менi шiстдесят сiм перепiлок! Насилу встигав.
— Пiль!
— Бах! Єсть!
— Пiль!
— Бах! Єсть!
От собака! Ах, i собака ж!
Коли ви прийдете з полювання додому й принесете шiстдесят сiм перепiлок, не забувайте двох правил пiсля перепелячої охоти.
Перше: обов'язково почистiть рушницю!
Друге: не об'їдайтесь!
1946
ЛОСЬ
Лось, або лiсова корова, плодиться здебiльша по лiсових просторах пiвнiчної частини Батькiвщини нашої — Радянського Союзу.
Забрiдає вiн iнодi i в центральну частину, доходить до Бiлорусiї й до українського Полiсся, але дуже й дуже рiдко.
Одного разу зчинився був гвалт, що пiд Києвом, у Пущi-Водицi, бачили в лiсi лося.
Зiбралися мiсцевi охотники, позаряджали рушницi жаканiвськими кулями, наздогнали того лося, оточили, — до нього, а вiн не дуже й тiкає, а просто йде на мисливцiв i мукає...
Виявилося, що звичайнiсiнька собi корова, та до того ще й ялiвка, в лiсi заблукалася.
У Києвi одного лося я сам бачив, але не цiлого лося, а саму тiльки голову, але про це трохи згодом.
Лось зветься ще "сохатим".
Чому вiн так зветься, я достеменно не знаю, але, очевидно, через те, щось колись, за давньої давнини, коли мамонтiв у чотирьохлемiшний плуг запрягали, то лосi тягали тiльки соху.
Лось-звiр дуже здоровий: дорослий самець важить iнодi бiльше як тонну.
Отже, заполювати лося — не тiльки гордiсть, а пудiв з пiвсотнi доброї гов'ядини (чи лосятини), не кажучи вже про шкуру, ратицi, хвiст i роги.
А роги в лося величезнi та розложистi — гребiнцiв iз них можна наробити, ну, може, не вагон, а таки чималенько.
Полювати лося — рiч дуже прибуткова, через те ми й узялися розповiсти про спосiб цього полювання, хоч на Українi лосi й не плодяться.
А може, хто й зацiкавиться, кине таке невигiдне дiло, як, примiром, завiдувати продбазою чи продкрамницею, та й подасться у пiвнiчнi лiсовi простори:
— Подамся, — мовляв, — на лосiв! I сам прогодуюсь, та й жiнку з дiтками забезпечу.
Для таких оце й пишеться.
Що треба для охоти на лося?
Перш за все, ясно, рушницю. Можна гвинтiвку чи карабiн, можна штуцера, можна й просту собi дубельтiвку, але набої повиннi бути з жаканiвськими кулями. Шротом лося не звалиш.
Обов'язково — лижi, бо полюють лося взимку та ще тодi, коли снiг вiзьметься "настом", тобто вкриється такою собi, нiби крижаною, скоринкою. Лижi тодi не провалюються в снiг, а легко пливуть поверх снiгу, — тiєю скоринкою-настом.
Харчiв так мiсяцiв на два, бо полювання, як ви потiм побачите, потребує чималого часу.
Величеньку дiжку, щоб у нiй можна було засолити пудiв з п'ятдесят лосятини.
— Пудiв з п'ять солi!
За наших часiв уже треба брати i короткохвильову радiостанцiю.
Та оце, мабуть, i все.
Зрозумiло, звичайно, що одягатись треба якнайтеплiше: кожух, капелюха, тепла бiлизна, теплий костюм, а на ноги унти чи пiми, простi повстяники навряд чв витримають такий похiд.
Так ото зiбрались i кажете дружинi й дiтям:
— До побачення! Вирушаю на лося!
З тим, значить, вантажитесь у вагон, i їдете на пiвнiч: можна в Архангельський край, можна й у Вологодську або Кiровську область.
До обласного центра ви не їдьте, бо в самiм обласнiм мiстi лосi не водяться, вони на периферiї.
Краще всього висiдати на якiйсь невеличкiй залiзничнiй станцiї, серед дрiмучого, безкрайого лiсу,
Висiли.
Невже треба вас iще вчити й того, як приладити всi отi причандали: дiжку, сiль, харчi i т. iн., щоб вони теж за вами їхали?
Зрозумiла рiч, що на пiдводу тут розраховувати нема чого, отже, треба вмiти змайструвати вузько-довгi саночки!
Сокиру, товаришi, сокиру не забудьте! I потрiбний метраж вiрьовок! I гвiздки!
Обладнавши все як слiд, надягайте лижi, запрягайтеся в саночки i на лижах весело i прудко вибiгайте в лiс...
I бiжiть собi на лижах: усе лiском, усе лiском.
Коли пощастить, то днiв за два-три наткнетесь на лосячi слiди...
Тут уже вас захопить мисливське хвилювання i пiднесення вашого мисливського духу, i ви покотите, покотите, покотите по лосячому слiду...
Чим далi будете бiгти, ви помiчатимете, що слiди все свiжiшають, свiжiшають, свiжiшають...
Пильно вдивляйтеся вперед!
I ось через галявину, провалюючись у снiг i поклавши на спину свої величезнi розложистi роги, важко мчить "сохатий".
Вiн почув вас, бо звiр вiн дуже сторожкий i обережний, i коли за вiтром, то вiн чує вашу присутнiсть за кiлька кiлометрiв.
Ви — за ним.
Лось бiжить, пробиваючи своїм важким тiлом наст i провалюючись у снiг аж по черево, а ви мчите легко й плавно, бо ви не такi важкi, як вiн, i ви ж на лижах, а вiн — босонiж, без лиж, бо на його чотири ратицi лиж iще не винайдено.
То нiчого, що лось залишає вас позаду кiлометрiв на 15-20, ви з цього в розпуку не вдавайтеся, а весело й упевнено йдiть його слiдами, бо перемога все'дно буде ваша!
А яка насолода бiгти на лижах густим-прегустим лiсом, що простягся ген-ген аж на тисячi кiлометрiв!!
Перескакують з гiлки на гiлку бiлочки, зривається з густої ялинки глухар, пищить рябчик, притулюючись до стовбура, щоб його непомiтно було (мiмiкрiя!), шарахається набiк перелякана росомаха, щiльнiше пригортається з остраху до своєї лапи в барлозi ведмiдь.
А навкруги казковi шати — снiговим шаром уквiтчанi вiти дерев, а пеньки стоять з височенними на них слiпучо-бiлими шапками, мов зустрiчають вас старовиннi бояри у фантастичних володiннях царя Берендея.
Так i здається, що он з-поза того стовбура товстелезної смереки вийде нiжна Снiгуронька й тихо-тихо привiтає вас:
— Чолом тобi, охотничку-стрiлочку! Нi пуху тобi ще й нi пiр'ячка!
А ви мчите, а ви мчите, а за вами сани, а на санях дiжка, i сокира, i вiрьовка, i сiль...
Идет он густою тайгою,
Где пташки одни лишь поют.
Не всю путь до перемоги над лосем, певна рiч, буде так весело, бо людина — є людина, отже й ви, розумiється, вiдчуєте через два-три тижнi втому, але ж, я гадаю, що ви вже почуваєте, що й лось притомився, бо слiди його все глибшi, все важчi.
Пiдбадьорiться, — ось-ось перемога!
Ви вже бачите, як перевтомлений звiр хапає язиком снiг i все частiше, все частiше вiн його хапає.